Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович. Страница 5

Нещодавно я закінчив читати автобіографічну книгу Марка Твена «Roughing It [8]» (1871), де автор оповідає про ранні мандрівки тогочасним Диким Заходом. Твен цілих п’ять років тинявся преріями, займаючись, чим доведеться: розробляв родовища срібла, шукав золото, переганяв худобу, видавав газети, але переважно байдикував і тинявся без діла, споглядаючи життя нації. При цьому він не бідував, завжди знаходячи засоби для існування. Під час прочитання книги я не раз замислювався: чому півтора століття назад люди могли спокійно подорожувати, не задумуючись над тим, чим прогодуватися і де жити. Наскільки я знаю, відтоді населення нашої планети зросло приблизно у вісім разів. Водночас поява безлічі сучасних машин, апаратів та роботів підвищили продуктивність праці в сотні й навіть тисячі разів (у технологіях, пов’язаних з комп’ютерами та цифровою обробкою даних, взагалі йдеться про сотні тисяч та мільйони разів). Я ніяк не міг втямити, чому півтора століття тому людина могла насолоджуватися вільним життям, а нині, через сотню років бурхливого розвитку, тріумфу прогресу і наукової думки, ми часто опиняємось у тісному ярмі соціальних умовностей, яке мусимо тягти, не підіймаючи голови, до кінця своїх днів? Як так сталося, що технології, котрі мали принести нам свободу, перетворили нас на рабів? Я зовсім не закликаю громити машини, кутатись у звірячі шкури й повертатися до життя в печерах. Я лиш звертаю увагу на те, що причина, мабуть, криється в нас самих. Ми самі створили безглузду систему, по якій, переконуємо себе, в погоні за примарними ідеалами мусимо шкрябатися вгору. Може, варто зупинитись і просто спробувати жити?

Поки не пізно я вирішив все розпочати спочатку. Велика подорож до Південної Америки та на Рапа Нуї, здійснена влітку 2009-го, остаточно переконала мене, що я на правильному шляху.

А тепер, власне, повернімося до того, з чого почалася розповідь.

Отож, у серпні 2009-го я пришкандибав додому аж із острова Пасхи. На той момент до моїх активів додалося ще дві тисячі знімків з Перу, Еквадору та Чилі, татуювання з острова Пасхи і чотири нових модельки пасажирських літачків. У той же час, попри стрімкий крах наукової кар’єри, я заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби. А найголовніше — я займався тим, чим хотів, і був абсолютно вільним. Я по-справжньому насолоджувався життям, я смакував ним, як ніколи раніше.

Ех… І треба ж було так усе зіпсувати?…

Не знаю, наскільки довго міг тривати цей безхмарний і благословенний фен-шуй, якби не мій дурнуватий потяг до оптимізації. Саме невдовзі після повернення з двомісячної подорожі настав той знаменний момент, коли я здуру надумав взятися за покращення свого життя. Чорт забирай, мені наче пелена на очі спустилась.

…Ми зустрілися на День Незалежності. Довго гуляли набережною, потім поїхали в парк над Андріївським узвозом. І ніяк не могли наговоритися.

Цього разу «просвітління» не відбулося. Маруська виглядала ще гарнішою, ніж завжди. І я подумки пообіцяв собі, що просто так її не відпущу. (Бо треба було покращувати житіє своє, йолки-маталки!) Під час бесіди я знову завів розмову про стосунки, після чого вдруге, цього разу значно акуратніше, запропонував білявці перенести наші взаємини на якісно новий рівень.

Певно, довкола мене витав сяйливий ареол свободи і бунтарства, котрий завше приписують представникам творчих професій, які демонстративно плюють на усталені порядки. А може, все було набагато простіше, і насправді визначальну роль зіграло те, що я не збирався їхати до Швеції й залишався в Києві. Хай там як, але Маруська більше не викаблучувалась і з радістю погодилася.

Ось так, сам того не розуміючи, я вніс нестабільний елемент в абсолютно врівноважену й злагоджену систему свого дзен-існування.

Щоправда, на початку усе було в шоколаді. Два наступних місяці я почувався наче в райському саду.

Вона була моєю Музою. Вже за кілька тижнів я не міг ні про що інше думати, окрім неї. Мені подобалося, як пахне її волосся. Мені подобалося обіймати її стан, відчуваючи, як вона подається і притискається до мене. Мені подобалося слухати, як вона говорить і як зрідка шпарко лається, кумедно надуваючи губки. Від щастя хотілося цвірінькати.

Я не розписуватиму усі оті любовні шури-мури, квітково-шоколадний період і т. ін., ви це в інших книжках прочитаєте (у Шекспіра, наприклад). Натомість перейду відразу до суті, до, так би мовити, неприкритої правди буття.

Я навіть не помітив, коли все пішло наперекіс. В якомусь місці замість того, щоб ударити по гальмах і серйозно задуматися, у що перетікають наші взаємини, я навпаки, заховавшись за скельцями рожевих окулярів, пустив усе самопливом. Я знову дозволив собі захопитися понадміру, я надавав надто великого значення її словам, врешті-решт я підпустив її занадто близько до себе. На жаль, коли я збагнув, що Маруська починає цим користатися, я вже не хотів її відпускати. Якийсь час, бездумно ігноруючи заклики здорового глузду, вперто переконував себе в тому, що тримаю руку на пульсі подій. Однак стосунки — це наче бурхливий гірський потік під час повені. Гарантований спосіб дати маху — думати, що ти їх контролюєш.

Одного дня між мною та кучерявкою постав вельми неприємний епізод, через який ми серйозно посварилися. Відтак моє ідеальне життя почало незворотньо тріскатись і розлітатись на скалки буквально на очах. Не вдаватимусь у подробиці, аби не виставляти в невигідному світлі себе чи Маруську і не перетворювати свою книгу на черговий любовний роман. Я лиш констатую звершений малоприємний факт: одного чудового жовтневого дня все полетіло шкереберть, і мій райський безхмарний Едем перетворився на чорний Мордор.

Я відчував себе боксером після нокдауну…

Була субота. Для того, щоб трохи охолонути й заспокоїти нерви, я, захопивши mp3-плеєр, пішов блукати Києвом. Погода видалась чудовою. Не пригадую точно, але, здається, я натоптав тоді кілометрів п’ятнадцять, щоправда, так і не притлумивши внутрішнього жару.

Прийшовши додому, намагався хоч чимось себе зайняти. Проте щойно я переключав свою увагу на якесь більш практичне русло, як її миттю, неначе потужним електромагнітом, відтягувало назад, і перед очима знову спливав образ усміхненої кучерявої білявки.

Зрештою, я спробував уявити, що порадив би в даній ситуації Мігель (Якщо пам’ятаєте, Мігель — це мексиканець, з яким я жив в одній студентській квартирі перших півроку, проведених у Стокгольмі [9]). Ми з ним нерідко обговорювали дівчат, розробляли методики раціонального поводження з ними і навіть підготували власну класифікацію цього маловивченого наукою виду (див. Додаток А вкінці книги). Та що там казати, Мігель в усіх питаннях, що стосувались протилежної статі, був справжнім експертом.

— Чувак, — іноді критикував мене мексиканець, — у тебе від початку неправильний підхід. Ти починаєш мутити з ними, як із рівними за інтелектом. І саме в цьому криється твоя найбільша помилка!

Мігель полюбляв патякати на цю тему. Бувало, він говорив:

— Історія не знає жодного факту, щоб цивілізація поперла проти дикунства і варварства. Нормани побили саксів, готи і гуни сплюндрували Римську імперію, хрестоносці місили з гівном інтелектуалів-арабів, Кортес за рік повалив на коліна супер-розвинену державу ацтеків, Пісарро дав прочухана багатомільйонній імперії Інків, Наполеон, а потім і Гітлер набили гулі у варварській Росії.

— Не розумію, до чого ти хилиш… — зауважував я.

— Коли ведеш війну, — брався пояснювати кудлатий мексиканець, — а секс та кохання — це ніщо інше, як війна, ти повинен бути на одному рівні з супротивником, навіть якщо цей супротивник тобі поступається. Тільки так ти зможеш нанести відчутного удару і врешті-решт перемогти. Не пробуй застосовувати проти них логіку, це однаково що бігати за тарганами з гранатометом!