Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович. Страница 7

Жаль, я про це тоді не думав.

Я натиснув кнопку виклику, дивлячись, як на екрані мобілки блимає її номер. Натомість міркував лиш про те, щоб стулити все докупи. Силкувався якомога швидше повернути все назад. Але назад вороття не було. Сподіватися на таке — це ніби вірити, що вода, яка вилилась із перевернутої склянки на підлогу, зможе піднятися у склянку тим же шляхом, яким виплеснулася назовні.

Я дійсно був estupido, як казав Мігель, оскільки не розумів, що щастя не може залежати від чого-небудь зовнішнього, чогось, що не виходить зсередини тебе. Особисте щастя не може бути щастям, коли воно залежить від іншої людини.

Вона таки відповіла.

— Алло… — голос звучав сухо і непривітно.

— Е-е-е… Привіт…

Мовчання.

— Чим займаєшся? — хутко спитав я, аби хоч чимось заповнити вакуум поміж нами.

— Та нічим… Хочу подивитись якийсь фільм.

Я раптом напрочуд ясно зрозумів, що не повинен був телефонувати. Кожна її фраза здавалась ворожою. Але відступати не було куди.

— Сьогодні чудовий день, — повільно говорю, ретельно обдумуючи кожне слово; погода дійсно була славною. — Може, прогуляємось?

— Ні, — без вагань відповіла Маруська. — Я не маю настрою, — а тоді ледь чутно додала: — Вибач.

Я прикусив губу, аби не ляпнути зайвого, і розірвав зв’язок.

«Лушпайка», — подумав я.

Зціпивши зуби, відчув, як у грудях закипає розплавлена сталь, просочується крізь ребра і вологими гарячими плямами огортає шию.

І це вже був не нокдаун. То був нокаут. Глибокий нокаут, після якого досить довго не приходять до тями.

Краще — це ворог хорошого. Коли життя працює гладко і злагоджено, немов швейцарський годинник, не треба нічого покращувати!!! Залиште все так, як є…

Розділ другий

Здавалося б, а до чого тут Бразилія?

А й справді, Кідрук, спитаєте ви, що за діла: до чого тут Бразилія?!

З усією відповідальністю запевняю вас, панове: ми вже за кілька кроків від неї. Зберіться, потерпіть і дотягніть до кінця цього розділу. А я тим часом (перед тим, як перейти до мандрів безлюдними непролазними нетрями в самому серці Південної Америки) доведу до кінця скорботно-романтичну історію, через яку мене вдруге за кілька місяців потягло на інший бік Атлантики.

Цілих два дні після розриву з Маруською я ходив, мов у воду опущений. Геть зачучверів через те кучеряве дівчисько. Роботу виконував абияк, майже ні з ким не розмовляв, а коли й переговорювався, то обмежувався лаконічними безбарвними фразами, бездумно дивлячись кудись убік, наче й не зауважуючи свого співрозмовника. Друзі та знайомі вражалися з такої разючої та ґвалтовної зміни мого настрою, деякі навіть почали вважати мене вередливим диваком, який безпричинно надувається мов бурундук і самим своїм виглядом псує настрій всім навкруги. І тільки Алекс знав дійсну причину мого невідрадного трауру.

Опівдні третього дня, не маючи більше сил терпіти мою кислу мордяку, Саня потягнув мене у «Віолет» обідати. Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.

Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля знаходилась зразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули через дорогу і заскочили у ресторацію. Всередині кілька потомлених і блідих, мов вампіри, банківських клерків поквапливо прикінчували ситні ленчі.

Алекс відразу замовив собі бізнес-ленч. Не вчитуючись у назви страв, я машинально перегорнув декілька сторінок меню, після чого замовив грецький салат.

— Пф-ф-ф, — форкнув Алі, затим безцеремонно вирвав з моїх рук меню і проказав офіціантові: — Йому теж бізнес-ленч, будь ласка… Чувак, поїж по-людськи, а то ти скоро копита відкинеш від голоду.

Потому між нами залягла затяжна ніякова мовчанка, наче у простір над столиком хтось напхав прозорої звукоізоляційної вати. Зрештою, Саня прокашлявся і обережно почав:

— Що там у тебе з Маруською?

— Нокаут… — тихо мовив я, майже не розтуляючи губ. — Як у Льюїса і Рахмана…

— В їхньому першому бою чи в другому?

— У першому… — прогугносив я, безсило, мов мішок з картоплею, розкинувшись на фіолетовому дивані.

Очікуючи, поки принесуть перші страви, ми з Алексом зосереджено гризли підсолені сухарі, котрі на дурняк пропонують відвідувачам фіолетового ресторанчика. За вікном кволо чеберяли низькі рвані хмари. Дощу не було, однак вологий холод та несвіжа сірість неба й асфальту наганяли страшенну нудьгу. Затверділе осіннє повітря моторошно брязкало об шибки холодних багатоповерхівок Печерська. Сонмище представницьких седанів притискались один до одного на стоянці неподалік «Віолету», втелющившись понурими фарами у порепаний асфальт, заплямований огидними калюжами.

— Мда-а… Фігово… А ти їй телефонував?

— Угу…

— І що?

Мій погляд блукав по довколишніх, спорожнілих уже столиках, вкритих такими ж фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформно-розхлябана жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.

— Нічого, — непривітно буркнув я.

— Послала? — доколупувався Алі.

— Ні… ну тобто, так… коза…

— А ти?

— А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, — я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря і взявся злісно розжовувати. — Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.

Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос нічого не мовив. Незабаром з кухні виринув офіціант, тихо підійшов до столика і поставив перед нами тарелі з бульйоном.

Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку вбік. Саня на мить перервав трапезу і пробурчав:

— Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось сопливого пацана.

Я лиш скривився у відповідь.

— Але ти не парся, — продовжив він, постукавши долонею по серці, — ще пару днів ось тут поболить, а потім почне стихати.

«Ти бач, лікар мені знайшовся», — пронеслось у голові. Я й сам знав, що рано чи пізно біль ущухатиме, проте на той момент від того легше не ставало.

— Слухай, а які в тебе плани на Новий рік? — несподівано змінив тему розмови мій товариш.

Я трохи пожвавішав.

— Хочу потинятись Близьким Сходом. Відвідати Сирію, Йорданію, Ліван… Журнал «Мандри» оплачує мені квитки до Дамаска і назад.

Саня з розумінням кивнув, а тоді ніби ненароком поцікавився:

— Тобі обов’язково летіти цієї зими?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не міг би відкласти поїздку на Близький Схід чи мусиш їхати саме зараз?

— Та ніби не мушу… — я скоса зиркнув на друзяку, поволі починаючи кумекати, що він затіяв розмову неспроста. — А що?

— Нічого… — зовсім непереконливо прогугнявив Алі, а потім вчепився у мене поглядом і одним махом випалив: — Слухай-чувак-а-поїхали-в-Бразилію!

— Куди? — вирячився я.

— У Бразилію!

Вмить перед очима зринуло все, з чим на той час у мене асоціювалася найбільша латиноамериканська країна: кава, Ріо, безмежна сельва, натуральний каучук, запальна самба, непролазний Амазонас, нещадні піраньї, миготливий карнавал, уподібнений до релігії футбол… Затим попливли уявні картинки можливих пригод з майбутньої подорожі: нові знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, окрім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою в коловорот пригод, забути про все, що гнітить і скеміє у душі, врешті-решт просто втекти від проблем!

Потужна хвиля ущипливого тепла розливалась тілом. Мене охопило відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Прямісінько в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув: