Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович. Страница 15

Зате розповідала про давню осінь, коли дівчинкою втрапила до Лучеська, розшукуючи свого сусіда. Він обіцяв забрати її до себе і не забрав, не показувався в їх-ньому містечку довго, цілих два роки, а їй навіть не могло спасти на думку, що той, кого так покохала, просто обдурив.

Вона думала про інше — з ним щось трапилося, йому погано, йому загрожує щось не-добре, вона малювала картини одна страшніша іншої, сама ж і вірила в ці картини, як і вірила те, що тільки вона одна може його врятувати.

Його звали Василем. Він забув про неї, як тільки приїхав до свого міста.

Але про це довідалася потім, коли вже на схилі літ він признався їй у цьому своєму гріхові. Тоді ж, зустрівши її, сімнадцятилітню дівчину, у сквері, він зовсім не зди¬вувався, лише сказав: «Ага, це ти…»

— А Толик? — спитав я.

— Толик? — перепитала Серафима Михайлівна, здивовано дивлячись на мене. — То-лик приїхав уже шукати мене і теж лишився у Лучеську.

Ще тоді, за столом, я намагався збагнути, навіщо мені розповідають усе це? Якась же прихована мета була у цій розповіді?

Я згадую тепер цю історію. Я шукав приховану мету — невже тому, щоб виправдатися, щоб зрадіти, якби її знайшов?

Ці бабці були з іншого світу, незрозумілого мені, спогади я розумів, але ніяк не міг відчути, не міг збагнути, що ж стоїть за ними, коли вони мовби навмисне викладали їх переді мною, зовсім незнайомим чоловіком з іншого покоління, ба, й іншої епохи.

«А може, я теж був їм потрібний саме для цього вечора?»

Несподівана думка вразила простотою і водночас якоюсь абсурдністю. А якби я не трапився їм? Ні, не могли ж вони запросити собі для спогадів іншого незнайомця?

«А чому б ні?» — думаю собі, й ця думка мене несподівано втішає.

Я раптом пригадую свою вчорашню вечірню зустріч. Хто ж був той чоловік, хто? Брат? Якийсь чудний жарт.

«Ми ще зустрінемося, брате», — почув я го¬лос чоловіка, що виглядав з машини.

Дідько його візьми, він таки схожий на мене. Схожий. Чи мені здалося при світлі вечірніх ліхтарів?

«Якийсь п'яний був, тільки й усього», — думалося.

Від такої думки мені легшає. Вона мене рятує від чогось, не збагну тільки, від чого?..

«Тепер би ще світло погасло, може, б тоді я заснув», — думається далі.

Я стуляю повіки, але ненадовго. Коли роз¬тулюю, все довкола мене так, як і було досі. Світло ледь-ледь просочується крізь щілину. Коли ж воно погасне, це світло? Я міг би затулити щілину, я міг би позбавитися його, але тоді буде ще самотніше. Знати, що ти не заснеш, і удавати, що хочеш спати…

Я знову заплющив очі.

Десь зовсім поруч виникає голос. Приєм¬ний жіночий голос. Ні, він належить не Магді, не треба здригатися.

«Ви будете спати у цій кімнаті».

Та це вже зовсім інший голос, це Серафими Михайлівни.

«Взагалі-то це кімната моєї дочки, але її цієї ночі не буде, я зараз вам перестелю постіль».

Я прислухаюся до тиші, і мені хочеться, щоб її ось-ось порушили кроки, цокання жіночих туфельок, далі — скрегіт ключа в замку. Тоді я зможу встати і піти. Дарма. Кроків не чути. Натомість знову чути голос. Щоб позбутися його, я розплющую очі. Це не вихід, але все ж краще.

Учора мені хотілося спитати мого доброго ангела-господиню, де ж її дочка, але я не зро¬бив цього.

Тепло постелі зігрівало дедалі дужче. Ще вчора вона зігрівала незнайому мені жінку. Вона лежала в цій постелі й, можливо, теж не могла заснути. Моя рука враз конвульсійно рвонулася, ніби обпеклась об щось.

Десь на другому кінці міста в такій же теплій постелі в обіймах дужого молодого нахаби лежала Магда. Я прогнав бридке видиво чужого кохання й відчув, як холодна, аж липка лють виштовхує мене з ліжка. Я звівся на лікті, сів. Можна було встати, тихенько одягтися і так само тихенько вийти. Завтра Серафима Михайлівна пересвідчиться, що я нічого не взяв, та й по всьому. Адже вона навіть паспорта не спитала…

Ураз я спіймав себе на думці, що мене дратує ця стареча довірливість, а може, й розуміння мого стану. В цю хвилину я пошкодував, що не палю.

Магда найбільше любила, коли я діставав її з ванни і загортав — мокру, не витерту — у великий волохатий рушник, а то й халат, і так ніс на ліжко.

Сьогодні її, напевне, ніс той, інший. Сьогодні і вчора. А може, й раніше.

Дивна картина постає переді мною. Ми вдвох з тим її молодим (хахалем? чоловіком? альфонсом?) несемо до ліжка. Не доносячи, розтулюємо руки. Магда падає, але ще раніше кудись униз, у безодню, летимо ми обоє. Тільки мій супутник по польоту раптом зникає. Я лечу і знаю: він повернувся, щоб підставити руки під Магду.

Я теж повертаюся з польоту, раптово, не¬сподівано, переношусь у незнану мною квартиру чи будинок. І заходжу до ванни. Дістаю з води Магду — таку саму, котра простягає назустріч мені руки. Я загортаю її у свою сорочку і несу до дверей. Я несу її крізь місто, крізь шеренги дерев, будинків, вогнів.

— Мені холодно, мені дуже холодно, — шепоче Магда.

Ту, іншу Магду, вже зігріває своїм молодим дужим тілом чоловік, який її спіймав. Та Магда пашить жаром.

«Їх треба поміняти тілами», — зненацька думаю я, а Магда на моїх руках все тулиться і тулиться до мене.

Та я відчуваю, як починаю розчинятися, стаю безтілесним — наче у сні. Отже, мені по¬трібно знайти свій реальний сон.

«Реальний сон?» — кажу собі подумки.

Я впав на подушку і притулився обличчям до свіжої накрохмаленої пошивки. Так я лежав довго, аж доки не почув чийсь голос, а слідом за тим постала вулиця, людське юрмище на ній, я пробираюся крізь цей натовп, він починає рідшати, ось уже вітрина галантерейної крамниці. Я проходжу мимо тієї вітрини, бачу своє відображення в ній, ось уже й двері, які зараз відчиню…

І тут назустріч мені з-за рогу будинку, в якому розташована ця крамниця, виходить жінка. Вона прямує гордо і спокійно, помічає мене, я бачу, як розширюються зіниці великих темно-горіхових очей.

Я знаю її, тому поспішно одриваю голову від подушки. Мої очі вже звикли до темряви, я бачу силуети квітів на шпалерах, килимок на протилежній стіні. Варто повернути голо¬ву й побачу жіночі причандалля на тумбочці поруч із ліжком.

Учора по дорозі в цю спальню сітчатка моїх очей зафіксувала шматок іншої кімна¬ти, очевидно, спальні Серафими Михайлів¬ни. Звідти визирала стара пузата шафа, і я зрозумів, що там і є острівок моєї тимчасової господині, де ще залишилося наяву її мину-ле, яке благополучно перекочувало в тепе¬рішнє.

Мій час розірваний на клапті. Він пливе десь там, невидимий, шматками вати, котру легко, майже без жодних зусиль, можна про¬ткнути.

Я можу повернути спогади, чиї завгодно голоси.

Можу зупинити картину з минулого, виниклу в уяві. Я беру з тумбочки знятий з руки годинник, підношу до очей. Мій годинник зупинився, хоч видно, як світяться у темряві ледь фосфоризовані стрілки і навіть як прудко біжить секундна. Біг її плавний, рівномірний. Учора я думав про поштовх, потрібний мені самому. Його немає і не буде, коли я прийму рішення змінити життя — це знову буде ілюзія. Лише ілюзія, я вже більше не можу обдурити себе.

Шукаю порівняння до цього стану. Перебираю всілякі відомі мені речі. Напрошується слово «порожнеча», але я не знаю, куди його притулити. Крім того, я, здається, вчора думав про порожнечу в мені самому. Я не люблю повторюватися.

Я шукав необхідне слово довго, доки не подумав знову про час, що схожий на вату. Вата, ще крок, зусилля збудженого мозку — і постає слово туман. Туман — ілюзія. Ілюзія — туман. Повна ілюзія туманів. Туман, переповнений життям. Туман туманів. До біса. Справа не в цьому, не в слові, не у визначенні. Тоді в чому?

«У чому, в чому? — передражнює хтось.

— Розгадка поруч, бовдуре, поворуши мізками».

Він кепкує з мене, розумію я. Може, мені потрібна підтримка друзів?

«Суть навіть не в тому, — відповідає хтось за мене, — що в тебе немає в цьому місті справжніх друзів, суть в іншому», «Невже це безталанність? Тягар виявився заважким?»