Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович. Страница 16
За вікном щось шелестить, може, дерево перед будинком. Може, просто вітер.
«Він допоможе мені заснути», — приходить рятівна думка.
Я заплющую очі. Шелест вітру за вікном стає виразнішим. Раптом я бачу гілку, що шелестить. Гілка поряд, перед самісінькою зіницею, я відхиляюся, бо вона ось-ось уда-рить по обличчю.
Я розплющую очі. Ще мить — і в тій картині, на тій самій вулиці, з-за рогу вийде та сама жінка. Це не Магда. Я більше не стулю повік, бо видиво поставатиме безліч разів. Доки ми не зустрінемось. Я знаю її. Можна уявити, що ми розминаємося. Тоді вона неодмінно поверне голову. Тоді я змушений буду теж озирнутися. Бо я знаю її. Бо вона — це і я також. Я вигадав колись цю сцену і вже не зможу ніколи її позбутися, особливо в такі хвилини, як зараз.
Бо жінку звуть моїм коханням.
Коханням, якого насправді в мене ніколи не було.
Прокинувся я від голосів, які долинали з-за дверей. Щось наче підштовхнуло мене. Підтягнутися на ліжку на руках, посунутися, відчинити ногою двері — все це було справою кількох секунд.
Двері відчинилися безшумно. У цій жіночій квартирі завіси виявилися добре змащеними.
— …То хто ж то все-таки такий? — спитав незнайомий мені притишений голос.
— Ти не відповіла на моє запитання, — сказала Серафима Михайлівна.
— Ох, облиш, мамо. Ніби ти не знаєш, де я була, — вже з неприхованою досадою сказала інша, присутня у квартирі жінка; очевидно, то й була дочка моєї бабці. — Ти могла б уже звикнути.
— До цього звикнути неможливо, — заперечила мати. — Неможливо звикнути до ваших стосунків. Хто ти йому, скажи, будь ласка?
— Ніхто.
— От-от — ніхто. Невже це тебе не лякає?
— Чому б це могло мене лякати? Я все усвідомлюю, мамо. Навіть те, що рано чи пізно Георгій мене покине.
— Господи, якби я знала…
— Мамо…
Здавалося, там, за дверима, ось-ось почується схлипування. Якби воно почулося, я б підвівся, дав знати про себе, відірвався од цього ліжка, до якого наче прикипів. Щось було в цьому іншому, незнайомому мені, голосі і владне, й наче надривне. Він мовби кликав співрозмовника (матір!) сперечатися з ним, і в той же час голос падав, поки не став трагічним шепотом-докором у цьому останньому короткому слові.
Голос… Мені раптом здалося, що то вночі я чув саме його, хоч і знав, що насправді це не так. На якусь мить майнула фантастична думка — нечутно піднятися, тихенько вдягтися і зникнути через вікно. Думка погасла відразу — це зробити неможливо.
— Послухай-но, — сказала тим часом Серафи¬ма Михайлівна, — тобі потрібно зупинитися.
— Ох, мамо, — зітхнула дочка. — Прийде час — і все зупиниться само собою.
— Але ж це… Це аморально…
— Можливо. І все ж я забігла тільки на хвилинку, щоб узяти спортивний костюм.
— А коли я не пущу тебе?
— Не сміши, мамо…
Видно, дочка зробила якийсь порух, бо Серафима Михайлівна поспішно зашептала:
— Туди не можна, я ж сказала, що там чу¬жий чоловік.
— Але ти не пояснила, хто це?
— Я й сама не знаю.
— О, впізнаю мою матусю, — стиха засміялася дочка. — Ти певна, що він там е? Може, він давно зник разом з моїми речами…
— Ах, Ларо, чому ти нікому не віриш?..
— Зате ти віриш усім. Навіть тепер, в такий час. Він приїжджий?
— Ні, з нашого міста.
— Тоді взагалі нічого не розумію.
— Бачиш, — якось винувато сказала матір. — У нього щось трапилося… Мені здалося, він шукає людського товариства, співчуття…
— І ти запросила його на нічліг?! Оригінально.
— Власне, він… Тобі цього не зрозуміти… Якби ти лишилась, можливо б, ви…
— Що ми?
— Нічого… Просто я щойно подумала — можливо, б ви познайомилися.
Як усе, виявляється, просто! Я ледве не присвиснув від почутого. Ось тобі й благородство! Чи, може, Серафима Михайлівна проникла в мої нічні видіння? І вирішила якось допомогти.
— Мамо, ти що ж — надумала шукати мені жениха? — сказала тим часом ця, ще невідо-ма мені, Лара.
— Ні, але…
— Що — але? Чи я за твоїм задумом мала розраджувати невідь-кого?
— Ні, але мені здалося… Мені здалося, що в нього, як і в тебе, за плечима якась прови¬на. Ви обоє… Коли такі люди стрічаються…
— Яка провина, мамо?
— А твій Георгій?!
— Боже, ти живеш у позаминулому столітті! — вже голосно вигукнула дочка. — Двоє винних зустрічаються і знаходять щастя! Ха-ха, аж плакати хочеться від розчулення!
— Тихо, Ларочко, — застерегла матір.
— Він, мабуть, вже й так не спить, коли досі не втік.
Зацокотіли підбори, мені потрібно було хоча б пірнути з головою під ковдру, але я не зробив цього. У дверях постала струнка жінка в модному світлому плащі. Яскраво-коричневе волосся ледь сягало плечей, але на диво гармонувало із трохи видовженим обличчям. Різкі порухи видавали рішучість, а вся постать випромінювала неприховану силу.
— Та він підслуховував нашу розмову, — вигукнула вона. — Ось, будь ласка, мамо, йди, помилуйся на цього джентльмена.
Дочка Серафими Михайлівни переступила поріг і стояла вже в моїх ногах, коло самого бильця, дивилася з неприхованою ворожіс¬тю і навіть презирством. За її плечима поволі виникла матір, зодягнута тепер у темно-си¬ній байковий халат.
— Доброго ранку, — якомога чемніше привітався я.
— Доброго ранку — відповіла Серафима Михайлівна.
— Вас, очевидно, вигнала з дому дружина, і ви не знайшли нічого кращого, як прийти сюди? — сказала Лариса.
— Уявіть собі, навпаки — я сам себе вигнав з дому, бо дім цей став порожнім. Знаете, як порожніє дім, коли хтось його покидає? Були часи, коли люди через це стрілялися. У вас пістолета, бува, нема?
Я вимовив це хрипким тихим голосом, хоч і намагався теж надати йому відтінку іронічності.
— Тоді ви…
— Смішний?
Вона зробила ще крок до ліжка і спинилася. Хоч у коридорі горіло світло, а надворі вочевидь був ранок, все ж завішені штори затінювали кімнату. Може, тому дочка Серафими Михайлівни рвучко простягла руку до вимикача. Спалахнуло блідо-жовте світло. Тепер я побачив великі сірі очі, тонкі напіврозтулені губи, родимку на лівій щоці.
— Мені забиратися?
Вона ніяк не зреагувала на моє запитання. Не скидаючи черевичок, пройшла до високої шафи з одностулковими дверима. Мене обдав запах парфумів і хвилюю¬чі пахощі жіночого тіла — сильного і ледь вловимо граціозного. Серафимина дочка відчинила шафу й спритним рухом дістала голубий спортивний костюм. Звичайно, поки вона знаходилася поруч, а Серафима Михайлівна стояла біля дверей, не могло бути й мови про вставання.
Коли вона знову пройшла біля свого ліж¬ка, а далі енергійно вилетіла в коридор, аж мати відсахнулася, я раптом збагнув, що конче мушу щось їй сказати. Нехай вона поспішає до свого Георгія, нехай я вигля¬датиму в її очах смішним, коли не гірше, але сказати мушу…
На щастя, Серафима Михайлівна пішла за дочкою. Я скочив на підлогу й швидко вдягнувся. Лише ступивши за поріг її кімнати, спинився. Мені не було чого сказати їй. І все ж я рушив далі.
У кінці коридору коло вішалки Лариса запихала костюма в елегантну спортивну сумку. Повернула на хвилю лице, кресонула поглядом і відвернулася.
— Я, очевидно, вернуся ввечері, — сказала до матері так, наче мене й не було поруч.
— Ти снідала? — спитала мати.
— Авжеж. А пообідаємо в лісі.
Вона дістала з-під вішалки і запхнула до сумки кеди. Рухи в цієї жінки були так само різкі, якісь незграбні і в той же час сповнені неповторної грації. Чому я спостерігав за цим збиранням? Чи я шукав слово, яке мало б з'явитися, але натомість запихалося дедалі глибше до горлянки.
— Сподіваюся, ввечері мені не доведеться викликати міліцію? — вона подивилася на мене відверто глузливо, а вже через якусь секунду промовила до матері з неприхованою ніжністю: — Я справді ввечері буду вдома, матусю.
Закинувши сумку на плече, вона рвучко ступила до дверей, так само енергійним по-рухом розчинила їх. Двері, проте, зачинилися м'яко, майже нечутно.