Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович. Страница 34

Я постарався уявити себе малям на цьому полі, на цьому лужкові. І згадавши, побачив, що хтось біжить мені назустріч. То був малий я, розхристаний і схарапуджений, але той малий пробіг мимо з такою швидкістю, що я не встиг його спинити.

Я озирнувся. Плівка легкого напівтуману наче відштовхувала од мене селище.

«Якби можна було отак справді розминутися із собою», — подумалось мені.

Ось тут ми грали у футбол. Моя команда вигравала і програвала, я забивав і пропускав голи, був нападаючим і воротарем. Тепер треба було пришвидшити кроки, минаючи це місце. Бо уявити себе малим на цьому мокрому, брудному, із прибитою дощами торішньою висохлою і вигнилою травою, лугові було несила. Хоч би швидше справжня весна, зелена трава, чорт, біс, дідько, але щось змінилося. Але зараз, воднораз, нічого змінитися, звичайно, не могло. І минувши колишнє футбольне поле, я просто продовжував іти далі.

Спинився аж на околиці селища. Знову став накрапати дощ, я був геть забрьоханий — далося взнаки те, що йшов городами і лугом. До того ж вийшов роздягнутий, лише в піджаку, і холод став пронизувати наскрізь. Але я продовжував уперто йти далі і мстиво думав, що незабаром дощ зробить своє діло. Я проминув останні будинки нашого селища — добротні, цегляні. Людей ніде не було видно — порядні люди такої погоди не ходять, хіба що такі ідіоти, як я.

«Власне кажучи, — подумав я, — треба вертатися, але… А що „але“? Знову в моєї поразки будуть свідки… Як учора Віталик й Ірина…»

Я сів прямо на землю. Земля була холодною, але я подумав, що це навіть на краще. Хмари вгорі пливли так поволі й нестримно, несли у своїй свинцевій сірості щось таке невідворотно-погрозливе, що я не зміг довго на них дивитися. Учора я вирішив провідати Ірину Вона не з'явилася на роботу, під вечір мені стало чомусь трохи тривожно на душі, тому відразу після роботи й поїхав до неї. Двері відчинив… двері відчинив мені Віталик. Я миттю пригадав, що він по обіді кудись змився, але тоді не надав цьому значення.

— Ого, старий, ти робиш успіхи, — сказав тепер я якомога іронічніше і прослизнув мимо Віталика до кімнати.

Тут я побачив Ірину. Але Ірина не лежала в ліжку з перев'язаним горлом, як я уявив собі дорогою, а сиділа за столиком, на якому стояли у вазі гвоздики, біля них розкошували яблука і цукерки, а поруч височіла пляшка розпочатого «Шампанського». «Отакої, — подумав я. — Невже й Віталик сюди приходить?.. І який дешевий шарм».

Я підійшов до Ірини і приклав до лоба долоню. Вона підвела на мене очі, і я вловив у них мовчазне запитання, збентеження і переляк.

— Я гадав — ти захворіла, — сказав я і дістав із дипломата пачку печива та пакет апельсинового соку. Про квіти якось не подумав, та й до базару було далеко, і який в біса цієї пори базар?

— Спасибі, — подякувала Ірина. — І можеш нас поздоровити.

— Поздоровити? — витріщився я.

Розиграші в нашому товаристві не новина, але тут я не зміг моментально зреагувати, відповісти якоюсь шпилькою, процитувати чийсь гострий рядок. Щось тенькнуло чи то у грудях, чи в голові, чи то почувся короткий удар нагайкою за спиною — не по мені, а так, розсікаючи повітря, але доволі грізно й І попереджаюче. Я зиркнув на Віталика — він і стовбичив у дверях, дивився на мене трохи соромливо, а трохи й співчутливо чи що, так, наче я був сиротою чи, може, просив у нього позичити грошей до зарплати.

— З чим поздоровити? — спитав я уперто.

— Ми подали сьогодні заяву на одруження — сказав Віталик.

Якби раптом захитався будинок, я б не здивувався більше. А може, будинок і захитався того моменту…

— Вітаю, — сухо вимовив я, бо відчув, що мені негайно треба щось говорити.

— Спасибі, — сказала Ірина і простягла руку. Минула вічність, доки я збагнув, що ту руку треба поцілувати. Саме так — вона простягла руку, щоб я поцілував. А може, й не для того — я був, мов у тумані. Зрештою, я поцілував руку, став щось говорити про змовників, про те, що підозрював — між ними є щось особливе, а не просто дружба. Мені налили «Шампанського», я випив разом з ними, ми сиділи, їли яблука і балакали майже так, як завше. Тільки безглузді дві фрази, короткі та кусючі крутилися у мене в голові. «Ось і все» і «Це не розиграш».

«Анекдот, — подумав я в паузі між якоюсь фразою, — але чому анекдот?»

Я бачив, що Віталик щасливий, але щаслива й Ірина. Я це бачив, але не міг передбачити того, що трапилося потім, коли я вже вийшов з їхньої квартири, їхньої, де я віднині буду як гість. Як гість — і все. Ось і все, це не розиграш. Я вже зачиняю двері, оббиті дурним темно-сірим дерматином. Не міг я передбачити, що коли буду опускатися, почуються кроки, хтось збігатиме вниз. Я чомусь подумав, що це Віталик, хоч це бігла жінка, бігла Ірина. Вона наздогнала вже біля виходу з під'їзду, геть задихана, спинилася, видихнула: «Зачекай, Андрію», в розкішній голубій сукні, і… перелякана.

— Андрію, я тебе дуже попрошу…

Ми стояли за дверима, надворі була марудна березнева погода, тільки що дощ не йшов. Ірина важко дихала, і дивилася якось так… благально.

— Змерзнеш, — сказав я.

— Андрійку, я тебе дуже прошу, — повторила вона і заглянула мені в очі. — Ти ж не скажеш Віталикові, що було між нами?

Вона ловила мій погляд, ця розтріпана жінка, з якою я спав ще тиждень тому, яка вміла так пестити, і для якої, здається, не існувало жодної таємниці кохання. Вона ловила мій погляд і вкривалася гусячою шкірою. І з кожною секундою чи то просила дедалі більше милостині, чи наказувала мені стати на коліна. А втім, про коліна я подумав пізніше.

— Не бійся, не скажу, — пообіцяв тоді. — Тільки ти не будеш щаслива.

— Буду, — заперечила вона. — Тепер буду. Віталик мене любить. Боже мій, якби я знала про це раніше, якби я знала…

Вона затулила обличчя руками, наче сліпа, помацала тими ж руками, шукаючи ручку дверей, бо очі застилали сльози, і зникла в під'їзді.

…Я сів на мокру сиру землю. Сидів і згадував. Учорашнє. Місячної давності, двомісячної. Картини виникали і зникали в моїй свідомості, але це були швидше клапті, що намагалися з'єднатися у цілісний ланцюг, але не могли. Учора я знову був самотній. Ні, самотній я сьогодні, бо вчора згадав, що в мене є Іринка, що я можу поїхати до неї. Тепер я сидів і не знав, що робити далі. Назад я вернутися не міг, йти не було куди, треба було щось робити, а сил не ставало.

Зрештою, я зробив те, що й треба було зробити. Я ліг на землю, але холод мене пронизував наскрізь. Усе ж спробував підвестися. Знову шалено закалатало серце.

«Магда вернеться, — подумав я, — Магда таки вернеться». Я став іти до шосе, яке пролягало неподалік. Полем вертатися не було сенсу. Та й так я міг ще подумати, ще міг вирішити, що мені робити далі.

Але до голови, як на те, не приходила жодна думка. Натомість нав'язливо стояло видиво: я вперше сам на сам з Іриною в її квартирі. Ми продовжуємо балачку про Кафку і Пруста, про неоабсурдизм, про Хармса, і раптом Ірина підводиться, виходить, я за інерцією продовжую говорити, потім умовкаю, дивлюся у вікно, а коли повертаю голову, Ірина кличе мене з тієї, другої кімнати. Я йду туди і бачу її голу-голісіньку в ліжку, і насмішливі очі тішаться з моєї розгубленості.

— Ми наговорилися, правда? — сміється вона.

«Що ж таке жінка?» — думаю я тепер, але відповіді немає.

«Що ж таке Ірина?» — міг би спитати я. Ерудована повія? Але очі, ці злякані очі, шепіт про те, що Віталик її любить, переляк…

Я вперто місив ногами грязюку, а шосе все наче віддалялося. Так тривало довго, надто довго — годину, а то й дві. Коли я вийшов на шосе і став голосувати, щоб добратися назад у селище, то незабаром зрозумів, що жодна машина не спиниться, не підбере мене такого, навіть якщо це буде хтось із ясенівських. І все ж одна машина спинилася — міліцейська. Я пішов їй назустріч і, як на гріх, посковзнувся і впав.

— Готовий, — засміявся молоденький сержант, що схилився наді мною.

Вони запхнули мене крізь задні двері до машини. Я міг би сказати, що зовсім не п'яний, але бажання говорити не було, взагалі не було ніякого бажання. Машина розвернулася — вони повезли мене у зворотному напрямку до райцентру.