Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович. Страница 36
Ми стоїмо з Петром у саду, поки Люся, тобто Оленка, готує каву. Холод заповзає під светр, я думаю, що Петро, напевне, справді сильний не тільки фізично.
— Олена моя — свята жінка, — каже Петро і жадібно затягується. — З якого болота мене витягла…
Він умовкає. З-за рогу вилітає вітер. Мені хочеться краще роздивитися в темряві Петрове обличчя, але світло на нього не падає. Я тільки помічаю, як здригається міцна рука, що тримає сигарету. Оленка кличе нас до хати. І вже на ходу я раптом думаю, що віднині я теж не самотній. І після кави, коли вони проводжатимуть мене, тихо спитаю в Оленки, чи знає вона Люсину адресу? Виявиться, що знає.
Буде холодна ніч коло Люсиного будинку, я ледве не замерзну, бо ж надворі все-таки березень. Я багато чого передумаю за цю ніч. Що більше я чекатиму, то більше розумітиму, що саме по собі моє чекання не має сенсу. Що насправді я люблю іншу жінку, на яку не маю права. Але й не маю права встати й піти. Устати й піти — теж. Ось у чому суть. У мене буде ціла ніч для думок, за винятком якоїсь години перед світанком, коли я забудусь у важкому сні: я передумаю багато, і зрине серед інших думок і така — а може, все-таки зустрітися з Катею? Але чи маю я право тепер, коли Люся вагітна, коли я стільки зраджував Катю з Іриною?
Мене оточували зусібіч темні холодні будинки, іноді здавалося, що вони наближаються до мене, може, зігріти, а може, й задушити у своїх кам'яних обіймах. Приблукав кіт, я спробував його погладити, але він злякано відсахнувся. Хотів його зловити, все-таки нас би було тоді двоє, але кіт чкурнув У чорні безлисті кущі. Я вернувся на лавку і лишився чекати — доки не засвітяться вікна в Люсиному будинку, доки вона не вийде сама. Я не знав, що їй скажу, як не знала вона про моє чекання, але, можливо, таки був сенс в цієї холодної березневої ночі, якщо взагалі є сенс в моєму існуванні, в потребі чекати і бути зрозумілим.
«Але ж ти не боявся смерті», — кажу я собі, і згадую, як пив перед тим горілку… «Значить, не судилося. Тепер у мене є шанс жити для когось».
«Хто заважав робити це дотепер?»
«Я не кохав Магду, я переконував себе в цьому. Зрештою, я був потрібен їй такий, яким мав би бути. А я не зміг».
«Але й Люсі ти не любив. Ти любиш Катю, якщо ТІЛЬКИ ти знову не вигадав їі собі».
«Може, й вигадав. Я бачив її лиже раз».
«Яка романтична сентиментальність».
«Устати й піти?»
«Тоді ти не зможеш бути щасливим».
Засвічується перше вікно у найближчому будинку, і наша суперечка гасне. Може, це Люсине вікно? Я підношу до очей годинника. За десять хвилин шоста. Ждати ще довго. Треба встати й зігрітися. Устаю, роблю кілька рухів. У вікні, що засвітилося, з'являється чиясь тінь.
Знову ранок, я знову чекаю. Тільки тепер теплий літній ранок, задуха, що ледь розбавлена вранішньою прохолодою, бо вдень доконує нестерпна спека. Я вирішив зайти сюди перед роботою. Я не спав майже цілу ніч, а тепер думаю, що набагато простіше було б подзвонити, запитати, дізнатися. Чомусь цей чотириповерховий будинок здається мені надто великим. І наче він росте. За яким із цих сліпих вікон, до яких ось-ось торкнеться сонце, що поволечки виповзає із-за будинку, Люся? Підводжу голову, дивлюся, а тоді думаю, що треба піти он туди, до виходу, там, напевне, є чергова. Нехай, ще трохи зачекаю, — може, на світанку сплять і чергові, а коли не сплять, то дрімають точно. Тепер вже мені теж хочеться спати. Знову підводжу голову, але у вікнах жодної живої душі. На першому поверсі вікна завішені фіранками, які поступово стають золотими від сонця.
Треба було б дочекатися восьмої, коли відчиниться гастроном, щось узяти для Люсі, може, соку чи печива, колись Маїда не могла довго народити, я носив їй шоколад…
Пройшла подвір'ям жінка, озирнула мене, зникла за будинком.
«Цих три місяці, думаю я, були неймовірно щасливими».
Смішно тепер згадувати, що Люся не погоджувалася стати моєю дружиною. Я маю нарешті бути щасливим — це аксіома. Сонце вже геть припікає голову, у вікні другого поверху з'являється якась постать і теж дивиться на мене. Я бачу рожевий халат, з-під якого вибивається біла сорочка.
«Ця жінка щаслива», — думаю я.
І раптом мені стає холодно від думки, що з Люсею щось, може, трапилося, що я не випадково отак стовбичу, не наважуючись зайти всередину і запитати, просто запитати.
…Ми прибирали квартиру, коли Люся раптом стала шукати руками опори, я під-скочив до неї, посадив на стілець, заглянув у зблідле обличчя.
— Усе, Андрійку, почалося, — сказала Люся чомусь винувато.
— Я зараз, — прошепотів я, хоча й не знав, що далі робити.
— Не метушися, — Люся витерла з лоба піт і подивилася на мене співчутливо. — Може, то не це, вже відпустило.
Вона, мов нічого не трапилося, взялася далі витирати пилюку з телевізора. Але новий приступ болю знову змусив опуститися на стілець. Ми зрозуміли, що таки справді почалося. Я замовив таксі, Люся стала збирати речі, які будуть їй необхідні в пологовому будинку.
Всю дорогу вона гарячкового то тиснула, то гладила мою руку. Величезні, страшно величезні очі дивилися на мене, коли її забирали, — там, усередині. І тремтіла рука, хоч губи шептали якісь заспокійливі слова — не для себе, для мене.
— Ти тримайся, все буде добре, — це вже сказав я.
Я підводжуся, і, мов ошпарений, біжу до будинку, до дверей. Рвучко розчиняю, опиняюся в коридорі, далі в кімнаті, куди ми прийшли вчора. За столом сидить поважна стара жінка, її спокійний вигляд, здивова ний погляд, коли я вбігаю, не змінюються ніяк.
— Доброго ранку, — вітаюся я майже спокійно.
— Доброго ранку.
— А можна дізнатися…
— Як прізвище? — перебивае вона, певно, звикла до подібних запитань.
— Троян. Людмила Троян. Іванівна.
Дуже довго дивиться сива жінка в якийсь журнал і каже нарешті:
— Вітаю. У вас син.
— Це неможливо, — каже Люся. — До цього неможливо звикнути.
Ми йдемо вулицею, йдемо в нікуди, як ходив колись я сам, навіть не гуляємо, бо ці раптові приступи бажання кудись іти, ці зриви, що останні дні постійно трапляються з Люсею, навряд чи можливо назвати прогулянками.
— Заспокойся, будь ласка, не треба, — єдине, що можу сказати я.
Я доторкаюся до її руки. Люся відсмикує її рвучко, так, ніби я торкнувся розпеченою праскою.
— Розумієш, він кричав тоді, він жив, цілих два дні жив. Боже мій, як він мучився…
Я чув це вже не раз. Тепер чую мало не щодень. Якби я міг чимось розрадити. Але, чим розрадити, не знаю.
Ми підходимо до вітрини магазину готового одягу, стоїмо. Що сказати? Що я помічаю манекенів? Що в нас усе буде добре? Але я сам у цьому не певен. Єдина моя місія — утішати. Бо я розумію тепер — мої стосунки з Люсею, які зв'язувала майбутня дитина, розпадаються. Ми дуже мріяли про сина, ми одержали дитину-каліку, яка жила, ні, мучилася два дні, котру Люся, а потім і я вперше побачили мертвою.
Це було жахливе видовище. Маленький шматок тіла з обличчям — лише з якоюсь подобою носа, зрощені ноги і вивернуті руки. Довго я дивитися не міг. Люся безліч разів твердила, що вона винна, що то прокляті наркотики дали знати.
«А я? Хіба я не винен?» — подумалося тоді мені.
Подумалося ніби мимохіть, проти моєї волі. Ні, й не тоді, а коли ми вже вернулися додому, переступили поріг порожньої, наче б чужої домівки, яка лишалася чужою і в нашій присутності. Я тоді сів на диван, уже вкотре пожалкував, що не курю і спитав себе про вину.
Тепер я не можу пригадати, де була в той момент Люся, наче це справді так важливо. Я шкодую, що не курю і все ж курити не починаю.
Мене стримує усвідомлення шкідливості куріння? Тепер мене нічого не стримує, ми стоїмо біля вітрини, коло цих безглуздих манекенів, жалюгідної пародії на людей, і раптом я з жахом усвідомлюю, що ми добіса на них схожі. Я кажу про це Люсі.
— Що? — аж лякається вона, мовби прокидається від глибокого сну, і дивиться на мене все з тією ж печаттю власної відсутності на обличчі — мов і не вона поруч, так мені здається в ці хвилини.