Замість крові - Поваляева Светлана. Страница 25

- Пішли на Карабах. Тут здебільшого трешова тусівка, але, можливо, надибаємо Доцю, - вирішив я, доки Джанніс не закортіло ламонутися на трасу, не вдаючись у топографічні принади Дніпропетровська за межами вокзалу.

- Тут же молочний піпл… може, вдасться Русалку знайти? - з сумнівом відповіла Джанніс.

- Русалка в Пітері, я точно знаю. А для трави навіть тут зараз мертвий сезон. Навряд чи вони молоко з осені консервують. Всі на кумарах зараз. Маніакально-депресивний авітаміноз. Пішли на Карабах.

Мене досі гребло, мов товарняк на тязі. На лавочках Карабаха я ще здалека помітив Доцю. Навіть серед купи патлатих юнаків у чорних майках «Metallica», «Nirvana» та «ГО», у брудних шкарах воєнного зразка, косухах і подертих джинсах або шкіряних мотоциклетках, Доцю неможливо було не помітити. Скіфська кам’яна баба зі сплутаними хайрами, що зазнали незчисленну кількість перефарбовувань різноманітними отрутами в панківські кольори, та низками англійських булавок у вухах, Доця бовваніла серед будь-якого натовпу, неначе монумент Родіна-Мать. Я був би щасливий бачити Доцю на кожному київському сейшні - тільки не тут, о, великий Хітцилопотлі, тільки не тут і не зараз! Доця в простоті душевній могла спалити всю мою ґрандіозну розводку зі «стовідсотковим голандцем, який з’їбався з другого курсу філософського факультету Гаазького універа й тепер тусує автостопом по Європі» - накрити жіночим статевим органом системи нападу «Мідний таз» одним-єдиним вигуком: «О! Дред» Привіт! Що ти забув у нашому сраному Дніпрі?!», чи щось на штиб того. Інстинктивно я пішов у обхід, так, щоб зайти до «противника» зі спини, а Джанніс відсторонено пленталася поруч й випускала у небо айстри байдужого сиґаретного диму. Я підкрався до Доці й зашепотів їй на вухо, відчуваючи губами всі її булавки: «Доцю, привіт, це я, Дред, я тут туй во, карочє, роби вигляд, що всьо нішняк, ти пива хочеш? тільки не обертайся й не кричи!». На щастя Доця сиділа трохи осторонь від піплів, що увгранчаковували поміж собою якийсь трабл (як ведеться, з баблом, напевно). «Хочу» - басом відповіла Доця, в її масно підведених чорним олівцем очах не промайнуло навіть здивування. Доки вона не вкурила ситьюейшн, я зашепотів далі поквапливо: «Тоді: ти мене - не знаєш. Взагалі-взагалі не знаєш. І по-руськи зі мною не розмовляй, я сьогодні - голандець». «Пиздець» - тлустим контральто мовила Доця й затяглася папіросою. Я зашепотів до Джанніс: «Слухай, врубай ту тєлєгу з голандцем, що ми утнули з Мишею в Капеях, я тобі розповідав, скажи їм, що ти - моя перекладачка, наверзи їм якоїсь прутні, ти ж умієш!» Піпл виявися веселим і відкритим світові, мов новонароджене собача: всі ці хлопці саме сьогодні отримали в своєму ПТУ чи то стипендію, чи то зарплатню за якісь роботи під час виробничої практики, дідько їх розбере. Вони повелися на голандця-неформала й набрали на всі бабки розливного пива - вісім трилітрових слоїків. Це нагадало мені наші київські рейди по розливне пиво до пивзаводу «Оболонь»: вогкими сутінками перлися ми з повними наплечниками порожніх трилітрівок, в яких колись зберігалися неодмінні домашні консервації, до крапки благословенного крана, де, помітна здалеку, бовваніла черга пролетаріїв, розмита жовтувато-сірою жовтневою мжичкою; половину пива ми, обливаючись піною, випивали на місці просто зі слоїків, а з іншою поволі доповзали до Труби… мені так закортіло розповісти про це дніпровцям, що я навіть пошкодував, що я зараз голандець. Їхній гуртожиток без-вікон-без-дверей стояв на міській набережній - довжелезній «вигулці для гопніків з тьолками», більше схожій на звичайний річковий берег з вербником, сміттям і синіми від одеколону та аерозолів рибалками. До кімнати, захаращеної якимись кістками, плакатами й пентаґрамами, нас напхалося з десяток. Ми виставили слоїки на стіл і пили пиво через ґумовий шланґ, передаючи його по колу, немов кальян. Я розбалакався, мене понесло, Джанніс швидко обламалася перекладати все моє гониво й почала верзти власну… аби-щицю, а згодом і зовсім замовкла, бо народ почав в’їжджати у мої спічі на телепатичному рівні інтернаціонального братерства. «А яка твоя рідна мова? (Доця) - Вот із йо’ мазер танґ? (Джанніс) - Голанд, Дойч (Я) - А ну хай скаже щось по своєму (Доця) - Айне кляйне і’хл (Я. Зі зростаючим внутрішнім бажанням Доцю придушити) - От курва, а шо це він прогнав? (хтось із піплів, поганяла якого я не запам’ятав) - «Мій маленький їжачок» (Джанніс) - Дред! Дред! А як там львівський Сталкер? (Доця) - О, шайзе! (Я. З ідіотською доброзичливою посмішкою) - Він не розуміє по-нашому (Джанніс) - Хмм… ти ба, справді не панімає! Переклади йому (Доця) - Ші інтерестед хау із львовскі Сталкер лайф нау? (Джанніс. Одразу видно, що пасує свої міжнародні пари англійської!) - Хев ноу айдіа! (Я) - Хуй його знає (Джанніс) - Панятно (Доця) - А чого це він без шкарпеток? (той, що назвався Фаустом) - А вони у Голандії всі так ходять (Джанніс, якій, по моєму, все це вже добряче остопизділо) - А прикид чого такий голимий? (той, що назвався Роттеном) - А йому його у Львові подарували… точніше, він помінявся зі Сталкером, на згадку (Джанніс. Ну й курва!) - Вот мьюзик ду ю лайк? (Роттен. Видимо, довго формулював, просто таки виношував цю заповітну фразу) - Ай лайк ені кайнд оф факін’ мьюзік (Я) - Ду ю лайк… ето… трава? (той, що назвався Слешем) - Хеш. Марі’уанна, хеш. (Джанніс) - О! Є! Ай ем е хеш смоукер! Ай лайк іт! Хев самсинг? (Я) - Він прутеніє від трави, просто волочиться з неї. Голандець, ібийогомать! Вони там усі з материнської утроби скурені! (Джанніс) - А! Клас! Хеш - голяк, але по пиву зачепить! (порпаючись у тумбочці, проголошує Слеш і розгортає газетне простирадло з якоюсь підозрілою купкою чогось, скорше схожого на сушену петрушку посередині)…»… розбитий калейдоскоп: Доця дуже класно співає під ґітару, голос має відповідний до статури, потужний, монументальний, їй би співати йодлем якесь кантрі серед прерій та диких мустанґів, поруч із видлубаним з генетично добірного моноліту людської плоті ковбоєм; не люблю я Арєф’єву, Дягілєву та Лєтова… теж мені, трешори! нам демонструють музей графіті - майже порожню кімнату, де мешкає Роттен, і де розмальовано навіть стелю; Джанніс отримує в подарунок кеди сорок восьмого розміру та ключа від цієї кімнати - на випадок повторного візиту… чим вона чіпляє людей? не збагну досі… але я напевне знаю, неодноразово мав нагоду переконатися, що всі безтямно й зненацька даровані Джанніс фінічки приносять, як це не дивно, щастя тим, хто їх носить… вся тусня вивалюється проводжати нас до вокзалу; дорогою Роттен намагається відібрати в якогось дідка пляшку горілки; я матюкаюся; це нікого не дивує: всі знають, що іноземці швидко навчаються нашої лайки («Rідна мати моя ти ноч’ей н’е доспал’а… бат’ко куrить, а я - ні, на ху’я воно мені»), це - по-перше; по-друге, всі - п’яні; по-третє, нас, по моєму, вже давно розкусили. Про те, що нас тоді так і не розкололи, я дізнався лише згодом, услухаючись по різних містах Неньки байкою про якогось крезонутого голандця, що приїздив якось до Дніпропетровська автостопом і без шкарпеток, «з самого городу Паріжу», та упоїв трешорів пивом. Я страшенно обурився й закричав: «Це не я їх поїв пивом!!! Це вони мене поїли!!!» - й так сам себе спалив… Роттен блює й не тримається на ногах. На вокзалі всі, хто дорогою не загубився, допивають з гарла водку. Доця все ще намагається з’ясувати для себе питання зі львівським Сталкером, і щоразу дивується щиро: «От, блядь! Нє панімає!», коли я автоматично, ну геть на повному автопілоті, прадалжаю нєпанімать. Прощавайте, прекрасні люди, дякую вам за пиво! Дякую вам і за байку про вашого кумпля Сатану, який спиздив з міського моргу людську голову, аби зробити собі з черепа свічник (чи попільничку, вже не пам’ятаю), й поставив її у великому баняку для виварювання білизни на плиту варитися (щоб легше було очищувати від м’яких тканин), а тут прийшов на обід батько… ну і так далі… так чи інакше, всі ці тєлєги кульмінують однаково: «…а тут приходять батьки, і…» Дякую! Дякую. Дякую…