Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана. Страница 30

Носила в собі літо. Живіт був як яйце гладенький, ніжний. Данилка тягала у возику, ще й торбу, зі старих джинсів пошиту (тобі на День Народження в перший рік знайомства) з мінеральною водою. Вночі виходила на балкон - місто сіяло зорями, мерехтіло аґрусо вими очима багатоповерхових монстрів, що скидалися на колонію ламінарії у глибоких океанічних водах. Клала легко долоні на живіт: лежить тихенько. Не зрозумієш, де ніжки, де голівка. Старший був так борсався, що навіть видко було крізь напнуту шкіру живота кожну частинку тільця - бац п’ятою по печінці - о Господи! враз печія, жага нестерпна, не знаєш, в якій позі лягти, аби заснути, хіба що на стелі вмоститися… Червень - хмільна хмарність плаценти, кожен день - на прозорій пуповині ніжності.

в осінньому саду на старій порепаній гой далці погойдується вітер сірою крейдою з сірої дошки зсипається вчорашня домашня робота бруд на сакральному місці затягнутому в чорне трико заняття у зимних кімнатах у білому прос торі диму та снігу плями сліпого мов риба під кригою сонця годую дитину й плачу від вітру що пише на дошках вікон сірою крейдою крижані прокльони… Віддайте мою дитину! Вона ніколи зі мною не розлучалася! Ніколи! Це не вашого світу душа - не «роддомiвський» зомбі! … одразу як народився, спати погоджувався лише на моєму животі… перші три доби ніби прокручувалася назад плівка пологів: оргазм розчиняє у теплій воді вода приймає з твого черева в своє дитинку сонце зiгрiва дельфіна малеча борсається в тебе на грудях повзе ніби все ще долає тунель важка праця Народження смикає перламутрову кручену пуповину доки дерево життя плацента ще в тобі не відірвало корені від землі обітованої глибокої ями ніби та що тато восени викопав для яблуні Привіт, сонечко! Ми всі тут, з тобою! Голодний? Не встиг поїсти перед тим як виходити на світ, у воду - підмальоване свічками мерехтіння сутінків, бо на дворі гроза й шалена липнева злива) Четвергова свічка випрошена в Страсний Четвер у Богородиці не стій за моєю спиною янголе люди подумають що у мене є крила! ледь встигла розгорітися - ти вже виплив Рибкащо живеувеселцi… Віддайте мою дитину!!!

Діти, що пропали безвісти Мауглi урбані зації біжать линвою звуків дротами й дахами матері, що пропали безвісти ввергають своїх Алiс у Країну Жахів у Бездзеркалля та у Криво дзеркалля у запилюжені лабіринти вулиць з оманливими трамваями які приборкані цивiлiза цiєю ніколи не покинуть своїх рейок та дротів у химерності замкнених міст трамваями що від бивають тротуари дзеленчливими вікнами у нічних золотооких вікнах не Позадзеркалля а потворний театр тіней нічні дахи не трампліни а жаска грань що відокремлює від неба крихкотілі злі нестерпні діти маленькі потопельники які ніколи не зринають на поверхню Міста сміттєві кошенята й рибкипаразити обожнюють і нена видять своїх матерів… Бережіть своїх дітей!

Бережіть в них Коханих Закоханих та Коханців Батьків та Матерів… Бережіть принаймні своїх дітей!

Для маленької акваріумної рибки, до якої в гості приходить океан, лікарня - кишеньковий акваріум для дельфіна. Сни тут - розфарбована пустка, від якої не повертається у ранок луна.

Або чорнобілий стопкадр, що сюрчить, немов вода з крана, - цвіркун на шворці (так тягнеть ся звук старої плівки). Блима, мов ліхтар у хузі. Сни схожі на клінічну смерть, з якої ви водить ранком гуркіт сліпого серця: б’ється об цеглу колодязя збитим скривавленим лобом.

Скерцо. Уривки розмов скалярiями плавають в замерзлій воді: … отак приходить i каже, каже дай мені свій халат бо до мене мама приїхала а я в самій сорочці забрали жбо не з дому а я ну дурепа на кажу бери тільки віддаси бо я зараз зціджуся i понесу молоко на стерилізацію i чуєш до вечора ту малу чекала а медсестра каже вона втекла вона вже вдруге звідси тікає кидає дитину Господи! шістнадцять років! на неї там на вулиці якісь покидьки чекали «Приму» принесли у неї «вуха пухли» без цигарок один мо’ її брат років сім та я б усе одно того халата назад не взяла може у неї сифіліс хоча з сифілісом туди відправляють оно там бачиш біля КПП на Вишгородську трасу барак за колючим дротом там вони такі народжують i залишають… а я навіть не знаю де той пологовий бо мене туди на машині через усеньке місто везли i сюди на машині у них там немає реанімації по що п’ять днів тримали? я й не чекала в сімнадцять років народити не думала не готувалася а так мама сказала що перший аборт робити не можна потім можна а перший раз ні от у мене перша вагітність - i не вдалася у нас в роду всі хворі он мама з моїм братом теж у лікарні довго лежала та я вже хочу хоча б на руках її поколисати нагодувати як нормальну дитину не через той зонд бо лежить у цьому скляному ящику… лікарі нічого не кажуть бо не знають зараз же вихідні реанімація до себе не бере мені сказали отак всю ніч сидіти i отак дивитися як знову перестане дихати то гукати на медсестру… а завтра повезуть на цю… енцефалограму…

Так почувається кішка, коли народить не життєздатних кошенят. Я знаю. Моя кішка якось (вже вкотре) народила на повний місяць у серпні. Тато тоді напився - кричав страшно. А я лежала з малим Данилком у ліжку, залитому місячним молоком, слухала, як у шафі кішка важ ко дихає, ніби щось шкварчить їй у горлянці. На ранок одне кошеня було мертве. П’ятнадцятий день місяця скінчився. Кішка ходила з тоскно виряченими очима й хворобливо горлала черев ним могильним голосом. Не йшла годувати тих двох, що лишилися. Потім тягала за мною одного з них - бовталося охляле, якесь наче невилизане, - доки не захололо. Поклала мені під ноги. Схопила останнього, а той вже й сам помер.

Так могильно горлало у мене всередині щось первісне, тваринне, Материнське, коли щоразу - сім разів за ніч - припиняв здійматися животик з невiдсохлим ще пупочком того немов ляти в кувезi. На посту чотири бокси. Стіни скляні, видно наскрізь, що у кожному діється.

Сиджу в темряві. Годую Iльчика. А перед очі в ультрамариновому сяйві кварцу ота бідолашна дівчинка, через два бокси видно, що знову не дихає.

Це був день пророка Iллi, коли всі змії та гади болотяні збираються в лiсi на своє поганське свято перед тим, як сховатись на зиму. Був морок. Холодний дощ лускав скляне насіння жменями - король Future in the Past, якась собача туга вешталася коридорами відділення патології новонароджених. Я молилася, моли лася, щоби та дитина - «Квітка з глибин смер ті» - жила. Міряла кімнату, мов навіжена - серце стояло у горлі. Дурні котячі очі щоразу розплескувалися у зіткненні з незмінністю голограми у скляному кубi. Марно молилася, прости Господи! бо дитинка та вижила, а в понеділок енцефалограма показала повну від сутність мозкової тканини… Надія втекла (сім надцятирічну маму дівчинки звали Надією).

Настала ніч. Та сама картинка у скляному кубi.

Тільки серце вже десь до піднебіння прилипло, пульсує мозок: «Ну от. Тепер ти без мами…»

Все без змін - тільки ліжко, на якому спала Надія ті дві доби, вишкірилося іржавою сіткою, розчепірені дверцята, зґвалтовані сестрою господаркою шухлядки тумбочок мають дурний та ніяковий вигляд. Ніби шизофреніки, в яких з ротів повитягали штучні щелепи та вишикували голимибосими в коридорі посеред ночі.

Наступного ранку, коли виймала пляшку зі стерилізатора, випадково почула слова чергової медсестри: «Може кувез заберемо?» - Навіть це стерво, сестрагосподарка, сахнулося: «Навіщо?!» - «Дак все одно ж помре».

Уривки розмов вкарбовуються в пам’ять - тотальні вишкребки. Лячно про те навіть думати. Але то вже назавжди. Витатуйоване на звивинах мозку. Брутальне графіті на обтрiс каному серці: … не відмовляйся казали ти ж іще не народила не бачила своєї дитини а вона все одно ні де тут шо i як писати i де підписувати? i після того як народила благали мовляв дитя цілком здорове нормальне чотири кіло ти здорова матеріально забезпечена ну хоча б напиши відмову на один рік в «Березку» потім забереш як оклигаєш - ні каже ні та й ні така кобила здорова потворна бабега як танк. Поклали її до обсервації в палату до двох дівчат чиї діти померли під час пологів то з ними така істерика з обома сталася коли дізналися що їхня сусідка народила здорове немовля i відмовилася від нього ще до пологів! їй сестри не хотіли шви знімати - «ганяли по колу»…