Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана. Страница 31

Невідомо, що є гуманнішим - жертва аборту, пробірковий клон чи жертва дірявого презерватива… Можливо, когось з нас виношу вали та народжували не від надмірного бажання мати дитину, але ще років десять тому з контра цептивами в Совку була «напряжонка», тому підготовленість до «небажаної вагітності» дорівнювала нормам ГТО. А при сучасній конт рацепції подібний сюрприз розцінюється на рівні міфу про кінець світу. Причиною якого, зрозуміло, є «звір». Його не хочуть, не чекають, ненавидять. Це додає йому снаги вижити.

Сон врешті зглянувся: серце капотить з роз чепіреної долоні на кульбабку на сонячного зайчика на зелену траву… Вагітні хмари нудить вогким небом вагітне небо нудить сірим вітром у яснобаченні нема потреби воно лиш заважає жити… Думки захлинаються спогадами: нас із Данилком забирають з пологового бу динку - всією родиною, з квітами, спалахами фотомильниці… Перед нами до вестибюлю вийшла дівчина. Сама. Без дитини. Ледве човгає за роздратованим чоловіком, який біжить до дверей не озираючись… Ave Maria… незатишне Азовське море, куди мене виво зили, коли мені було шість років. Вранці на березі у прибої вздовж пляжу - ціла зграя мертвих дельфінів. В одних з розпоротих черев повивалювалися перламутрові нутрощі, у інших - мізки з розтрощених голів. А непода лік - окремо - дельфiненя, трохи більше за кота, попелясторожеве, тендітне, наче квiтка…

«Квiтка з глибин смерті»… Мама загортає мене у запах свіжого тіста на вареники. Ave Maria…

Люди - лискучі маленькі лилики,

Rousettus Gray, Pteropus Brisson, Pteromys Volans*,

хутко повзуть східцями підземного переходу

вгору.

* Летючі собаки, Летючі лисиці, Білкилетяги.

Розкривають раптово

перетинчасті крила парасольок

й шугають у зливу,

у чорний квадрат, заплетений косами кра пель.

Розчиняються у воді,

у полисках фар й асфальту.

До неба хтось прив’язав

безліч мотузок з целофану

з бубонцями й скляними очними яблуками.

Хитається химерний ілюмінатор вечора,

вар’ятська злива зі стертим обличчям

спливає брудом косметики

струменить вниз по сходах.

Люди пікірують в роззявлену пащу

бетономішалки,

заплющують очі й парасольки,

та знов постають з брудної води -

матеріалізуються,

обтрушуючись, мов собаки.

Клацає турнікет щелепою -

гуркіт й розімліла вогкість метро,

й не чутно зливи…

Ті, що наповнені лайном по вінця, страшенно бояться забруднити своє модельне взуття. Тому ходять по линві все життя.

Дафнiс схибив на шляху до Хлої: став гомосексуалістом, тому - втопився. Шубовснув зі скелі у море. Він не знав: Хлоя дорого продалася.

Відтоді дерева стали паразитами: мов хробаки прогризали в підлозі дірки, точили сценарій буття зсередини. Але це було час тиною сценаристового задуму. Й звуковим контрапунктом до сценарію буття - плач дитини.

РІЗДВЯНА ГРОЗА

Було небо навислою півсферою, ніби пере кинута піала. Мов зсередини шкаралупа попе лястоблакитного яйця дикої пташки; а по колу громадилися монументальним візерунком пухкі хмарища - ніби піна збитих вершків на каві. Ніби на ту піну помилково струшували цигарковий попіл пальці, заблукалі у пошуках попільнички.

Липнева гроза оточила колом: незворушну воду, де лише жаби цілодобово захлиналися у пароксизмах пристрасті; сріблистий пісок, розкреслений по гарячому хмизом; сонні роз печені верби і тополеву порошинку Місячної Повні, просвіченої наскрізно пухнастим сонцем на ніжному, наче крила блакитяниці Ікар, небі.

Нижче понад водою вгрузали у розімліле повітря чайки, комахи і тополевий пух.

Непритомна тінь найстаршої верби накрила розпорошеним попелом зомлілого під ранок багаття, клаптями зітлілих театральних деко рацій, чотири дитячі тотеми. Три хлопчики і дівчинка, вже (швидко, як усі діти…) засмаглі, - сіамські кошенята, маленькі толтеки з відшліфованого водою горіха і магічної тера коти сьомого, восьмого, ну, можливо, дев’ятого в житті літа. Їхнє мовчазне коло в центрі мовчазного хмарного кола - під сонцем і місяцем водночас, у прозорій, як вода, мінливій тіні - зосереджено гіпнотизує скляну кулю - різдвяний сувенір з будиночком всередині (ось він, центр усіх наявних сфер, на ньому збі гається все: і коло хмар, і коло берегів, і коло тіні, і коло дитячих тіл, і куля зі скла, в якій, якщо її струсити, починає падати сніг… а в зовнішньому колі так само плаває пух тополь.

Ніби віддзеркалення… чого від чого?).

Дівчинка глухим й хрипким голосом з чистим відьомським «до» першої октави ше поче в зелені хлоп’ячі очі навпроти себе: «Ти підеш в дім, що в скляній кулі. Вночі. Діста нешся горища і забереш кажана. Там зима, і там кажани сплять мертвим зимовим сном.

Випало тобі… Ми втрьох поставимо кулю під Повню, щоб тобі було видно, і будемо чекати.»

Наймолодший - з конячими очима і рожевими, як мушля на споді, шрамами по всьому тілі - зачаровано дивиться на губи дівчинки, поки вона говорить. Йому моторошно, і він шепоче в полуденну чаклунську задушливу тишу: «Це нецікава гра, ви просто хочете мене обдурити, а я, може, від вас доросліший! Гадаєте, я повірю, що Жур може опинитися всередині цієї кулі, в цьому малесенькому будиночку?!» Дівчинка гнівно дивиться на малого - густо смородинові родимки на її невиразному обличчі з широко розставленими очима кози наливаються стиг лою вишневою кров’ю: «Гаразд! Зневірений піде замість обраного! Ти підеш, Листочок! І дізнаєшся сам!.. і принесеш нам Зимового Кажана!»

У дворі Кселиного будинку опівнічні тра ви - ніби відлиті з тьмяного срібла і ртуті, а від прання (через весь двір - мотузка, підіткнута посередині сухим рогачем) клубочиться чисте місячне сяйво - відбивається, наче від люстра. І чомусь страшно не від ночі і густо розлитих пахощів м’яти, меліси і валеріани, верби, сирої води і якогось гарива ледве відчутного, - а саме від цих білих, глухо сяючих Повнею квадратів білизни страшно! Вітрила побутового затишку вдень, а вночі - жаскі мерехтливі привиди з дитячих казок, незворушні, але раптом розквітне блідою болотяною квіткою замогильне квиління, вогкий стогін, шелестке пергаментне зітхання?..

Платиновий брат Жура (тільки очі не льодяниковозелені, а сталевосірі, з бляклим відблиском того неба, що було, оточене хмара ми Грози, сьогодні вдень) - Мірей (діти, які читають багато книжок, називають себе іме нами літературних героїв, натомість діти, які забагато знають посеред води і дерев, і безконтрольних прогулянок, беруть собі імена дивні, ніби вигадані слідами їхніх босих ніг на піску або в сірому, нашпигованому мертвими равликами глеї), - отож Мірей несе обома руками склянку з водою, в якій лежить різдвяна куля і плюскаються місячні лелітки.

Кселя тримає, притискаючи до живота (до линялої позаторішньої сукні кольору гнилого листя) великий казан, де у воді - недоступній нічному світлу - збовтуються від ходи трави з горища, і свіжі трави, і жаб’яча кров, і сеча усіх чотирьох, і дармовис Кселиної мами - з сапфіром, з лівого вуха, - котра багато років тому, коли Кселі ще не було на землі, взяла та й пішла собі спати, в землю, щоби їй ніхто не заважав (а, може, щоб не бачити, як ніжноволоса Кселина мачуха розвішує через весь двір випрану білизну - піднімає вітрила побутового затишку, підпираючи обважнілу мотузку рога чем під саме небо… майже…) Листочок тремтить, і його зуби клацають в ночі, як цикада вдень. А Жур несе ціпок, і у нього опускаються руки, і обличчя схоже на вирізьблену з Місяця маску гуманоїда з котя чими очима.

З діловитою і жорсткою рішучістю Кселя звертається до Жура: «Дивись, Журе, не вбий раптом… тільки вдар так, щоби зомлів».