АМтм - Іздрик Юрій Романович. Страница 36

Ну і ми з Кокою — навіть у цьому переліку мене чомусь підмиває поставити наші імена поруч.

Решту персонажів можна безболісно злегковажити, бодай тому, що сиділи вони надто далеко, аби дотягнутися до нашої трави.

Отже, ми почали зі спирту.

Суміш його з лимонадом мало того, що нагрівалася, то ще й робилася мутною і не пінилася, тому ми вирішили змішувати ці рідини безпосередньо в шлунку, тим більше що гойдання вагону діяло як шекер — і спрацьовувало це, як розумієте, швидко й безвідмовно, вже за яких десять-п'ятнадцять хвилин почалися розмови, анекдоти, бла-бла-бла, що дуже нагадувало всезагальний шлюбний танок у зграї дискримінованих пінгвінів, бо і свідомість, і підсвідомість у такт перестуку коліс торочили одне і те ж: «ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися…», — я з таким запалом повторюю це, бо мене завжди захоплювала лапідарність і влучність, з якими мозок вербалізує наші проблеми, натомість як тільки вмикається вокабулярний апарат — починається замилювання очей, т.зв. образне мислення, метафори та інша поїбень, яку навіть цим словом назвати ніхто не наважується.

А події тим часом окупували авансцену.

Одна із сестер милосердя: Вік живи, вік учися. На власній шкурі. А ми, сестри-жалібниці, все вчимося на чомусь. Знаєте, що трапляється із сестрою-жалібницею на старість? (Хихоче.)

Кореспондент: А що?

Сестра (хихоче): А нічого. Жалобиться собі. Дивно, правда?

Друга сестра (хихоче): А сестри милосердя все милосердяться і милосердяться, ги-ги-ги.

Перша сестра (наполегливо): Дивно, правда ж?

Кореспондент: Що?

Перша сестра (майже на автопілоті, з явними ознаками сп'яніння): Бачити вас.

Кореспондент (звертаючись до мене, як до тверезішого спільника): Я знав, що це не кінець.

Сестра (продовжуючи своє): Бачити вас живих та здорових. І що ви про це все думаєте?

Кореспондент (знизує плечима): Ми ще далеко не все знаємо (вихиляє, не запиваючи, порцію спирту, видихає повітря і, ніби отримавши цим легітимну мотивацію, вмовкає).

Я (трохи панікуючи, що тепер мені доведеться бавити товариство): Порозмовляйте з ними!

Кореспондент (таки запиваючи і відригуючи): Можна й поговорити…

Хлопчина (зненацька приходячи до тями після початкової коми): Хоча користі й не буде жодної.

Кореспондент (з упертістю зачепленого за живе першого актора): Але поговорити можна.

Хлопчина (в короткотривалому нападі зв'язного мовлення): Можна. Ми не в тюрмі. Немає жодних заборон чи обмежень… Ми що… забезпечили себе… чи прирекли себе на… певну незалежність… (Потроху втрачає нитку розмови, забуває і плутає текст.) Випадок, примха — все в порядку речей. Інші колеса, звісно, крутяться в інший бік, але це нас не стосується. Чужі колеса нас не вставляють. (Голосно гикає, але не замовкає, а навіть, підбадьорившись, починає чіткіше артикулювати.) Ми можемо дихати. Ми можемо відітхнути. Можемо робити й казати що хочемо й кому хочемо, без обмежень.

— Звичайно, але в певних межах, — намагався відстояти свою першість кореспондент, однак хлопчина, виговорившись і починаючи клювати носом, погодився без опору:

— Саме в межах.

Видно було, що кореспондента образила така легка капітуляція суперника, якого він трактував поважно. Назрівав конфлікт, тому, аби розрядити ситуацію, я розпочав свій улюблений монолог:

— Потреба філософського погляду всередину себе… — Але зненацька втрутилася конференційна тітка:

— А ви знаєте, як загинула Лілі Марлен?

— Лілька загинула?! — вигукнула (чи вигикала) на видиху одна із сестер. — Не може бути! Ще тиждень тому ми були на її концерті для поранених, правда, Полі?

— Це було в четвер, Ксюха, — уточнила друга, що називалась, як виявилося, Полі.

— Ага, минулого четверга, — погодилася та, котру звали Ксюхою (тобто Ксеною, відмітив я про себе), — вона ще читала цей прикольний вірш, зараз, зараз, згадаю, блін, як там було, щось там про чорний день, мій чорний день ху-ху… sorry, хитнувся і розтанув, гарячим сонцем спалений згори, це знову ти, ніколи не коханий і завжди близький, спогадом гориш, ти диви, пам'ятаю, блін, офіґєнний вірш, мені аж плакати хотілося.

І вона, мабуть, продемонструвала б, як їй хотілося плакати, але обурена подруга кореспондента перервала її екзерсиси, і то досить брутально:

— Шо ви, блядь, пиздите, мокрощьолкі грьобані, Лілі вже хуй зна' скіки років, як не живе. — Та раптом повернувшись до мене, вона цілком змінила лексику. — Я бачу, ласкавий пане, Ви людина інтелігентна, то я Вам так скажу: з цими молодими по-іншому не можна, традицій вони не знають, історії не шанують і навіть свій всеохопний цинізм не мають чим підкріпити, ото тільки й можуть, що свідчити неправдиво та цитувати неточно, а цей вірш неперевершеної Марії Маґдалини фон Лош — ви ж, сподіваюся, знаєте справжнє прізвище Лілі — зовсім не про чорний день, а про білий саван, і ці рядки стали вже майже народними, Ви мабуть не раз їх чули: «Саван чистий, ніби сніг… квіти світять біло, та ніхто не впав до ніг, не оплакав тіло».

— А загинула вона по-дурному, — втрутився кореспондент. — У сам розпал воєнних дій поперлася на батьківщину, де від дитинства не була, — трапляється такий різновид патріотизму, що загострюється з настанням менопаузи, — і там її кокнули, чи то свої, чи то чужі, значення вже не має, найголовніше, що вона свідомо йшла на смерть, навіть чути не хотіла про евакуацію, ну і дістала то, шо х'тіла, хоча, як на мене, це — найпідліший різновид суїциду.

Тут хлопчина, якого вже всі списали з рахунку співрозмовників, знову заговорив:

— …якщо гинуть із власної волі, це називається самогубство, а самогубство має три різновиди: можна його вчинити, можна до нього спричинитися, можна мати його на совісті…

Однак тітка-стипендіатка не слухала його, знову обурившись, але цього разу якось по-материнськи:

— Неправда, неправда, і хоч народні легенди заслуговують на увагу і повагу, ми мусимо знати факти, аби не забувати своєї минувшини, а факти кажуть, гейби в бабиному яру росла верба, росла на березі потічка, в якому і п'яний, впавши мармизою донизу, не втопився би, верба, кохані мої, верба, ви знаєте ті верби над річками, що в дзеркалі води відсвічують сизою листвою…

— Гик! — сказав хлопчина, а кореспондент розлив залишки спирту.

— …Лілі сплітала дивнії гірлянди із лілій та стокроток, із первісток та пустоцвіту, з амелій і омели, а ще з тих дивних квітів, які простий люд називає таким вульгарним словом, що годі й повторити, навіть цнотливі українські дівчата воліють називати їх бодай же «перстом мертвяка», аби не тією огидною лексемою…

— Гик! — сказав цим разом кореспондент, а хлопчина по слові «лексема» (насправді ж — після чергової порції спирту) виблював під стіл і тут-таки заснув.

Мене теж почала непокоїти і дратувати якась особлива, як мені здавалося, абсурдність цієї, нехай п'яної, бесіди, до того ж від усього випитого мені почало раптом здаватися, що дух покійного Вільяма вже надто довго і без сенсу переслідує мене, помщаючись за надмір перебреханих цитат та нестачу криміналістичної експертизи тим особливим несмаком окремих своїх актів, сторінок і п'ятистопних ямбів, який з невідомих причин досьогодні викликає захват посполитої еліти. Тому я втрутився й почав викладати власну версію загибелі Лілі, що, зрештою, не перешкоджало вічній стипендіатці правити своєї, таким чином виникла якась пекельна контамінація:

— Та шо ти гониш пургу, стара підошво, — таким був мій вступ, — я краще знаю, як угробилась Лілі, бо це ж єдина смерть, яку я по-справжньому оплакував, а я, щоб ви знали, до тонкосльозих не належу…

— …вплітала навіть «палець трупа», а потім вип'ялася на поземну гілляку, аби прикрасити старече дерево вінком…

— …Лілі приймала душ…