АМтм - Іздрик Юрій Романович. Страница 37

— …як раптом зрадливе віття надламалося…

— …і мила ноги тим особливим невротичним робом, аби не торкатися руками стоп…

— …і з тріском полетіло у ріку…

— …для цього виливала спеціальний плин просто на дно ванни…

— …а як назло там був чорторий і води нуртували, єдине глибоке місце на цілому руслі…

— …і злегка танцювала в ньому…

— …і Лілі бовтнула у хвилі разом з омелою й стокротками…

— …Лілі просто послизнулася…

— …і захлинулася зненацька у потічковій бистрині…

— …і вдарилася головою до недавно купленого крану фірми Hansa…

— …і потонула…

— …і потонула…

— …і сукня її біла, обтяжена вагою диких квітів, потягла на дно…

— …так по-дурному…

— …перелом основи черепа, миттєва смерть…

— …знайшли її гробарі, бо тіло прибило до берега просто під цвинтарем…

— …знайшли її сусіди, яких затопила вода з горішнього поверху…

— …і поховали по-християнськи, хоч було багато пересудів…

— …і поховали по-християнськи, та я на похорон не поїхав…

— …отак…

— …отак…

— …на жаль…

— …на жаль…

— …однак…

— …однак…

Не знаю, скільки б ще продовжувався цей ідіотський дует, що до кінця трансформувався у фальшивий унісон — непомітно для себе я й сам утягнувся в скандинавську бридню, яка мене так дратувала й непокоїла, — та ситуацію раптом врятувала Кока, що не зронила до цього моменту ані слова: вона раптом пішла до себе в купе і за хвилю повернулася із розкішно виданим альбомом репродукцій Альбрехта Альтдорфера. Властиво альбом містив репродукцію лише однієї картини — «Перемога Олександра», зате крім загального вигляду чималого полотна там подавалися безліч збільшених фрагментів, і можна було у всіх деталях поліграфічного кольороподілу роздивитися з німецьким педантизмом виписаних лицарів Христових.

Чесно кажучи, усього цього з мене вже було досить, забагато, курва мама, явний перебор, зайвина, надмір, тим більше що Кока поклала альбом просто переді мною (вияв симпатії?), і ціла решта (за винятком хлопчини і подруги кореспондента) зібралася позад мене і, схилившись та дихаючи випарами, розглядала репродукції.

Відчувати за спиною ціле це кодло було не надто приємно, робилося гаряче й задушливо, аж раптом хтось почав смоктати і пестити умілим язиком моє ліве вухо, а що воно в мене майже глухе, то перебільшено чутливе, проте я відрухово смикнувся, уявивши, що це могла бути одна із червонохрестних жалібниць, але чергова порція ласк засвідчила, що це була Кока! — лише в неї міг бути пірсинґ на язику.

«Еге! — подумав я собі. — Усе не так безнадійно! Хоча з іншого боку цікаво, чи взяв я у своєму житті бодай одну жінку, а чи завжди брали вони, засовуючи в мене свої пірсинґи, і тільки потім я вже засовував у них все решта?» А вголос сказав:

— А що, поросята, чи не покурити нам сінця? За перемогу лицарів Христових, наприклад.

Товариство заґелґотало, з'явився звідкись похідний бульбулятор, і невдовзі солодкавий аромат ґанджі поповз — вагоном, запахло батьківщиною, кірзаками і КПЗ.

Закурили козаченьки, страшно закурили, і ось уже:

— балачки пішли по другому колу;

— виповнені теплим димом слова, немов репліки-«хмарки» в коміксах, зависали над оповідачем і залишалися до кінця розмови — здавалося, до них можна повернутися будь-коли, гортаючи сторінки вечірки в зворотному порядку;

— і вже не дует, а цілий секстет звучав за столом (хлопчина, попри те, що сестри милосердно вдихали в нього дим методом «рот у рот», так і не очуняв, тому сьомого голосу не було);

— однак, навіть не зважаючи на те, що ми з Кокою вже активно й пристрасно петтінґували («руки на стіл! руки на стіл, сволото!» — кричав безрезультатно невиспаний і голодний внутрішній цензор), я вслухався в голос кореспондента — той оповідав одну із своїх газетярських історій, під впливом трави сподобляючись на таке складне фразування й таку бездоганну пунктуацію, що мене аж завидки брали.

Кореспондент:

— От шкода, що зараз темно і у вікні можна побачити лише власне відображення, немовби це закіптюжене скло було якимось незримим бар'єром, яким Бог превентивно відгородив нас від споконвічного мороку зовнішньої ночі, бо ми власне проїжджаємо славною місциною, де нещодавно трапилася макабрична історія з тих, що завше трапяються, коли людина самонадіяно переконає себе, ніби промисел, який, подібно Духу, віє там, де хоче, супроводжує її повсюди, оскільки повинен віяти саме там, де вона в цю мить перебуває, забуваючи, що окрім зовнішнього мороку існує наша внутрішня пітьма, і навіть якщо засяє в небі тисяча сонць, то й найближчого закапелку нашої душі не освітить, бо крізь закіптюжене скло наших зіниць…

Кореспондента почало заносити, тому я обмежуся стислим переказом змісту його оповіді (мої пальці ритмічно ворушилися всередині Коки, пальці Коки ритмічно стискали мене, «реальний масаж», — сказала вона іронічно і холодно).

Коротше кажучи, зі слів кореспондента випливало, що ми саме проїжджали місцину, де посеред степу широкого був розміщений реабілітаційний центр для контужених, хоча терапія (автопсихотерапія, уточнимо) стосувалася не так наслідків контузії, як астенічного синдрому — тихої недуги, яка найчастіше супроводжує потрясіння воєнного часу й обов'язково косить ще два-три повоєнні покоління. Так от до центру забрів якось уночі розгублений приблуда і попросився переночувати. Його впустили, та на ранок він нікуди не пішов, прикинувшись хворим, і залишився ще на день, і ще, і так аж поки до нього не звикли й не залишили назовсім, змирившись.

Він, щоправда, хоч і виглядав на астеніка, поводився не завжди адекватно, виказуючи зачатки легкої психопатії і приносячи чимало клопотів реабілітантам — часто бігав із сокирою в руках, і хоч не натворив нічого фатального, але, погодьтеся, якось воно некомфортно (так висловився кореспондент), коли ваш сусіда по палаті забігає зранку з червоним топірцем і рубає щось із меблів, переважно — ялинкові гірлянди, котрі в центрі використовувалися в якості альтернативного, лікувального освітлення.

Принагідно він порубав вазонки в камінній залі, а також ті нечисленні деревця, що росли довкола центру, висаджені пацієнтами на сеансах трудотерапії.

Сокиру він знімав із пожежного щита, тож вирішено було щит закрити ґратами й замкнути на замок (що, як побачимо пізніше, матиме фатальні наслідки).

А тим часом, поки тривали профілактично-ізоляційні роботи, наш герой встиг набавитися вогнегасником, що входив до комплекту разом із сокирою та повним піску відром і, річ ясна, закінчилося це тим, що мало не весь корпус було залито піною, а також виведено з ладу камін, — у якому горів непогасно вогонь пам'яті жертв весняного призову, — та й сам вогнегасник. Отож, замикання протипожежних аксесуарів хоч і видавалося річчю потрібною, але вкінці виявилося актом згубним, самовбивчим, бо котроїсь липневої ночі наш піроман сигаретним недопалком («Dunish Error» [33] із ацетатним фільтром) підпалив будинок центру, пустив, так би мовити, червоного півня на шпитальні терени і преспокійно забрався геть.

А нещасні реабілітанти, коли спохопилися зі сну, то було вже пізно, та й гасити полум'я було нічим — відро добірних LCD-кристалів нікого не могло врятувати.

Однак найцікавіше в цій історії (наголосив кореспондент) те, що підпалювач перед тим, як вчинити це нічне, цинічне аутодафе, викрав з бібліотеки книгу, та навіть і не книгу — так, кількасторінкову брошуру, інструкцію якусь — це вдалося встановити військовій поліції, коли розслідувалися причини інциденту, і з'ясувалося, що книгозбірня — єдине вціліле у вогні приміщення — повна слідів життєдіяльності нашого fireman [34]: майже всі книги він проштемпелював власним екслібрисом (єдиноріг, який злягається із сірою в яблуках кобилою, і напис «Identity is pretension» [35]), позалишав купу відбитків пальців, а також записів у журналі реєстрацій, причому, як правило, претензійних сентенцій на кшталт такої: