Анна Киевская - Дефорж Режин. Страница 46

— Один із вартових має дати мені детальний план в’язниці. Якщо існує якась можливість, хоча б найменша, врятувати Олів’є, то ви можете покластися на мене.

Сніг перестав. Анна з Раулем знову зустрілися через кілька днів під час полювання на лиса. Вони «заблукали» й опинилися біля покинутої сільської хижі. Граф, допомагаючи королеві спішитись, пригорнув її до себе надовше, ніж було треба; всупереч його сподіванню, вона анітрохи не пручалася. Ні він, ні вона не почули стогону, що злився із завиванням вітру.

— А ви знаєте, визволити Олів’є Арльського хочете не тільки ви… Пригадуєте рицаря в масці, якого називають Рубцюватим, — того, що перейшов служити до герцога Нормандського?

Чому королева так раптово занепокоїлась?

— Пригадую.

— Цей рицар дізнався, сам не знаю як, що я зацікавився його другом. Він запропонував об’єднати наші зусилля.

— Ви згодились?

— Так, бо він розвідав про місце ув’язнення набагато більше, ніж ми. Крім того, він має свою людину серед вартових.

— У нього є якась звістка про Олів’є?

Королева помітила, як Рауль де Крепі знітився.

— Кажіть! Що ви знаєте?

— За словами Рубцюватого, трубадур нібито дуже ослаб і вже не ходить.

— Боже мій! Як можна таке допустити?

— Його, кажуть, катували…

Ірина побачила, як Анна вийшла з хижі, бліда як полотно, Рауль її майже ніс. Ірина хотіла накинутися на обох з кинджалом, та нараз до цієї пари під’їхали король і його почет.

— Що тут діється, графе?

— Королеві стало погано, я привів її сюди перепочити.

— Моя пані, ви ж знаєте, ваш стан не дозволяє вам ходити на полювання. Нехай подадуть повіз для королеви. Куди поділися ваші придворні дами?

— Я тут, ваша величносте, — озвалася Ірина, виходячи з-за куща.

— Подбайте про свою господиню. Графе, ви їдете з нами?

— Ваша величносте, не можна залишити королеву без охоронця.

— Маєте рацію. Ну, тим гірше для вас, зоставайтесь!

Анна з полегкістю дивилась, як віддаляється Генріх. Він нагнав на неї жаху. Рауль де Крепі весь цей недовгий час не спускав очей з Ірини, побоюючись, щоб вона не завдала королеві фатального удару. Побачивши, як Ірина вискочила з-за кущів із сердитим виглядом і піною в кутиках губів, він здогадався, що вона їх вистежила. Граф уже давно стомився від Ірининих пестощів та ревнощів і приберігав цю жінку тільки для того, щоб задовольняти свої ниці бажання. Тепер він вирішив позбутись її.

Розділ двадцять дев’ятий

У КОРОЛІВСЬКОМУ ПІДЗЕМЕЛЛІ

Попри всі свої намагання Анна не змогла дізнатися, хто написав їй листа київською мовою. З обережності королева не наважувалася поговорити про листа з Оленою, яка неодмінно розповіла б усе Ірині.

Після полювання на лиса королівський лікар Жан Шартрський заборонив королеві їздити верхи. До того ж він, щоб по-справжньому ослабити її, прописав їй проносне й кровопускання.

Рауль де Крепі прийшов провідати Анну, але не зміг побути з нею наодинці жодної хвилини. Він мусив зважитись сказати їй при лікареві, Олені, Ірині та служницях, щоб вона не приймала ліків, перше ніж їх не покуштує в неї на очах хтось інший.

Усі обурено закричали — крім Ірини, яка тільки гнівно зиркнула на свого коханця. Анна помітила її погляд. Невже цим попередженням граф застерігав Анну від її молочної сестри? Королеву пойняв глибокий смуток.

— Вийдіть звідси, королева погано себе почуває!

Через три дні Анна прогнала лікаря та доглядальницю й вирушила, незважаючи на заперечення Олени й придворних дам, до лікарні. На очах у здивованих черниць вона жадібно з’їла два ополоники супу, сказавши, що він дуже смачний, потім насипала його бідарям, які штовхалися довкола неї. Раптом Анна відчула, як хтось, повертаючи їй ополоника, тицьнув у її руку пергаментний згорточок. На її обличчі не ворухнулася жодна рисочка. Той, хто передав їй послання, уже гучно сьорбав суп. Королева підвела на нього очі, і в неї ледве не підітнулися коліна — таку огиду викликала спотворена постать бідолахи, сяк-так прикрита бридким лахміттям: обличчя — самі одутлості, ні носа, ні брів, ні вій. На цьому мертвотному обличчі живими лишилися тільки очі, що палахкотіли нестерпно яскравим вогнем.

Анна облишила бідарів — окремі з них хапали її за сукню, намагаючись затримати добру пані, яка насипала супу куди щедріше, ніж черниця, — й сховалася в пральні, єдиному безлюдному місці о цій порі дня. Гарячково розв’язала стрічку на згорточку. Впізнавши київське письмо, палко поцілувала листа. Невідомий автор листа зумів дістатися до Олів’є й застав його в жахливому стані. Він благав Анну поклопотатися за трубадура перед королем, бо тільки той може пробачити образу його величності. Незнайомець радив їй також остерігатися «подруги дитинства», яка, щоб завдати королеві горя, вступила в змову із самим дияволом. Він писав, що знайшов у графа Валуа справжню підтримку, а насамкінець запевняв її в своїй глибокій пошані і прохав порвати пергамент. Коли Анна зрештою потамувала в собі радість і збудження, що їх викликали ці рядки рідною мовою, то побачила в листі своєрідну погрозу, і їй раптом здалося, ніби її оточують самі вороги та шпигуни.

Гучні голоси й вигуки урвали її чорні думи.

— Де королева? Знайдіть королеву!

Анна ледве встигла сховати листа, коли ввійшла її зовиця, очі в якої палали гнівом.

— Ах, ви тут! Чи ви не з’їхали з глузду, що покинули ліжко й прийшли сюди, де можна підхопити якоїсь зарази!

— Сестро моя, прошу вас, я почуваю себе дуже добре. А от від ліків нашого лікаря Жана я хворію.

— Я цілком вірю вам, але ви в такому стані, що він робить слушно, коли дає вам ті ліки.

— Я почуваю себе чудово! Я не вперше чекаю дитини.

— Знаю, — мовила графиня трохи м’якшим тоном. — Ви ж знаєте, як я вас люблю. Саме ця любов викликає в мене занепокоєння, особливо після тієї спроби отруїти вас. Хто ж то такий підлий і лихий, що зазіхнув на ваше життя? Ви не здогадуєтесь?

— О, ні. Моя добра Адель, я дякую вам за вашу турботу, якою ви оточуєте мене від першого дня після мого приїзду до прекрасної країни Франції. Чи можу я попросити вас бути виразницею моєї волі…

Анна раптом замовкла: чи це не божевілля — звірятися жінці, яка стоїть так близько до короля?

— Кажіть далі, моя люба, ви ж знаєте: задля вас я зроблю все, що зможу.

— Відішліть своїх людей. Те, що я хочу вам сказати, має лишитися між нами.

— Вийдіть! Залиште нас самих!

Коли двері зачинилися, Анна примусила Адель сісти на лаву біля сушарні, а сама вклякла перед нею навколішки і схопила її за руки.

— Що ви робите? Підведіться!

— Прошу вас, не перебивайте, дайте мені все сказати вам.

— Але ж…

— Мені дуже нелегко просити вас. Але благаю вас: поклопочіться перед королем, щоб він відпустив на волю Олів’є Арльського.

Графиня Фландрійська вся напружилася й спробувала вивільнити свої руки. Та Анна не діла їй цього зробити й повела далі:

— Його ув’язнили в цьому замку, і він помирає. Я знаю, за свій вчинок він заслуговує смертної кари, але я прошу вас вплинути на Генріха, щоб він помилував Олів’є.

— Чи хтось бачив колись отаке: дружина просить помилувати коханця свого чоловіка?!

— Забудьмо про це. Я ж знаю, що й ви, незважаючи на вади Олів’є, ставитеся до нього приязно…

— Але не настільки, щоб зневажити свого брата!

— Прошу вас!

Графиня раптом вивільнила руки й підвелася.

— З любові до вас я забуду про цю розмову й не скажу королю ні слова. Раджу вам учинити так само, якщо ви не бажаєте опинитися на місці того, кого захищаєте.

Подив, який промайнув на обличчі в королеви, викликав у графині сумну посмішку.

— Люба моя, невже ви за стільки років так і не збагнули, які небезпеки підстерігають вас у французькому дворі? Не збагнули, що тут тільки плетуться інтриги, панують брехня і зрада? Ви нізащо не переконаєте мене, що таке саме не коїться і при дворі вашого батька. Бо я ще ніколи не бачила, щоб в інших королівствах було інакше.