В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович. Страница 23

«Неймовірно, прекрасно, фантастично», — говорив він, розглядаючи статуї, мозаїку. Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, круглі, шестигранні, ромбовидні і трикутні печери, — і все це Михайло по-своєму коментував.

Іван Макарович пробував делікатно зупинити потік його красномовства, та де там! Невгамовний механік, забувши про горе товаришки, не міг або й не думав стримувати свою радість.

А Жаннета ішла мовчки, обережно ступаючи по вкритих порохом плитах, наче по тонких крижинах.

— І світло… — шепотів Михайло. — Яке чудове світло!

Це вже було занадто. Іван Макарович аж скривився, неначе від болю. «От уже балакун! — подумав про Михайла і поглянув на Жаннету. — Може, вона не все розуміє без перекладу?»

Та вона добре розуміла.

— Справді, це дивовижно, — м’яко вимовляючи слова, обізвалася Жаннета. — Система освітлення ще працює?

— Це ви її «включили», Жаннето, — полегшено зітхнув Плугар. — Видно, сонячний колодязь завалило, а ви спіткнулися і розчистили дорогу світлу.

— Ну, гаразд, — міркувала Жаннета, — крізь ту шахту сюди потрапляло проміння. Але ж зараз… там ніч?

— Оце справді загадка, таємниця! — здивувався Михайло. — Голуба долина із тим колодязем уже в тіні. Звідки ж тоді світло?

Професор замислився.

— Доводиться припустити, — сказав не зовсім упевнено, — що ця низка печер прохідна. Мабуть, вона сягає другої півкулі Місяця…

— Зараз освітленої Сонцем? — прохопився Михайло. — А що ви думаєте, може, воно так і є.

— Слушне припущення, — тихо сказала Жаннета і замовкла.

Мозаїчний зал був добре освітлений: в самому центрі кам’яна статуя тримала над головою кулю, з якої так і бризкало проміння. Мозаїчні панно відсвічували м’яко, приємно для ока. Іван Макарович заходився встановлювати «батарею» для добування кисню, а Михайло носив «сировину» — мінерали, які збирав у тунелях. Лише Робот і Жаннета були пасивні. Роботові Іван Макарович наказав стати під стіною і вимкнутись, а Жаннета сіла біля підніжжя статуї і, поклавши руки на коліна, мовчки думала свою невеселу думу. Час від часу в її навушники влітали енергійні репліки Мілька і стриманий голос Івана Макаровича. Вона не прислухалася до їхньої розмови: була до всього байдужою. Нерви її оніміли, настрій був пригнічений. Життя для неї втратило сенс. Усе пішло шкереберть — плани, сподівання…

Нараз вона почула — хтось поспішає сюди. Микола?

— Не журіться, Жаннето!

Ну, звичайно, це він. І дуже схвильований, наче зробив якесь відкриття.

— Про що ви дізналися? — спитала і відчула, як і сама починає безпричинно хвилюватися.

— О, я взнав, Жаннето, таке!..

— Що саме?

— Зараз не наважуюся і сказати. Потім! Потім!

Радісне передчуття стиснуло дівчині груди. Здається, нічого незвичайного він не сказав, але споріднені душі відчувають найтонші порухи думки і почуття. Розуміють без слів.

А Микола вже малював словами темніючий місячний краєвид. Насувається тінь, уже й «Комети» не видно…

— Ми теж спостерігали чудову панораму, — сказав Іван Макарович. — А знаєте, друзі, чого в ній не вистачає?

— Чого? — в один голос обізвалися Михайло і Микола.

— Людини! Я от дивився і думав: природа без людини мертва. Уявіть собі — поміж горами білокам’яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… Велике історичне завдання людства — оживити цю мертву планету! І починати треба з атмосфери. Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — Він говорив таким тоном, ніби міг тут працювати нескінченно довго. — Ріки знайдуть собі русла, понесуть на своїх водах кораблі. Отак само, як на Дніпрі…

— Е, ні! — перебив Михайло. — Ви забуваєте про тяжіння. Тут кораблі плаватимуть легше, швидше…

Микола, пораючись біля палатки, теж кидав репліки, і розмова точилася весела, невимушена. «Дніпро на Місяці, — думала Жаннета, — повітряний океан… А як же тоді спостереження галактик?»

— Кисень іде, товариші! — повідомив Плугар.

— Можна вже надувати палатку, — сказав Загорський.

Він саме приєднував до неї металевий «тамбур», схожий на шафу з двома дверима — передніми і задніми. Цей «тамбур» мав служити входом у наповнену повітрям палатку.

— А знаєте що? — підійшов до нього Іван Макарович. — Давайте спробуємо наповнити повітрям оцю печеру?

— Ідея! — підтримав Мілько.

— Оцей тамбур встановимо на проході… — запропонував Микола.

Жаннета й собі обізвалася:

— А якщо кисень… де-небудь знайде вихід?

— Нічого страшного, — заспокоїв її Іван Макарович. — Своїми запасами повітря ми не ризикуємо, адже добуваємо кисень, можна сказати, понадпланово. А щілини замуруємо, накладемо пластики… Зате в нас буде не тісна палатка, а цілий зал!

Жаннета не бачила, як вони працювали, лише уявляла, чуючи їхню розмову. Загорський і Мілько встановили у проході «тамбур», залили пластиком щілини. Куля на статуї відразу ж погасла, бо з тунелю вже не пробивалося проміння. Але як тільки включили рефлектор, вона знову спалахнула яскравим світлом. Іван Макарович відкрив вентиль того балона, що його наповнила киснева установка.

— Ура! Атмосфера є! — вигукнув Микола.

Він скинув скафандр і почав походжати в своєму голубому комбінезоні. Іван Макарович, пораючись біля апаратури, не помітив цього «молодецтва». Раптом юнак почав задихатися.

— Мундштук! — закричав Михайло. — Хапай мундштук!

Загорський не міг почути цих вигуків, бо рація ж у шоломі скафандра. Тоді Мілько кинувся до нього з балоном.

— Що ви наробили! — сердито закричав Плугар. — Легковажний хлопчисько!

Мілько допоміг другові надіти скафандр. Вислухавши Плугареві зауваження, Микола спробував загладити інцидент жартом:

— Я забув, Іване Макаровичу, що ми не біля Дніпра!

ТАЄМНИЦЯ ПЕЧЕРНОГО МІСТА

Лише після старанної кількаразової перевірки Іван Макарович спочатку сам скинув скафандр, а потім дозволив Загорському і Мільку. Жаннета відхилила шолом і зняла рукавиці.

Микола використовував найменшу нагоду побути коло неї, доторкнутися до її білих чутливих рук. Ось і зараз вони стояли поруч біля тієї мозаїки, на якій зображено зоряне скупчення, кружальця планет. Взявши її руку в свою, Микола водив її пальцями по лискучих камінцях і розповідав про їхнє розташування.

— А які гладенькі, — говорила Жаннета і вже сама обмацувала картину. Їй несхибно допомагала «пам’ять» чутливих м’язів. — А оце, значить, письмо… Ну що ж, коли потрібно, то людство дасть нового Шампольона [3]…

— I він розкриє таємницю оцього селенітського міста! — підхопив Микола.

— Ви таки вважаєте, що це — селеніти?..

— Звичайно! Я певний, що ми тут відкриємо ще багато пам’яток їхньої культури.

Жаннета обернулася і стала спиною до мозаїки.

«Яка вона гарна!» — подумав Загорський, милуючись обрисами її голови, — за нею на мозаїці розбігалося золоте проміння.

— А може, тут, колего, побувала експедиція з іншої планетної системи? Вам не здається?

— Це важко припустити.

— Не важче, ніж те, що ви припускаєте: виникнення життя на Місяці. Зверніть увагу на той. зиґзаґ, що обривається якраз на Місяці. — Жаннета відступила від мозаїки, — Хіба не можна вважати, що це показано шлях від якогось сонця до… нашої планетної системи?

— На Місяці?.. — здивувався Микола. — Ах, так, маленький кружечок поряд з великим… Та якщо й справді… то чому ж вони не долетіли до Землі, а забилися в оці печери?

— Хто його знає, — промовила Жаннета. — Може, тоді на Землі клекотів первісний океан. А може, поблизу Місяця міжзоряні мандрівники зазнали аварії…

До них підійшов Іван Макарович з фотографією планетної системи Проксіми Центавра.

— А давайте лишень співставимо, — сказав він, поглядаючи то на мозаїку, то на фотографію. — Планети розташовано інакше, але дивіться, який збіг! І тут, і там — по чотири.

— Ну, це ще не доказ, — не відступався свого Микола.