В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович. Страница 24

Правда, це було сказано вже не таким дзвінким голосом і не так упевнено.

— А мені здається, що це може допомогти нам відгадати загадку, — підтримала Плугаря Жаннета.

— Так, я більше схиляюся до того, що тут ми натрапили на сліди перебування експедиції… — сказав Іван Макарович.

— О боже! — прошепотіла Жаннета. — Невже Всесвіт наповнений життям? І я ніколи, ніколи не побачу…

Її розкриті очі наповнилися слізьми. Іван Макарович швидко відвернувся і пішов до Мілька, який мовчки сидів коло «батареї».

— Не втрачайте надії, Жаннето, — промовив Микола. — Я вірю — світло відкриється й для вас… Ми ще будемо разом писати музику. Музику небесних сфер. Ви чуєте, як вона оповиває нас, як нескінченними хвилями ллється крізь нас? — Він схилився до неї і сказав пошепки в самісіньке вухо: — Чуєш, Жаннето?

— Чую… Миколю.

Вони стояли біля мозаїки притихлі, зосереджені, наче слухали тільки їм чутну музику.

— Що ж то за сяйво у твоїх галактиках, Жаннето? — порушив мовчанку Загорський.

— Мабуть, вони анігілюють, он звідки той шквал на стиках… Може, я підгледіла таємницю створення нових світів?

— Ти сама — великий і прекрасний світ! — прошепотів Микола.

…А Плугар тим часом розмовляв з Мільком про Діка. Необхідних припасів «диктатор» захопив чимало, та все ж Івана Макаровича тривожило: куди він подався? Вирішили шукати.

— Знаєте що? — запропонував Михайло. — Пошліть на поверхню Робота, а ми з Миколою дослідимо підземелля.

— Так і зробимо, — погодився Іван Макарович.

«ОЗЕРО МІЛЬКА» І «МОРЕ ЖАННЕТИ»

Чим далі йшли Мілько і Загорський печерним лабіринтом, тим все менше траплялося слідів діяльності розумних істот. Одна тільки «лінія сонцепередачі», як назвав її Микола, залишалася свідком тих далеких часів, коли в оцих гротах билася жива думка. Статуї з кристалічними кулями, встановлені на віддалі прямої видимості, вказували юнакам дорогу. Кілька разів доводилося розбирати завали. Добре, що хоч завали і зсуви нещільно закривали проходи й пропускали, проміння від статуї до статуї. А інакше, хоч у хлопців і було своє світло, вони б не змогли нічого вдіяти. Як би вони знайшли вихід із заваленої печери, коли там безліч більших і менших заглибин, химерних суточок? Печери були, звичайно, розташовані не під шнур, природа про це не подбала, отож доводилося петляти, протискуватись у вузькі щілини, дертися на круті підйоми, спускатися в урвища. Було ясно, що ті, хто колись боровся тут за своє життя, знайшли ці шпари в тілі планети готовими і лише частково пристосували до своїх потреб.

А природа, не зв’язана у своїх діях кресленнями та планами, виявилась хоч і примхливим, але чудовим будівничим. Хлопці потрапляли у дивовижні гроти. Одні, щедро оздоблені кришталевими дзеркалами, буквально засліплювали їх осколками світла, що мінилося, переливалося усіма кольорами спектра; інші — жевріли темно-рожевими сувоями, що звисали згори; були зовсім білі, наче обвіяні снігом. Виростаючи, мінерали гострими списами підпирали склепіння або являли напрочуд красиві, мов живі, квіти — з пуп’янками і листям. В одному округлому і високому гроті, що нагадував капличку, Михайло знайшов… кактуса. Навіть кольором він був схожий на живу рослину — зелений!

Невгамовний Михайло так і шастав по гротах, намагаючись не пропустити нічого цікавого.

Ось він звернув у темні суточки — наче йому мало освітлених ділянок! — ступив на якийсь гладенький слизький камінь і не опам’ятався, як зашумів униз. Не встиг навіть скрикнути, зіщулився, очікуючи удару… «Пошматує скафандр — кінець», — подумав, каменем падаючи у темряву. Скільки він летів? Йому здалося, що довго, дуже довго. Нарешті вдарився об якусь м’яку масу — в першу мить і не розібрав, що його зупинило. Потім відчув, що погойдується.

— Миколо! Миколо! — заволав у мікрофон. — Тут озеро! — Мурашки поповзли йому по тілу: а що, як і Загорський сюди впаде? — Обережно! Обережно! — закричав на всю силу.

Відповіді не чути.

Ввімкнув ліхтаря на шоломі скафандра — ой леле! — навколо тьмяно поблискує рідина. Ого, скільки води в надрах Місяця!

— Миколо! Миколо!

Тільки тепер помітив, що відплив від того отвору, в який упав до цього злощасного озера. Обережно гребучи руками, повернувся назад. Скафандр, наче надувний човен, тримав його на поверхні.

О, тепер почув тривожні вигуки друга.

— Обережно, Колю! Там слизько…

— Не бійся за мене, лови шнура!

— Давай!

Поглядаючи вгору, Михайло ждав, коли впаде важельок, тягнучи за собою капронового канатика. Та марно: важельок не впав, а завис угорі. Шнур короткий!

— Піймав? — запитував Микола.

— Попусти ще!

— Невже не дістає?

— Ще якби метрів два…

— Нема й сантиметра.

Михайло підкинувся вгору. Ще раз, ще… Хапав руками порожнечу і знову поринав униз. Густа, масляниста рідина підкидала його не дуже охоче, ніби не хотіла відпустити. «Спокій, спокій, Михайле, — звернувся в думці сам до себе. — Треба стати вертикально…» І, гребучи руками, він розгойдував себе то вгору, то вниз. Уже вискакував по коліна — допомагала інерція. Ну ще раз, ще!.. Ухопився! Тепер уже не важко було підтягнутися.

— Прикріпися міцно! — нагадав Микола.

— Давай тягни…

За кілька хвилин Михайло був нагорі. Коли вони вибралися у безпечне місце, Загорський сердито сказав:

— Або ти не соватимеш свого носа куди не слід, або ми зараз же повернемося назад. Ясно?

— Ясно, товаришу старший групи! — не то серйозно, не то жартома сказав Михайло. — Але ж вода на Місяці! Як це тобі подобається? Заглянь ось у кишеню.

У верхній кишені Михайлового скафандра набралося чимало темної густої рідини.

— Вода? — Микола зачерпнув долонею. — Не може бути. Вона б замерзла і Місяць би розвалила…

— А внутрішнє тепло? — заперечив Михайло. — В надрах же тепло!

— Та воно-то так… — Микола все придивлявся до райдужних скалок на рідині. — Тільки мені здається, що це… нафта.

— Нафта?!

— По-моєму, нафта. Повернемось — легко пересвідчимось. А поки що треба позначити твоє озеро.

— Моє?

— Так, це буде нафтове озеро Михайла Мілька!

— І Миколи Загорського, — весело додав Михайло.

— Не скромничай…

Виклавши із каменів стрілку, вони подалися далі.

— Слухай, Миколо, нафта все-таки мене дивує. Звідки їй тут узятися?

— Нічого дивного! — весело відповів Загорський. — Виходить, що колись на Місяці були живі організми. Ясно? Твоє нафтове озеро дуже здорово підтверджує мою гіпотезу про життя на Місяці. Коли б іще кам’яне вугілля знайти…

— Ти що, може, хочеш, щоб я в шахту впав? — засміявся Михайло.

— Не треба, ти потрібніший за вугілля!

Десь через кілька кілометрів Загорський зупинився, щоб перевірити балони.

— Еге, хлопче, треба було менше вештатись… — сказав із жалем. — Уже половини немає.

— Не перебільшуй, друже Миколо, — Мілько й собі подивився на шкалу. — Та ще і АЗ в нас є!

— АЗ, АЗ, — спохмурнів Микола. — Це, брат, не жарти. Може, ще й за десять годин не дійдемо, хто його зна. Треба вертатися.

— Ну, гаразд, Миколо, — з благанням у голосі сказав Мілько, — давай ще… ну, хоч півгодинки пройдемо, якщо не вийдемо — повернемо голоблі.

Не дожидаючи, що скаже Загорський, Михайло поспішив уперед. Микола неохоче рушив слідом. І яка ж була їх радість, коли, ступивши до вузького білостінного гроту, вони побачили широкий вихід! Там, за цим золотим отвором, виднів освітлений Сонцем простір.

— А що, не я казав?! — вигукнув Михайло, розмахуючи руками, як зраділий хлопчак.

Вони вискочили з тунелю.

Біля виходу півколом стояло кілька скульптур із великими кришталевими кулями, що сяяли, наче сонце. Тут же можна було побачити і чимало розбитих статуй. З пороху виднілися то голови, то руки. Гострим блиском давали про себе знати потрощені світні кулі.

Деякий час Микола і Михайло стояли мовчки, вбираючи в себе краєвид. Відчуття простору після тісних печерних звивів радувало, п’янило. Перед їхніми очима голубіла, зблискувала, наче вода, широка рівнина.