В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович. Страница 30

Зненацька ракету рвонуло із страшною силою. Навіть Підгайний не встиг добратися до свого місця, хоч йому досить було зробити один крок. Попадали, хто де був, і лежали оглушені. «Метеорит?» — промайнуло в Ігоря. Червона пелена захиталася йому перед очима, потім виплив серпик Венери… У чорну прірву небуття провалилися також Надія і Петро Петрович. Чи довго вони лежали непритомні? Важко сказати. Але першим прийшов до пам’яті Петро Петрович. Розплющив очі — наче з туману випливала кабіна, голова гуділа, мов дзвін. Минула хвилина, друга, а гудіння не стихало, Петро Петрович відчув, що тіло його дрижить.

«Що це таке? — здивовано подумав, і враз страшна догадка різонула свідомість: — Невже реактор?..»

Так, він не помилився: працював реактор, його ввімкнула електронна машина, яка діяла свавільно, не підкоряючись волі людини. Реактор працював на всю потужність, а з ним і силова установка, що рухала ракету. Тепер зрозуміло було, яка сила так несподівано притиснула їх до підлоги…

Щось сказав Підгайний. Обізвалася Смеречанська. Та Петро Петрович не дослухався. «Аварійні стержні… — підводився, наче підіймав величезну вагу. — Опустити аварійні стержні!» Хапаючись за скоби, він ступив до пульта. Он і червона кнопка під скельцем. Досить розбити скло і натиснути на неї, щоб кадмієві стержні стали між урановими. Але яка важенна рука! Петро Петрович напружує всю свою силу, щоб хоч трохи підняти руку над кнопкою. Болить плечовий суглоб, та, зціпивши зуби, Петро Петрович все ж підносить її, згинає неслухняні пальці в кулак і важко опускає його на кнопку. Розбите скло впилося йому в тіло, а він тисне і тисне кнопку…

Гудіння не припиняється.

Петро Петрович великим пальцем придушив червоного ґудзика кнопки, але енергетична установка працювала як і раніше. Він чув приглушене гудіння і всім тілом сприймав вібрацію корпусу ракети. В нього похололо на серці: запобіжний механізм відмовив! Стержні заклинило…

Повернувши обважнілу голову, зустрівся поглядом із Підгайним. Важко дихаючи, Ігор підійшов до пульта і притиснув кнопку. Ефекту ніякого.

Надія схилилась грудьми на пульт і мовчки перев’язувала Петру Петровичу поранену руку.

Тяжкі думки обсіли кожного. Ракета втратила найважливіші органи. Нею вже не можна було керувати, не можна було визначити точного місцезнаходження, не можна було розмовляти з Землею… Осліплена, вона мчала хтозна-куди.

Троє людей, що були в ній, почували себе пригнічено. Байдужість змінювалася різкою тривогою. Це не пройшло повз увагу Петра Петровича. «Виходить, не лише на прилади впливає, — думав він, — а й на нас…» Особистою витримкою командир екіпажу намагався подати приклад. «Тільки не послаблювати волі! — наказував сам собі. — Триматися. Будь-що триматися».

Петро Петрович знову перебрався до телескопа, зробив виміри за допомогою мікрометра. Обличчя його пополотніло:

— Ми збилися з курсу, товариші. Нас наближає до Сонця.

Тривога палила їх вогнем. Їх несе до Сонця, і вони безсилі що-небудь зробити. Розпач, відчай, лють, — хіба це зарадить справі, коли немає в руках енергії, щоб вгамувати стихію?

Незабаром відчули, що ракета нагрівається все дужче. Гаряче повітря забивало груди…

Петро Петрович продовжував спостереження за допомогою телескопа. Ігор Підгайний працював біля пульта управління, марно намагаючись відновити свою владу над реактором. Надія широко відкритими очима дивилася поперед себе і, мабуть, нічого не бачила.

— А як наш уран, — стиха, ні до кого не звертаючись, промовила дівчина, — чи не станеться вибуху?

— Заспокойтеся, Надійко, — обізвався Підгайний. — Не станеться. Та й взагалі… не треба хвилюватись.

Переборюючи нервове збудження, він силувано усміхнувся.

…Коли «Мрія» перетнула орбіту Венери і віддаль до Сонця зменшилася до ста, а потім до сімдесяти восьми мільйонів кілометрів, жара стала зовсім нестерпною. Обличчя зросилися потом, серце в кожного калатало так, що аж у скронях шуміло.

«Якщо нас винесе на орбіту Меркурія, температура сягне до чотирьохсот градусів, — думав Петро Петрович. — Охолоджувальна установка не справиться».

Минали довгі години, сповнені фізичних і моральних мук. Три пари стривожених очей поглядали на біле віконце термометра, в якому спливали все більші і більші цифри. 55 градусів, 58, 60… Може, й він зіпсувався? 62… 63…

— Витримка, товариші, витримка! — обізвався Петро Петрович. — Така жара буває в Сахарі. Це ще нічого.

— Але ж вона посилюється, — схиливши голову, промовила Надія, — Уже шістдесят п’ять…

— До Сонця ще дуже далеко. Я все-таки сподіваюся, що буря вщухне і нам вдасться налагодити керування, — витираючи мокре чоло, вголос міркував Петро Петрович. — А зараз потрібно…

— Шістдесят вісім…

— …зробити якомога більше спостережень над інтенсивністю сонячного магнітного поля…

— Шістдесят дев’ять…

— Перестаньте нарешті! — Петро Петрович різко обірвав Смеречанську.

Вона кволо опустилася на своє сидіння, мовчки заплющила втомлені очі. Петру Петровичу стало шкода дівчини. Хотів скропити її водою, але передумав: од водяної пари буде ще більша задуха.

Не тільки Надія, Підгайний теж був неначе п’яний. Скинув комбінезон, сопів, немов ковальський міх.

В самого Петра Петровича голова йшла обертом, очі застилав туман. Смертельно хотілося прилягти, ну хоч на коротку мить, хоч трішечки розправити руки, ноги… Петро Петрович викрутив хусточку і знову витер обличчя, шию. «Невже я розкис? — подумав про себе. — Це не годиться». Напруженням волі примусив себе знову підійти до телескопа. Сів, наблизив око до окуляра. Відхилився, протер очі, знову подивився. Сонця в окулярі не було. Що за знак? «Або я вже не можу працювати, — подумав Петро Петрович, — або ми йдемо вбік». Глянув ще раз. Сумніву не було: шлях ракети пролягав убік, вони більше не наближаються до Сонця! Може, так подіяло гравітаційне поле Венери або Меркурія?

— Ми врятовані, товариші! Чуєте? — прохрипів щосили.

Термометр показував 74. Ця цифра непорушно жевріла на білому тлі віконечка.

Полегшено зітхнули. Довго, дуже довго ракета, видно, йшла по своїй новій орбіті, огинаючи Сонце, бо температура і не підвищувалася, і не падала.

— Одну небезпеку проскочили, — сказав Підгайний, витираючи рукавом розгарячене обличчя. — Що ж буде далі?

— Що було — вже бачили, а що буде — побачимо, — спробувала пожартувати Надія.

Та було не до жартів.

В кабіні помалу встановилася робоча атмосфера. Ігор Підгайний з новим завзяттям накинувся на мовчазну апаратуру: перевіряв численні реле, фотоелементи, напівпровідникові тріоди. Він усе ж сподівався налагодити керування реактором і зв’язок з Землею. «Польова квітка» мусила вести бортовий журнал і допомагати інженерові.

Петро Петрович, одірвавшись від телескопа, обвів своїх помічників пильним поглядом:

— Становище наше складне, товариші. — Він помовчав, ніби збираючись з думками, а тоді продовжував: — Ще раз спробуйте, Ігоре, налагодити електроніку.

— А що ж я роблю — хіба не пробую?

— Потрібно тисячі спроб!

— Гаразд! Зрозуміло. Доки є хоч один шанс…

Підгайний знову взявся перевіряти секції з самого початку. Надія робила записи в щоденнику. «Якщо й загинемо, — думала дівчина, то, може, хтось колись прочитає і дізнається, як ми боролися за життя». Про те, що ракета разом з ними може зникнути безслідно, їй і на думку не спадало.

ТАЄМНИЦЯ ПЕТРА ПЕТРОВИЧА

Працювали мовчки, немов заощаджували свої сили. Тільки ніхто не міг відігнати невеселих думок, що роїлися у кожного в голові. А коли людині невесело, їй і говорити не хочеться. Сум і мовчанка — брат і сестра.

Час ішов, а хромосферні спалахи на Сонці не влягалися. Двигун продовжував працювати, швидко зменшуючи запаси «пального».

Петро Петрович обчислював кутовий розмір діаметра Сонця, визначав координати ракети. Електронно-обчислювальна машина не діяла, і йому доводилось орудувати олівцем. Обважнілі пальці міцно тримали голубий олівчик, аркуші паперу вкривалися формулами; здавалося, що вони просто витікають із тоненького сердечка. Петро Петрович ворушив густими бровами і писав, писав — розв’язував складні рівняння, сотні рівнянь! І ось крізь мереживо формул ніби почала проглядати нова орбіта «Мрії». Це ще не був точний результат, лише натяк, туманна, ледь вловима оком ниточка. «Невже гіпербола? — з жахом думав Петро Петрович. — Не може бути! Нас винесе із Сонячної системи назавжди, назавжди…»