Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 28
Лист був одержаний в короткім, батькові властивому, стилю й тоні — але заразом неначе щось і болюче неокреслене блукало між стрічками. Крім сего, нічого більше. Жадне тепле слово — хіба: твій батько.
По прочитанню листа, Юліян опустив голову на него, що лежав край стола, при котрім сидів.
Батько хорий! Той батько, що весь був твердий, як залізо, був беззглядний проти себе і других, не терпів слабодухів ні на тілі, ні на душі, майже не узнавав хорого, тепер безперечно тяжко хорий.
Ніколи не надходила досі скарга через його уста про фізичне недомагання — ніколи й не бачив його ніхто терплячим. Все він був сильний, незломний, все працьовитий, над столом похилений від раня до пізньої ночі, пообкладений ріжноманітними годинниками, ніби вдивлявся, через мікроскоп, зворушенням світа, його перемінам внутрішнім і зовнішнім, розкладовим там поступові… побідам і упадкам — все однаковий без ознак фізичної немочі.
Нараз Юліян прокинувся.
Батько від’їжджає в далекий і дорогий курорт: але з чим від’їжджає? Відки має средства на те?
Він не знав. В них дома не було готівки. А та одробина, що, може, й ощадив, що уривав дітям — там з одежі, там з чого іншого, на що вони, лиш нарікаючи, приставали — то було мінімальне й могло ледве кошти подорожі покрити.
Але про те батько ні словом не натякнув. Краска горячого сорому й переляку вдарила йому нараз в лице. Він, одинокий його син, не міг йому нічим помогти. Блискавкою перелетіли його думки по всім його дрібнім «маєтку». Обчислив, що його одяги варті, книжки, що маленька брильянтова шпильочка до краватки, що її дістав від матері. Більше нічого не посідав, що б був міг заміняти за гроші, й усміхнувся гірко. Був би жадав від Едвардового батька авансу й дав батькові, але тому що оба мали вперед, і то небавом вступали до війська, й він аж по відслужінню року мав виїздити з Едвардом в подорож в ролі секретаря, не міг жадати якого-будь гонорару вже тепер вперед. Він заслонив лице руками й потер чоло. Такий був все певний себе… такий гордий і так рішучо виступав проти батька іноді — а тепер, де розходилося хорого підперти матеріально, щоб рятував здоров’я для сестер, матері, діждався колись з нього, одинака-сина, якогось вдоволення, він оказався немічним. Правда, він не був тому винен, він працював змалку, старався аж надто зараня не бути родичам тягарем; а що все ще не мав хліба в руках, мусів і далі сам на себе заробляти. — Хто був тому винен? Нараз піднявся. Його молоде лице було захмарене, але вираз твердої рішучости устелився коло його уст, над котрими засіявся вже темним ніжним пухом вус.
Він щось зробить. Він батька врятує. Попробує на всякий спосіб щось здобути у Едвардового батька.
Правда, се не була легка справа. Старий німець був точний. Обчислений, більше сухої вдачі, що лічився, помимо свого маєтку з кождим сотиком і глядів строго за тим, щоб і діти так поступали й нічого марно з їх рук не витрачувалося. Але… може, схоче узгляднити положення його батька й те, що він, Юліян, ще такий вбогий, і крім доброї волі й охоти до праці, був ще проти обставин на своїм становищу — безпомічний. Він і нікого іншого не мав, до кого міг би в тім клопоті о поміч звернутися. Поважно почав по хаті ходити.
Укладаючи собі просьбу до дідича, він рум’янів. Він перебував тепер гостем тут і чи виходило воно удаватися до такого пана з такою вульгарною просьбою? До нього, що стояв і держав себе звичайно здалека від нерівних собі й для котрого був він, Юліян, незначною молодою людиною, хіба що добрим і сумлінним товаришем його сина… вбогий студент вбогих родичів, котрому виплачував заслужений гонорар? Точно на мінуту… й тут його як гостя від часу до часу задержував короткими ласкавими допитами, як йому в них в Покутівці поводиться, й чи не має якого бажання, приміром, поїхати з ним до міста, товаришити йому верхом… що родичі пишуть або таке подібне й відходив далі.
Тепер на ту гадку, він пораз перший відчув, як важко бути вбогим саме тоді, коли обставини вимагали хоч сякого-такого відраднішого матеріального положення.
Юліян затиснув уста, приступив до вікна й дивився через хвилю в парк.
Він був у Ґанґів гарний, великий і зразково заложений, з невеликою оранжерією й пальмовим павільйоном. Сей послідний був Юліянові дуже до вподоби й він радо перебував в нім, любуючись гарним ростом і вихляроватим листям тих заморських рослин, з їх вдачею до розгону і стремлінням під небеса й близкости сонця. Тут оповідав йому одного разу старший огородник, також німець, що відзначався маломовністю з великим ботанічним знанням, що саме пальми й деякі цвіти, особливо рожі, вдавалися лише там цілковито, де до них їх доглядачі й вихователі відносилися з правдивою любов’ю.
Юліян рішився вдатись до дідича ще сьогодні й наколи б цей його просьбу узгляднив, виїхати найдальше позавтра додому, щоб батько не тратив ні одної днини й не журився старанням потрібних засобів до виїзду.
Перед його уявою станула нараз сцена перед матурою, де батько карав строго наймолодшу свою дитину за те, що, по його думці, їй не було чого проливати сліз. В нім, мабуть, вже тоді об’являвся хоровитий стан, бо кожда дрібниця роздражнювала його до розпалу й він, очевидно, вже перед тим носив в собі зароди до поважної хороби. Споминав відтоді хвилями про свою молодість… що вчас сам себе виховував і т. п. До того — важка, мозольна праця, сидження роками похиленому в робітні, щоб ні одного шеляга не втратити й вдоволяти публіку. Зрікався розривок, крім читання, не упадаючи духом перед родиною. Коли тут і там заглядали злидні — справді се не було легке існування й мусіло й найміцнішого підтяти.
Як сказано, молодий Юліян дивився хмарно в парк, де пишалася розкішна, доглядана деревина, біліли гарно удержувані стежки, визирали з трави у взорах понасаджувані цвіти, відповідні до пори року: великі групи ушляхотнених блідо-фіялових і білих дзвінків, там знов грядки в формі арабесків, ріжноманітних «тарілок», айстрів, гвоздиків, там хризантеми, там якась чужоземна деревина, украшаючи кущі — а все в гармонії, все під законом якоїсь, здавалося, невидимої влади-праці, якоїсь артистичної організації, що зроджувалася з кождого кутика й заставляла мимоволі задумуватися над красою плеканої природи.
Але годі. Йому не було часу вглублятися в красу, знану йому не віднині. Він рухнувся живо зі свого місця, затиснув капелюх на чоло й вийшов до парку, щоб освіжити чоло, заким застукав до дверей маючого добродія, в котрого тішився досі довір’ям, виявити свій клопіт. Та ледве вступив він у парк, коли отеє, мов з землі виринув, з’явився на малиновій алеї, що була пуста й на яку вступив Юліян, щоб обійти скорим ходом одну частину парку, молодий самостійний вже помічник старого німця-огородника, українець, знаний нам вже під іменем Зарко.
Пізнавши його вже здалека, Юліян пішов живо проти нього. Не менше спішно й рівно йшов і той. Майже рівночасно станули оба проти себе.
«Чи вдома дідич?» — було перше запитання Юліяна.
«Виїхав, може… й куди?»
«Так».
Юліян повторив послідне питання з поспіхом.
«Не знаю», — відповів Зарко, шукаючи очима за причиною несупокою в виразі обличчя Юліянового, що впало йому в очі.
«Був у дуже поганім настрою, коли від’їздив», — пояснював огородник щиро.
«Через що?»
«Бо три найкращі й найдорожчі штуки рогової улюбленої його худоби, з-поміж вибраних до розплоду, згинуло несподівано сеї ночі; й по сконстатованню ветеринара з міста, що був уже раненько, виказалося, що заразлива хороба виникла несподівано на його другім фільварку».