Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 30

«Ні. Поверне коло шостої».

«Вам татунечка треба?»

«Так».

«Так пождіть. Сядьте. Он тут під яблунею… недалеко фіртки».

Обоє сіли. Як вона почувала себе?

Давно не бачив її. Хотів додати, що ще коли з бабунею їхала… але здержався. Інстинктовно відчув, що се викличе в неї прикре почування. Та й не важне було то все.

Він не знав, що дальше говорити, бо вона відвернула при його словах голівку й не обзивалася. Коли він повторив своє питання, долучаючи ще й питання про стан здоров’я родичів — вона відповіла живо, що все «гаразд», а опісля, звертаючи вже повно обличчя до нього, розказала немногими словами, що саме сьогодні від’їхали від них гості —  а л е   я к і? Вона перегнулася граціозно вперед нього на лавці і заглянула йому в очі. Але які гості, повторяє вона, то він ніколи не вгадає.  С в о я к и   ї х. Свояки, яких вона аж сим разом пораз перший побачила. Від бабуневого рідного брата внучка з тетою Олею, донькою другого бабуневого брата, давно помершого й зовсім убогого. Тета Оля незамужня. Вони обидві вертали з Дрездена [65], де перебувала  Д о р а  (власне та « кузинка») на вивченні німецької мови… на що її родичі дуже настоювали. Знаючи, що п-а Др. Емі, з котрою тета Оля була вже давно знайома, перебувала по більшій части феріями в нас, хотіли, зглядно та тета, хотіла побачитись з нею, а й також використати нагоду, щоб ми з Дорою познайомилися раз і особисто поступили в переїзді до нас. Сим разом вони помилилися. Сього літа Др. Емі виїхала до своїх родичів до Німеччини.

Довідавшись, що її нема в нас, вони побули лише один день і, помимо просьби батька й матері остатись в нас довше, від’їхали. Вуйко Альфонс, запевняла тета Оля (Альбінська було її на прізвище), вижидає їх повороту нетерпеливо й тому спішили з від’їздом.

«По правді, — додала молода дівчина квапно півголосом, оглядаючись поза себе, чи нема кого з домашніх в поблизу, — межи ними й бабунею струни натягнені й вони не симпатизують з собою. Причини поховані в їх молодости… а вуйко Альфонс зарозумілий проти бабуні. От що. А я мало цікавилась ними. Чи хочете ті причини знати?»

Але Юліян мовчав. Йому не важно було се знати. Він дивився поважно на ню і виглядав, мов ждав, щоб вона закінчила бесіду.

«Бабуня лиш на хвильку з ними побула й зараз додому від’їхала. А щодо мене, — говорила Ева дальше… — то мені обі симпатичні. Тета Оля більше, чим Дора. Дора молодша від мене… й рішучо ще дитина, дарма що перебувала в німецькім пансіоні. Вона й не дуже гарна, хіба що ростом. Волосся в неї попелясте, рішучо попелясте. Мама каже, що щось подібного милого й любого не бачила; та ще й граціозна».

«Краса тіла і рухів переважує дуже часто й красу обличчя», — обізвався вперше Юліян.

Вона з Б…ких гір, з глибоких гір. Дівчина неначе не дочувала кинені слова Юліяна.

Околиця І. знана не лише зі своєї краси, але й воздуху, що може й рівнятися воздуху З…го.

Молодий чоловік вчудувався. «Так з З…?»

Він знає ту місцевість, спитала Ева?

Так. Там проживає батькова одинока сестра. Але він, крім тої одної тітки, її чоловіка і її замужньої доньки, нікого більше не знає.

Хто та його тета?

Юліянові прочулося, що в її питанню задзвеніло легке легковаження. Він подивився на ню спокійним поглядом і відповів: «Жінка надучителя. Жінка поважна, повна гордости, працьовита, взорова ґаздиня, репрезентантка українського жіноцтва старшого покоління».

Отже, тих її свояків не знає.

Ні. Закоротко перебував там, щоб пізнати мешканців з І.

Знав лише з часткових оповідань і пояснень своєї тети, що там колись і не надто давно посідав один багач, німець на ім’я Ганс фон Ґанинґайм, там рудокопні, а й деінде, як в К…, почасти й копальні срібла. Сам він переживав в Парижі, де проводив розгульне життя й ледве раз-два на років кілька приїздив на недовгий час на ті свої посілости, щоб пересвідчитися, оскілько держиться його рудокопня, вимагає в дечім поправок, дозволяє докупити ще яких і інших копалень, про які чув, що виплатилося б, а головно, оскільки можна вимагати грошевих посилок із-за границі з тих своїх, щоправда, дорогоцінних джерел і в яких розмірах часу. Се було одно, а друге — дізнатися, оскільки управляючий і витворюючий елемент робітництва й завідательства був настроєний в його користь, а з тим активний і зорганізований. До провірення, скільки вивожували матеріалу за границю, скільки коштів виносив транспорт в часах, де не було залізниць, скільки було руху в гамарнях, на те не ставало йому часу.

Розуміється, що на час його побуту завідательство, що складалося з елементів ріжних націй: поляків, чехів і німців — старалося представити йому стан рудокопні в найліпшім світлі, що і було через якийсь час правдою. Але пізніше змінилося й загрозило упадком чи не цілого руху, й то в найголовніших рудокопних місцях.

Хоч звичайно не дуже то квапно й точно працьовано в штольнях і гамарнях, то під час побуту принципала йшла тут гарячкова робота. Далеко межи горами, де вбудовані були рудокопні, мішався гуркіт коліс із шумом вод, а снопи іскор з височенних гут гнались аж під небеса, лякаючи неознайомлених або переїжджих в темних ночах коло гамарень і штольнів і коло інших місць, де здобувався й вироблявся манган. Самі ж гірняки снували з худим видом, мов мари, коло гамарень, штольнів і магазинів, або розвожували знаними довжезними возами вугілля куди було треба. Зарібок їх був мізерний і не все в час виплачуваний. А що вони були спроваджені колоністи й в тій околиці іншого зарібку в той час не мали, приймали хоч би й малий процент з рук завідателів у надії, що, як ходила чутка, колись перебере Йоахим Ганс фон Ґанинґайм маєток з братом, осядуть в І., бо К. не могла вдержатись — і наступлять і для них інші часи.

Оповідали, що коли властитель звиджував або лиш і висказував бажання звидіти з інженерами деякі штольні, чи не треба в них і при машинах робити поправки, або й інші металургічні направки, прибирано отвори гірляндами й квітками й в послідній хвилі завідательство здержувало принципала від його щирого постановлення, вмовляючи в нього, що все находиться в найліпшім порядку, «новостей» не треба впроваджувати й злишніх видатків уникати — а щонайважніше,  л е г е н і  не наражати тяжким підземельним воздухом, а то й евентуальним несподіваним газовим вибухом. Те говорилося й інше таке.

Зібране довкола, святочно по-гірничому прибране завідательство й робітництво, з ріжними до гірництва приналежними урядниками, вітали елегантного й добродушного властителя грімкими вигуками привіту й знаним привітом гірництва «щасти Боже!» (Gluck auf], просили навідуватися з далекої чужини частіше й на тім кінчилося.

Правда, тут і там він все-таки висідав з своєї, білим шовком, вибитої карети, несеній чвіркою, мов зміями… вітав зібраних, радився, хоч би й наборзі, як би найліпше піддержувати рудокопню в русі… робив проекти… Промовляв щиро і приязно не лиш з інженерами, але й мішався й між робітництво, подаючи деяким ввічливо руки, заохочуючи їх не занедбувати свої робітницькі обов’язки, хоч би тоді переривали грошеві клопоти точну виплату, старатися якнайбільше видобувати криці, що не лиш йому, як властителеві, мала б принести хосен, але піддержувати всю монтаневу індустрію в краю, не говорячи остаточно вже про гірниче урядництво й робітництво, котре мало своє забезпечене існування, а провінція зискала б також від того, бо в деякім керунку піднявся би й промисел.