Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 61

Вона гляділа здержаним віддихом на одинака. «Дороге моє… та й молоде ще таке… молоде, — прошептала, — а в сні чогось поважне, бо зморщені брови». І нечутно як увійшла, так і віддалилась безшелесним кроком.

Через два дні гуляла заметільниця і розносилась у воздусі. Студений вітер різав по лиці тих, що відходили з хати, і обертав кругом. Сніг насів на дахи грубою верствою, оперся попід мури, обтяжив галуззя дерев, балкони, умістився по ґзимзах камениць і рамах вікон і білів, де б не засягнув оком. По дорогах і тротуарах наріс аж надто високо.

Третьої днини змінилася погода і сонце виглянуло начас.

Робітники обмітали, чистили тротуари-дороги, вивозячи фірами ту білу масу, що так в достоту насипалася, як вже зо дві зими тому назад не було.

«Нова чвертка на небі настала та й зломила силу», — кликнув один робітник до другого.

«Зломила що зломила, а до Йордану ще вам покаже свою фортуну».

«Покаже… бо то  Й о р д а н,  як і свята руські були; бо ті перші все бувають мляві. Що ляцьке або німецьке… то не наше».

З одної бічної вулиці над’їхала сотня драгунів на пишних конях, блискуча, чиста, кріпка, і розмова перервалася.

«Між ними є більша часть і наших… куме. Кажуть, українці до коней придаються».

Військо проминуло.

«Ану скорше замітайте, скорше», — упімнув поліціянт, що стояв недалеко і вже передше завважав мляву роботу робітника.

«Кум» глянув на нього спідлоба, та й сплюнув вперед себе, не рухнувшись ані на цяточку.

«Числитесь до робітників, а праця ваша на місці».

«А вам що до мене? Ви мене годуєте?»

«Я вас не годую, але нехай буде по правді, якби всі такі робітники, як ви, світ би „скрепиривав“ на місці».

«Ади, пан шваб який ретельний; аж мене вздрів. Ади-и-и», — заспівав та й підняв мітлу.

Поліціянт обернувся і пішов кілька кроків дальше.

«Мене хто мав силувати до роботи, га? як хочу, йду, а коли ні, то ні».

Юліян, що саме переходив, підхопив ті слова і глянув на чоловіка.

Цей здійняв капелюх.

Юліян машинально подякував.

«Кажу, мене хто мав силувати до роботи, як хочу, то піду, а коли ні, то ні».

Українська вдача. Не здійметься, аж його не припече, аж не вдариш молотом. І тут же в його уяві здійнялися німецькі і чеські робітники. Раз народ. Так і мають.

Все той однаковий родинний гній… «Хто винен? Не здатні до існування?» — спитав його голос внутрі. Нема фанатизму, нема заохоти, нема імпульсу і «не дай Боже» понад достаточне в українця, пригадався йому, наче воскрес з глибини душі, голос одного професора, що цінував тим лінивість українського ученика в школах.

«Ади, ein, zwei, ein, zwei [92], та й пішов, — забурмотів робітник, — що йому за біда? А ти тут стій та й махай мітлою, та й махай, коли б ти так махав, а я б твоєю шаблею знав що робити…»

«Куме! ви вже готові?»

«Я? Зар-раз…»

«Бо я своє скінчив і йду полуднувати. Жінка харч принесла».

Точно десять хвиль перед четвертою по обіді проходжувався Юліян перед будинком, де містилось «Кіно» і оглядав прохожих і тих, що спішили всередину. Хвилями ставав перед стіною будинку, де була причеплена програма фільму і перечитував. По правді, його зовсім не цікавило, що то має бути за штука. Його турбувало, що Еви не було, а він, навчений до точности, числився з кождою хвилиною. Переглянувши пораз третій заповіджену штуку, в котрій мала виступати одна славна артистка, він обернувся і пішов назад.

Може, і не прийде, може, і не прибула з Покутівки через заметільницю, хоч сьогодні вже день перемінний. Спокійно, любо, стужа пом’якла — лиш снігу не жалували небеса. От там два хлопці, бідно одіті, бігли серединою не дуже фреквентованої дороги в тій части міста і свавільно обкидувались ним. Ніщо їм не вадило. Ні діри в ліктях витертих блюзок, ані сани, що тут і там дзвінками заповідали, що ось вже за їх спинами, ані прохожі… байка було то все для них. Чого пересуватися без руху? Раз в рік зима, а сніг такий любий… хто хоче нехай собі — але їм це забава. Он ще один такої гадки прилучився — третій до двох, і вже бухнув велику голову снігу за першим. Він радується, регочеться на все лице — аж пашить з розкоші — але куди вона впала? Чи туди, куди він цілив? Ні. Вона впала саме якомусь панству перед ноги, і то так, що вдарила, розбившись, якусь даму по раменах. Дві панни це були і один військовий молодий чоловік.

«Не вдав, не поцілив», — кликнула та, що була вдарена, розсміявшись весело і при тім як стій схилилася, набрала повну пригорщу снігу і кинула за малим збиточником, відбігши тим чином мимоволі кілька кроків від товариства. Друга дама остала коло військового добродія і в тій хвилі поглянула на свій годинник на руці, зморщивши брови. Це була Ева.

Вона відімкнула уста, щоб щось кликнути, коли нараз впав її погляд на Юліяна, що з захопленням здержався на хвилину і глядів, що вийде з борні.

Молодий військовий, що остався коло Еви, завважив це. «Панно Доро, — кликнув, — ми ждемо — між тим як ця іграшка не для вас».

Закликана по імени, що, кинувши в хлопця кулю снігу, сміялась, як і цей, що, вцілений, відскочив, обернулася на поклик, обтріпала руки від снігу та, поправляючи густий вельончик на личку, відповіла: «Ви гадаєте, пане докторе, що я так добре вихована, що не знаю снігом кидати. Ну-ну, побачили б ви мене вдома, яку там потіху мають з мене тета Оля, дідуньо — а старий Олекса найбільше, як мене взимі хлопці обступають… і до бою визивають. Але тут… та вже вертаю… вертаю… бо…» — тут урвала. Ева щось сказала, вказуючи на будинок кіна, погрозилась квапно, завернула в сторону Юліяна, а «доктор» і молода дама віддалилися і собі.

Погляд Юліяна провів на мить обох. Вона звернула своїми рухами його увагу. Так як поправила наборзі шапочку, як вдарила по верху її, як ішла спішно, щось в тім здавалося йому знане. Та він поглянув на годинник.

«Юліян Цезаревич…»

«Панна Ева».

Вона тут стояла цілу хвилю, зараз на перший погляд його впізнала, хоч був ще в уніформі. З тими словами перша подала йому, оживлена і рум’яніючи, руку, через хвильку задержав у своїй.

І він її пізнав.

Його око оббігло обриси її постаті.

«Ви так виросли», — сказав якось несміло.

«Невже ж? А і він, — сказала вона, — він дуже змінився. Такий став… такий…» — вона не докінчила.

Його погляд спочивав на ній. Мабуть, числила вісімнадцять років… ціла панна.

Але нічого не сказав. Він все себе чув непевним в жіночім товаристві, хоч і попадав іноді з товаришами в нього… але  з   н е ю  то було інакше… хоч знав її ліпше від всіх інших. Йому вона не така чужа… ні, навіть чимось близька…

Отже, зайдуть в кіно? Вона гляділа великими очима на нього, що просили, аби зайти. Вона просила і ждала, а тепер, коли її уста, такі йому знані, трохи повні, о одну дрібку, може, занефоремні уста, розтулились до збиточного усміху, яким його все збивала і керувала і вказались її чудові зубки, він притакнув головою.

«„Гріх батьків“», — сказала і вказала на програму, глянувши на нього.

«Панно Ево… між нами лежить більше як рік. Чого нам в кіно? як тоді… Зайдіть до нас або ходім на прохід. Чим там захоплюватися?»

Вона похитала головою. Чи зміст штуки знаний йому?

Він усміхнувся, як на діточу замітку — і махнув рукою.

Куди там.

То тим краще, бо вона зміст знає, а героїню штуки дуже любить. Він ні?.. Знає її?

Так. Вона справді одна з найліпших. Чув про ню і бачив її фотографії в виставі. Вона грає знаменито ролі п’яниць і упавших. Вона до неї, до Еви, подібна. Коли б в неї підтяте волосся, вона б зовсім та сама була. Молода дівчина змінила барву, але не відповіла нічого. Обоє попрямували купити карти. Закупивши, Юліян не знав, що наразі сказати, бо видців було ще мало, тому станули на хвильку.