Покохати відьму - Когтянц Костянтин. Страница 29

– Ох, шляхетний лицарю…

Високородна дама Візі-Лі торохтіла без угаву.

– Ми повечеряли й збиралися йти спати…

– Коли грянув грім без хмар усяких. Потім розвідник повернувся. Чоловіки, майже всі, пішли в місто.

Цікаво. Її чоловік поїхав, скоро запахло смаженим. Сховати тут коней і взяти звідси людей… або вже хапалися за кожну соломинку?

– Я зі служницями й дітьми стала на молитву в домовій церкві. Скажіть… – Дама взяла мене за руку, вузол на її грудях заходив ходором. – Скажіть, Хайн-Лорі, це правда – те, що ви говорили про загибель злих магів?

Я постарався всміхнутися:

– Якби ви були чоловіком, я б не простив сумнівів у своїх словах!

– Але ж я жінка! Як ви їх здолали?

– Пробачте, Візі, але це дуже довго розповідати, а мені треба поспішати.

– Вам потрібно накласти тугу пов'язку!

Очевидно, мій голос видав біль.

– По вашого коня вже послано, і до світанку ви все одно не встигнете. Ходімо наверх, я про вас подбаю. Не хвилюйтеся, я ще семи років батька перев'язувала.

…Добре, що я своє обличчя в струмку вимив.

– …Зніміть обладунок і одяг – що там на вас? – і сідайте сюди. Ой-ой-ой! Та на вас живого місця немає! Вам би полежати днів зо два.

– …Відмінний у вас обладунок, якщо таке витримав.

Обмотує мене бинтами справді вправно. І пальці в неї теплі. Одначе був же якийсь момент у розмові, що мене насторожив.

– Звідки ви знаєте, що мені в місто треба саме до світанку?

– Так раніше ж браму все одно не відчинять. І, до речі, гарний у вас буде вигляд, якщо в'їдете у ворота, а там – королівські… З чаклунськими трубками!

А це цілком можливо. Хоча… Я був майже певен, що чарівниця – справжня чаклунка – вирушила саме в місто, і тим, хто наслідує голос кішки, [10] зараз саме час молитися.

Але я давно зрозумів, що чарівниці вразливі, і якщо один із цих, із трубкою, встигне вистрілити – якщо, звичайно, це можна назвати пострілом…

– І хто нас захищати буде?

Очі скривдженої дитини. Може, тому й гуляє, що чоловік їй не захисник? Я раптом відчув, що сиджу перед жінкою в бинтах та спідньому. А вона, обмотуючи мене останньою петлею, притулилася всім тілом…

До полудня залишалося зовсім всього, коли я під'їхав до міських воріт. На душі було смутно. Розумом я знав – або тоді тільки відчував, не пам'ятаю, – що Пані повинна була щось таке передбачити…

…Про що я точно думав, так це – якби вона… Якби ми з нею… Словом, якби сталися не тільки заручини, такого б не було.

На брамі чатували вже наші, один мене визнав в обличчя раніше, ніж я витягнув булаву.

– Як… справи?

Я знав кілька отерських книжкових виразів, на зразок «доповісти обстановку», але не міг змусити себе таке сказати: не здавалися мені ці слова справжніми.

– Узурпатор мертвий. Залишилося покінчити з найманцями…

– Невже мертвому зберігають вірність?

– Вони просто збунтувалися.

– Проти кого?

– Проти всіх.

Шарль або з-під землі з'явився, або впав із неба, – хоча якби з неба, то я б свист почув. Виходить, що «нове чуття» діє тільки в повному спокої. Навіть розмовляти – й те небажано.

– Король… Узурпатор призначив нових офіцерів з-поміж своїх лакиз, вони не відразу зрозуміли, що та як, порушили перше правило. У складних випадках треба діяти швидко, щоб солдати не встигли задуматися, найнебезпечніше – зволікання. Краще помилятися, ніж чекати.

А він звідки ж то знає? Адже говорить так, ніби все життя водив армії!

– Солдати зметикували, що тепер нікому вони не потрібні – і кинулися грабувати.

– З глузду з'їхали! А що буде потім?

Шарль тільки руку до скроні приклав. [11]

– «Потім» весь полк не стратять. Хтось без голови залишиться, а хтось із прихованими камінчиками. Ризик такий же, як і в бою, а винагорода вище.

– Нічого, – втрутився один з вартових, – лицарі їх тіснять, всі братства діють дружно, і старих командирів уже з в'язниці взято, – вони знають, як діяти.

Мене занудило. Так, хороший король буде в Отері. Передбачливий, ось що головне. Поки братства Булави та Сокири билися за владу, інші захищали свої будинки від грабіжників… А знайти двох-трьох солдатів, щоб ті підбурили інших, – справа недовга й неважка.

– Ти ж бо як, Шарлю?

Я зміг ближче розглянути залізні штучки – у Змійки три за поясом, дві спереду – кожна з двома вгорі трубками, – одна ззаду. У цієї трубка тільки одна, зате довша і товща. Ще ріг додався, мідною кришкою закритий і з мідним унизу наконечником.

– Рана легка, дрібниці!

Він був поранений? Але дрібниці там чи ні, а припекти терміново!

– Я все зробив. Ось цим, – клацнув по рогу, зам'явся, добираючи слова, – вогненним порошком.

Ну, демони пекла! Не те дивно, що припік сам, – жити захочеш, ще й не те зробиш, – диво, що стоїть прямо і голос не тремтить. Це ж тільки в Отері так говорять: «важка», «легка», а в нас ні… Як припечеш, так і легка поважчає, а не палити – майже певна смерть, або плями підуть – смерть, або загноїться, або вигне дугою людину – і смерть у страшних муках.

До корчми залишалося зовсім трохи, коли на нас напали. Ті-таки найманці, та не самі. Три найманці й троє простих грабіжників. Мені здалося, що один із них, забруднений кіптявою, схожий на тих. Прибульців, я маю на увазі.

Ба-бах! Шарль перетворився на виверження вулкана. У лівій руці пістоль, – користуватимусь назвою, яку дізнався вже пізніше, – з верхнього дула вогонь із димом. Ба-бах! З нижнього вогонь з димом, один ворог падає, інший за плече вхопився.

Бах! Бух! Коли тільки й встиг пістоль замінити! Третій з-за спини тягне – на нас вершник мчав, судячи з усього – лицар Братства Сокири в пластинчастому панцирі. Я приготувався метнути йому в голову булаву, але Шарль вистрілив, кінь спіткнувся, точно на перешкоду яку наскочив, і вершник перекинувся йому через голову.

– Чорт знає що!

За мить праворуч від нас нічого не було, і – раз! – стоїть чарівниця. Та сама – з довгою косою та у вишитих чоботях.

– Ану дай сюди!

Шарль з винуватим виглядом простягнув свій пістоль. Два інші, кинуті на землю, самі собою піднялися в повітря й плавно лягли в руки чаклунки.

– Припаси!

Я не зрозумів, але Шарль слухняно простягнув ріг і якийсь мішечок.

– А тепер швидко в човен!