Покохати відьму - Когтянц Костянтин. Страница 30

Я спробував заперечити:

– Але опівдні вже пройшов час! Тепер треба чекати…

– Потрапите, куди задумано, – я подбаю! Хутко! – Останній крик було, напевно, чути в маєтку Візі, а може, і в інших провінціях.

Проходячи повз лежачого лицаря, я нахилився. Зав'язки шолома лопнули від удару, голова вся в крові… Демони пекла, та він же молодший за мене! Даремно Ти мене на цю службу послала, наречена. Даремно. Мені все одно, хто в чужій землі королем буде.

Розділ п'ятий

Тітонька-донечка

Потрапити в засідку не дуже весело. Якщо вона до того ж не на тебе, а на іншого – і поготів тяжко. Але коли вона так по-дурному влаштована – то просто нудно. Бо так, вас більше, до того ж набагато. Та тільки ви вже програли.

Човен виніс нас у Толсуорт. Його в багатьох баладах згадано: половина, якщо не більше, кланів, що попливли на острів, звідси йшли вниз по Херту й далі морем уздовж острівців.

Чому тут місця всякі названі начебто по-нашому, але самі назви не мають жодного смислу? Херт там або Толсуорт… Не те, що в нас на острові – Тепле озеро, річка Щуча, Шолом-гора, Ведмідь-гора… Нудьгувати я починаю за островом. А тут же до нас жили інші народи чи то змінилася мова, – я згадав отерські письмена в підземеллі – ті, які міг прочитати, але не зрозумів.

Днів з десять ми, вибравши затишне місце, лікувалися, – Шарлева рана була не такою вже й легкою, та й ребрам моїм треба було дати відпочити – правда, і те, й інше загоїлось набагато швидше, ніж я сподівався, – потім далі попливли озерами.

Це не так уже й далеко від правди співають. Якщо озеро безстічне – звичайна річ – або річка з нього тече не на захід, приставали до берега, один з нас піднімався на скелю, на дерево – і щонайбільше з другого разу бачили поверхню іншого озера. Блукали, звичайно, – адже ми тільки те й знали, що з Толсуорта кілька річок тече на північ і одна, Херт, на захід.

…Людей ми бачили тричі. Тобто це буквально: ми їх побачили – не вони нас. Третій випадок і був передвісником бою.

Напроти місця, де ми днювали – вночі йти спокійніше, – пристав великий човен. Взагалі, людей так під сорок, дуже велике човнище для річки. І, що мене здивувало, троє жінок. Старші полізли на гору, сперечаючись між собою і махаючи руками. Ага, те, що й у нас – не певно знають дорогу. Я в усі очі спостерігав – цікаво, яку мають зброю, а Шарль іншим стурбований:

– Давай далі попливемо з ними? Веселіше буде.

– А якщо вони захочуть нас убити?

– Та я ж про це й кажу! Нам з удовами далі цікавіше…

Я саме вивчав – через трубку зорову – арбалет, єдиний на всю їхню команду. Або єдиний на видноті, що також можливо. Груба штука, немовби сокирою зроблена. А господар нею явно пишається.

А Шарль далі язиком чеше:

– Тобі нехай дві, а моя руда.

Я не міг придумати, що б йому відповісти таке, щоб проявити «почуття гумору», коли доля за мене придумала – руда до нас обличчям повернулася. Як кажуть в Отері – «ззаду весна, попереду осінь». Я б навіть сказав, що вже зима. Забурчав щось Шарль і поповз далі від берега, ближче до мішка з провізією. А даремно. Тому що жінок не троє, а четверо. І та, яку я спочатку прийняв за хлопчика-зброєносця, теж руда. Ага, командири повернулися. Мови не знаю, але з жестів зрозуміло: в обхід підуть. Точно, попереду пороги, я звідси добре чую. Ба ні, послали двох подивитися. Не пройде ваша дура, велика занадто. Ага, ось що – берег дозволяє обігнути поріг волоком. Врахуємо це й ми. Тільки вам дамо далеко піти. І вас боюся, і Шарль, побачивши жінок, забуває про обережність, так що ми почекаємо.

Вночі ми вийшли в дивне місце. Не зрозумієш, чи то озеро з багатьма островами, чи то кілька річок зливаються. Вітерець слабкий, попутний, Шарль сам і з кермом управлявся, і з вітрилом – ну, і я не помітив, як задрімав. Ненадовго зовсім. Зате як прокинувся, так трохи човен не перекинув: спросоння забув, що ми на воді, скочив на ноги.

– Ти що, господарю?

А справді… Я постарався зібратися з думками.

– Сам не зрозумію, тільки душу гризе, ніби перед бі…

Шарль мені й договорити не дав, повернув кермо так, що вітрило ляснуло, а мені довелося за щоглу схопитися, а то б не встояв на ногах.

– Унос-с-сімо ноги! За весла, пане! – І рукою показує, куди саме. Взагалі в Шарля це цікаво виходить: господарю, слухай, що я скажу! Причому, схоже, не навмисне він каже так – само виривається: звикнув командувати. Народжений раб, що звик віддавати накази…

– Ми за тим самим байдаком ішли, пане. Я їх бачив, вони нас – ні. Прямую, так би мовити, по п'ятах, – хлопець помовчав і продовжив з притиском у голосі: – А на душі скребуть коти. Тепер з'ясувалось, не в мене самого. Твоя… – Шарль затнувся: – … наречена… впевнена, що ти ясновидець. Вона, звичайно, теж може помилитись, але в цьому випадку, схоже, ЇЇ правда.

Тон, який Шарль дозволив собі, мені дуже не сподобався. Треба було якось порозумітися, щось придумати…

– Знаєш, Шарлю… Коли надумаєш женихатися, моєї думки можеш не питати.

– Зрозумів, господарю. Зрозумів.

Не знаю, куди б далі зайшла мова, – багато що було чути в голосі мого дружка, дуже багато, – але здалеку долинули крики. Так кричать тільки в битві. І в ту ж мить місяць освітив замок на одному з острівців. Власне кажучи, назвати цю… будову замком, мабуть, ледве чи можна. В отерських замках каміння й те б сміялося, скажи хто таку дурість. Але раз він на острові, то взяти нелегко.

– Шкода, що я там ніколи не був, – просичав мій товариш.

Дивно, але Шарль мав на увазі замок! Не розумію. Якби ми опинились поруч місця бою, можливо, ще могли б змінити його хід – хоча й не обов'язково. Але штурмувати замок?

– Руку на відсіч: у цій норі залишився тільки п'яток вартових – решта на розбої. Знати б, що там до чого…

– А далі що?

– У нинішньому становищі далі смерть, але був би час на підготовку…

Були б у кроликів довгі зуби, жоден вовк не втік би.

А Шарль не гамується:

– Треба буде про щось таке подумати.

– Та навіщо?

Шарль примружився:

– В підвалах такого замку можна знайти людей, які за визволителем куди завгодно підуть. Тут чи на острові – вірні всюди потрібні.

І я зважився поставити запитання:

– Вибач, ти й справді з народження раб?

Він хмикнув, поклав весло на борт човна, навіщось провів по обличчю долонею:

– А що, надто спритний? Бронзовий я, господарю.

Як це?!

– Тобі рецепт бронзи відомий?

– Мідь сплавлюють… з оловом, якщо не помиляюся.

– А чарівниці вміють сплавлювати душі.

Я вперше – й востаннє – в житті похлинувся не за їдою.

– Як і навіщо?

– Як – у них запитати треба, навіщо… Розумієш, душі відпущений певний запас… сили, чи що, душевної. Зазвичай людина встигає витратити його весь – і тоді припиняється життя. Смерть від старості або в боротьбі з хворобою витрачає. Бачив, мабуть, як від однакових хвороб одні вмирають, інші ні? Причому часто виживають саме ті, хто з вигляду слабший?

Зрозуміло – хто цього не бачив! Шарль помовчав, явно добираючи вирази, взяв весло й почав гребти.

– Людина може померти від старості, від хвороби чи від рани – в будь-якому разі душевна сила розтрачується… виснажується… вичерпується в боротьбі зі смертю. Виняток – убиті наповал. їхні душі зберігають те, що не встигли розтратити. Так от, у чарівниць є спосіб – якщо в тіло вмирущого (не від старості, звичайно), закликати душу вбитого, душу, що зберегла нерозтрачену силу, то тіло можна врятувати. Але, як правило, народжується нова душа, що злилася з двох колишніх.