Покохати відьму - Когтянц Костянтин. Страница 35
…Тому коли вістря меча мого вийшло в нього зі спини, то вони стали стовпом, а лиця прийняли колір риб'ячого черева. Чаклунка буквально злетіла на поміст зі мною поруч, в руці кинджал, – де тільки раніше ховала?
– За таку зухвалість, – промовив старший з двох, – владика знайде вас і на острові.
– Це коли ще буде, – посміхнувся Шарль. – А от якщо зараз не віддасте мечів по-хорошому, то я їх сам відберу, а спершу відірву ось йому, – копнув ногою ватажка, – те, що в людей головою називається. А вас залишу пояснювати владиці, як синка вберегти не зуміли.
Щодо синка – правильна здогадка. І, думаю, найбільше їх вразила впевненість Шарля, що він і сам із ними двома впорається.
– Ленкорте, в'яжи їх власними поясами.
– Не потрібно, – чарівниця голос подала, – давайте їх поодинці.
Все правильно: я й забув, що чаклунки присипляти можуть. Щоправда, цій важче далося, ніж Меллі, набагато важче, але вправилася. Закінчивши поратися, витерла піт із чола й повернулася до мене:
– Ну, і як будеш виплутуватися?
Вона давно вже перетворилася: немає старої, немає лахміття, а є жінка середніх років, красива – хоч мені й не до смаку, – у дорожньому вбранні – правда, брудному, але загалом непоганому. Волосся не сиве – каштанове.
Я послав Ленкорта з Ніртою віднести трофейну зброю в наші човни, подумки ще раз усе перевірив… Добре б, звичайно, чарівної допомоги попросити, але, по-моєму, якщо попросити в лоб, то вона відмовить.
– Зараз ми підемо вгору за течією.
– Назустріч гонитві?
Я зітхнув: не люблю зрозуміле пояснювати.
– Вниз не можна: бойові байдаки наздоженуть. У них швидкість куди більша за нашу. Підемо вгору, виберемо заплаву, самі з очеретиною в роті сядемо у воду. Потім ночами в глиб країни, а там уже пошукаємо іншу дорогу.
Чаклунка примружилася.
– Поховав би ти так своїх жінок: не витримають вони вдень у воді сидіти, а ночами плисти. Але все одно – голова в тебе не порожня. Давайте все в човен, я наздожену.
Біля самих дверей я озирнувся. Нишком, непомітно. І краєчком ока побачив: чарівниця водила очима по стінці, ніби читала написи.
Як тільки човни відчалили, чаклунка спритно зачепила багром човен Ленкорта і… І річка Херт (Лівий Херт, якщо бути точним) перетворилася на широкий потік і повільно котиться по широкому степу.
Я різко озирнувся: Нірта схопилася була на ноги, але Ленкорт її обійняв і посадив на місце. Щоправда, сам учепився в ефес меча, аж пальці побіліли.
– Саме задоволення – працювати в світах, де по справжньому в чаклунство вірять. В отерської дами була б непритомність або розрив серця. А горець би на мене з мечем…
Я здивувався:
– В Отері начеб теж у магію вірять.
– Я сказала «по-справжньому». Коли про відьом дітям казки розповідають, це вже не та віра. Всі на берег, ноги розім'яти! Крім тебе, звичайно. Нам поговорити треба.
Поки виконували наказ і хлопці прив'язували човна до чагарників, чарівниця влаштувалася зручніше і стала мене розглядати – аж ніяково.
– Дружка твого я зрозуміла відразу: сама двох таких зробила. Так… не ставиш ніяких питань – значить, знаєш, хто з тобою ще.
Ногу за ногу заклала, ніби я не чоловік зовсім.
Арфіаль. Та ні, саме тому, що чоловік.
– …А ось що ти за один, ніяк не зрозумію. За всіма ознаками – покинутий якірець…
Знову це слово!
– Але ясновидців-якірців не буває: бояться наші дами. І в Отер ніхто якірців не водить, не той там клімат. Та й рано тебе кидати, бо тільки соку набрався.
Коли до мене дійшло, що вона мала на увазі, то на моєму обличчі, напевно, можна було обід зготувати – так зашарівся. Але в цю мить погляд чарівниці впав на мій клинок:
– Де були мої очі? Хто ти для Арфіалі?!
– Вона дала мені слово.
Перекладач. Тобто – «вона – моя наречена».
Чаклунка випросталась: такої відповіді вона, мабуть, не чекала, – а потім, мені з самого пирхання слід було здогадатися, в чому річ, але…
– Та вже! – Пирх! – Слово вона… – Пирх! – Тримає! – Пирх! Пирх! Пирх! – Як сказала: «Бачити тебе не бажаю», так сто років і не бачилися! – І, здогадавшись, що я нічого так і не зрозумів, додала: – Тільки не примушуй мене називати тебе батьком!
Сказати, що я був ошелешений, – значить нічого не сказати. Ні, я розумів, що нічого немає дивного: раз Вона стільки століть прожила, то, звичайно… Раптом чарівниця схопила мене за підборіддя, розвернула голову набік, і я відчув, що вона намагається прочитати мої думки, але це в неї не виходить і вона дуже сердиться.
Арфіаль. Прочитати думки незнайомої людини майже неможливо. Іноді вдається пробитися потужним спрямованим імпульсом, але навіть у найсильніших із нас таке виходить не завжди. Мені з Хайні було легко, бо я сама перебудовувала його нервову систему, людину в якірця перетворюючи. І потім він, вибачте, кохає мене – це теж сприяло.
…Я розсердився: ми ледве знайомі, імена навіть не названі, а вже в голову лізе.
– Стій, дурню! Страшна річ може бути! Швидко: хто ти Бетелайнові? Знаю я вас, аро: мабуть, до двадцятого коліна всіх предків назубок пам'ятаєш!
– До одинадцятого. А від Бетелайна я походжу через старшого сина і через дочку – їхні онуки переженилися…
– Слава богу, що не від молодшого! А то з мами сталося б не перевірити.
Арфіаль. Дякую за добру думку.
…Виходить, що в Арфі та Бетелайна був син?
– Та не в неї, а в мене! Через що й посварилися: пращура твого поділити не могли. Я тоді молода була, жорстока.
Арфіаль. Тільки тоді?
– …Дуже добре могли б утрьох влаштуватися.
Арфіаль. Ну, донечко, тільки попадись мені!
– …Дитина моя, чи то на жаль, чи то на щастя, пішла в людську породу. Поставила на ноги, оженила. Далі… Радості, сам розумієш, мало – дивитися, як він старіє. Пішла в море на човні… і причалила біля Палацу.
А мій, як ти кажеш, пращур на певну смерть пішов – у битві поблизу гирла Херта. Не бреше, значить, балада.
Вони тоді переселення на острів прикривали. Бетелайн узяв із собою тих, у кого дорослий син був. І сини ці та деякі вцілілі й стали першими вільними мисливцями. Що ж ти так, чарівнице? Чи це через безсмертя ваше? Все одно промайне хлопець тінню – так що про нього довго думати?!
Арфіаль. Ми не безсмертні, а решта правильно, але… Не судіть, щоб не судили й вас.
…А чарівниця тим часом розважається:
– Так що можеш називати мене тітонькою, можеш – донечкою…
Я змінив тему:
– Який він був, Бетелайн?
– Перегнися через борт і побачиш. А, ти маєш на увазі – внутрішньо? Теж схожі, мені б слід було тебе раніше запізнати. Тільки… – Чарівниця всміхнулася. Якось дивно. – Тільки, якби він був на твоєму місці, ми б не сиділи так просто.
Неприємна мені така розмова, і чаклунка це помітила.
– До речі, в тебе ще одна родичка є. Я готова об заклад битися – мама тобі нічого не сказала. Близнята ми, хоч і не дуже схожі. Прикмета характерна…
Чаклунка перевела погляд на свої босі ноги.
– Я можу ходити босоніж за будь-яких умов, а вона не може інакше, тобто, звичайно, якщо потрібно для маскування, то взувається, але їй це важко. Якщо ж ховатися не треба – то сніг не сніг, колючки не колючки, – тупає без чобітків. Гаразд, я обіцяла тобі допомогти. Тепер, виходить, просто зобов'язана. Але якщо раніше я думала вивести вас на іншу дорогу, то тепер уважаю, цього мало, треба вас заховати надовго, щоб пірати ці річкові перебісилися. Ти ж ЧИТАТИ вмієш?