Покохати відьму - Когтянц Костянтин. Страница 37
– З беззбройними, – всміхнувся Спостерігач, – так. У коридорі нікого немає, але я тебе розумію. Однак не все для твоїх вух – у куточок відійди, а ми пошепчемося.
Візі засмикнула запону, натягнула мою сорочку й вислизнула з ліжка.
Ну кого ще я міг запросити до театру? Візі зраділа, добре зраділа, щиро…
Арфіаль. Зрозуміло, Візі щиро любить свіжину.
…І після п'єси…
Арфіаль. Дивно, що після.
…Ми вперше потрапили до цього готелю з двома птахами на вивісці.
Арфіаль. Якого чорта готель – будинок побачень. Відчуваю сильне бажання когось убити, але кого саме?
– …Я потурбував вас, щоб звернутися з проханням. Відкрито, зрозуміло, прийти не можу, щоб вас же й під удар не підставити, а іншого виходу не знайду. Візьміть мого брата в свій світ!
Мені заціпило.
– Розумію, що у вас три запитання: звідки я знаю, чому звертаюся до вас і що дає підстави сподіватись, що ви погодитесь? Почну з другого. Мені зберегли життя, бо така була умова деяких впливових людей: нинішньому монархові довелося за їхню підтримку заплатити, зокрема й загальною амністією.
Зрозуміло, вона не поширювалася на Cap-Be та його друзів, котрі затіяли висунення самозванця вже після коронації.
– Але, звичайно, слова про повне прощення не можна розуміти буквально. – Лонні помацав свій одяг. – Перш ніж остаточно відійти від мирських турбот, я хочу подбати про дорогих для мене людей. їх небагато, і вже всіх пристроїв, окрім найдорожчого…
Але ж він справді любить брата, любить так, як і слід, а не як тут водиться – три дні тому брати зустрілись на арені!
Перекладач. Не слід забувати, що Хайнлорі – виходець з народу, який живе ще родовим ладом. Дуель між братами – для нього щось нечуване.
– Лонні-Рос служив не в моєму відомстві. СЛУЖИВ, самі розумієте… А тепер – брат найпершого королівського ворога. Адже ми з зубожілого роду, я піднявся почасти завдяки випадку, почасти… Може, це й не так погано, що доводиться йти в монастир – мені є що замолювати.
Наприклад, сім'ю кольчужних справ майстра.
Арфіаль. Ні, про ЦИХ він і не згадає: простолюдини. Хоча брат у нього не такий, Лонні-Рос не зіпсувався.
– …Відрядити за кордон не можна: випатрають. І навіть якщо він скаже все – ніхто не повірить, що мій брат знає так мало, будуть продовжувати тортури.
Ти б сам учинив точно так.
– Ви, звичайно, розумієте, що побоюватися вам нічого. Не знаючи мови та звичаїв, Рос буде змушений триматися за вас. І потім – він вашому племені…
Так ти й мене вважаєш чарівником? Непогано.
– …друг. Мене, до речі, й пощадили заради нього. Дуже, знаєте, рішуча дама прийшла з поясненнями. І заодно попередила, що може трапитися з моїми дітьми, якщо я ще раз суну ніс у ваші справи…
Арфіаль. Сподіваюся, що це блеф, хоча Хшанга, між нами кажучи, жорстока.
…Я не витримав:
– А чому ж він сам мовчить?
– Вас вивчаю.
Всього сподівався, але не цього! Надіюся, що обличчя в мене не здригнулося, але впевненим бути не можу.
– Ну і як?
– Моя перша думка була правильна: ви мисливець. Розумієте, брат привіз мене в столицю вже дорослим. А до цього я служив в одного поміщика, небагатого. Так що не тільки ми, а й наш пан їли м'ясо тільки тоді, коли полювання було успішним. До таємних справ у мене здібностей немає.
– Або бажання, – докинув брат.
– Тут мене знищать. І є ще одна причина. Те, що ви з іншого світу, першим зрозумів я, а не брат. Розумієте, вирушивши з вами, я сподіваюся хоча б побачити одну… жінку. Хоча б тільки побачити.
Я подивився братові Спостерігача в очі і зважився.
Цього разу ми вирушили не в човні, а на конях. Вони були зв'язані мотузками – всі, крім двох. Спочатку Тірінь і Сар-Ве, взявшись за руки, зникли. Незабаром Тірінь з'явилася знову (виходить, місцевість перевірена, людей немає) і взяла за руку мене самого. Не знаю, як інші, а я при переході зі світу у світ самого переходу ніколи не встигаю помітити. Просто був день – стала ніч.
– Ну що, родичу! Усе сказане обговорено, бажаю швидше будинок для мами купити, та щоб був порожній він недовго.
От за це спасибі.
– Сар-Ве ще зі мною. Не впевнена, що він приживеться на острові, та й мені він ще не приївся.
З цього треба було починати. Шарль окинув щасливу парочку похмурим поглядом. Молодий, називається. Нічого, його дружина тиха-тиха, а в ручки потроху бере. Так що можеш тільки дивитися.
– Тримай прощальний подарунок.
Чаклунка простягнула мені шкіряний берет, які носять отерські горяни. Вона сама частенько надівала такий, якщо вдягалася «під хлопчика».
– Правильно мислиш – прокладений сталевими пластинами. Так що можеш надівати там, де шолом незручний. Ну і, звичайно, це маячок.
Здається, це слово я вже чув.
– Невже не знаєш? Речі-бо наші – позначені. Поки при тобі є щось моєї роботи, або маминої, або іншої чаклунки – то авторка завжди може тебе знайти, де б ти не був. Ходять чутки, що Мелла навчилася чути й чужу роботу. Ніяк не збагну як, але в усякому разі, окрім неї, цього ніхто не може. Так що збережи, а то відшукати тебе не вдасться.
Тірінь хлопнула мене рукою по коліну. Погляд Шарля ставав просто непристойним.
– Шарлю, будь ласка, їдь уперед по дорозі, розвідник усе-таки потрібен.
Очевидно, здогадавшись про причину, той відповів:
– Хазяїне, той, хто тобі сказав, ніби ти вмієш їздити верхи, зробив би при будь-якому дворі кар'єру.
Ну, точно Змійка – тільки жалить словами. Гаразд, ображатися на нього я не вмію.
Лонні-Рос озирався на всі боки. Так, це мисливець. Трохи дізнається про наші ліси – дуже потрібна людина буде. До речі, його озброєння мене здивувало. Припустімо, сокира замість меча для його братства – справа звичайна, але лук в Отері вважають плебейською зброєю.
– Так я ж не просто молодший – наймолодший. З одинадцяти можливих. Батько, царство йому небесне, вирішив, що хороші лучники милостині не просять. А що час навчання скінчений, то на мечах я й досі не мастак: свого все одно довго не було, більше лук та сокира. – Отерець зітхнув на повні груди. – Можливо, колись я й пошкодую, що залишив рідні землі, але сьогодні радію! Тут же все нове: цих дерев, наприклад, я і на картинках не бачив!
Кедри, звичайні кедри…
Тырса через два зійшло сонце, і майже відразу ж з-за повороту виїхав Шарль.
– Пане, місто забите військами. Правда, сторожових постів немає.
Тірінь перенесла нас усе-таки на Стару Батьківщину. У Королівство.
Аріфаль. Все чекала, поки він пояснить, але доведеться самій. У мові каро немає назв країн, а тільки народів. Його одноплемінники не говорять: «поїхав у Бірс», а «до Бірсів», «у крашу Бірсів», «у землю Бірсів». Виняток – Толсуорт, але це не країна. Однак сам народ аро, як відомо, розділився. Острів аро, зрозуміло, так і є – острів, а те, що давніше іменувалося «земля аро» (офіційно й досі так), – це або Стара Батьківщина, або Королівство – залежно від того, з якого боку моря живе мовець.
…Причина такого вчинку чаклунки була настільки проста, що я спочатку сторопів: просто Тірінь ніколи на острові не бувала й не знала дороги!
На в'їзді в місто, справді, не було застав, і ми без усіляких труднощів добралися до потрібної садиби. Коні наші вважалися спільною власністю чарівниць. Ми повинні були їх залишити, і господар мав право використовувати їх, як хоче. Але будь-кому, хто з'явиться з умовним знаком, він повинен дістати незгірших коней.
– Виїхати зараз не можна, – господар кремезний, та при цьому не жирний, руки мало не до землі висять.
– Гирло річки стережуть королівські кораблі – бачили, що на річці робиться? Води не видно, всі затримані – і наші, і чужинці. Заколот, король збирає війська. Частина сяде на судна в Борсені, частина в нас – і попливуть придушувати.