Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 103

— Так, так, ти маєш рацію… Містере Пет… Клуге! Нам треба виписати дублікати рецептів, приготувати ліки. Це не заважатиме, ми працюємо тихо.

Петерсон розімлів від їжі й кави, він настроєний благодушно.

— Робіть, що хочете! Тільки щоб я вас бачив… — Він демонстративно дістає з кишені пістолет, хоче покласти його на стіл і морщиться.

— Зараз приберу, — похоплюється Рут. Вона бере з сусіднього столика тацю, ставить на неї весь посуд, змітає крихти з столика і запитально дивиться на Петерсона. — Супроводжуватимете мене?

— Тобі так подобається моє товариство?

— Це ж ви ходите за мною, а не я за вами.

— Цього разу можеш іти сама, нікуди ти не дінешся. Тільки — одна нога там, друга тут.

Дівчина відносить посуд і одразу ж повертається. Гер Ленау вже розклав на одному з столиків все необхідне для роботи.

— Перепишемо спочатку все з позначкою «цито», — голосно наказує Ленау, простягаючи Рут кілька довгих рецептів тижневої давності і стосик чистих бланків.

Дівчина старанно виводить незнайомі латинські назви. Відчуваючи на собі уважний погляд Петерсона, вона не наважується написати те, про що хоче попередити старого. Чим ближче до здійснення задуманого, тим більше вона боїться. Перед очима пливуть зелені кола, пальці тремтять.

— Чорт забирай, можна збожеволіти від нудьги! — раптом вигукує Петерсон, якого знемагає дрімота. — Чи нема у вас якого-небудь комікса?

— На жаль, немає. Але в моїй кімнаті є нові американські журнали. Рут не встигла розкласти їх по столиках. Принести вам чи самі візьмете?

— Доведеться самому розім’ятися. — Петерсон ліниво підвівся, хвилину постояв, дивлячись собі під ноги. І знову опустився на стілець. Помітно, що він страшенно втомився, його знемагає нездоланне бажання спати.

— Не було б тут вас, — монотонно бубонить він, немов розмовляє вголос сам з собою, — я б до шостої міг спокійно виспатись. А що мені, власне, заважає лишитись самому? Трухлявий старий, якому все одно помирати, і дівчина-курча, яку я можу придушити одною рукою…

Монотонність його мови, порожній погляд, в якому не миготить навіть іскорка роздратування, лякає більше, ніж спрямоване дуло пістолета. Отже, все марно! Даремно вони прагнуть удаваною покірністю приспати його пильність. План порятунку все детальніше вимальовується в голові Рут. Але тепер усе може провалитись, скоро повинен прийти Ернст… Що ж робити?

Ще не знаючи, на що зважитись, дівчина підводиться з місця. Хай тільки цей негідник наблизиться до неї. Тої ж митї вона, мов дика кішка, стрибне на нього і нігтями вчепиться йому в обличчя. Він не чекає нападу, і батько Ернста встигне стільцем оглушити мерзотника. Тоді вони виб’ють з його рук пістолет і вихоплять з кишені ніж. А далі…

— Рут, не так поспішливо. Спочатку запитаємо нашого гостя, чи цікавлять його журнали? Я хочу йому дещо запропонувати.

— Що?.. Що?.. — В голосі Рут гіркота відчаю, безпорадність.

Ленау намагається відволікти увагу Петерсона від дівчини.

— Гер Клуге, Рут може принести вам журнали і таблетки фенаміну. Я добре розумію ваш стан: ви до краю виснажені погонею, ваше тіло і мозок прагнуть відпочити. Ви боїтеся заснути — у вашому становищі це цілком резонно. Хочу запропонувати вам інший вихід: допінг. З допомогою фенаміну. Це перевірений препарат. Якщо вас влаштовує штучний допінг…

— А де гарантія, що ви не підсунете щось інше?

— Тоді давайте разом підемо в провізорську, я покажу вам шухлядку, де лежить препарат. Сподіваюсь, ви зумієте прочитати етикетку. Потім самі візьмете таблетки. Для цілковитої певності дасте випити мені й Рут.

— Казанок у тебе варить, старий!

Вони втрьох заходять до суміжної кімнати. У високій, на всю стіну шафі знайшли шухлядку з фенаміном, — на ньому написано чорним по білому. Петерсон уголос прочитав назву, дістав пригорщу таблеток.

— Пийте, — наказує він старому й дівчині, перекочуючи на долоні маленькі білі горошинки.

Коли обоє виконали його наказ, він хвилин п’ятнадцять уважно спостерігав за ними.

— Як бачите, піддослідні морські свинки живі й здорові! — задерикувато кинула Рут, забираючи зі столу газети й журнали. Щойно пережитий страх зник, вона вже впевнена, цілком упевнена, що зуміє обманути Петерсона і помститися за Клару.

— Я майже дві ночі не спав, — поскаржився Петерсон Ленау. — Одна таблетка мені не допоможе. Можна випити всі?

— Боронь боже! Велика доза зашкодить здоров’ю. Прийміть спочатку три таблетки, потім ще три близько шостої години. На дозуванні ліків я розуміюсь.

— Дивно! У ваших інтересах було б звалити мене з ніг.

— Існує, гер Клуге, таке поняття, як професійна честь. Жодного разу в житті я не поступився нею.

— Ого, який гонор! Ну, просто театр! Втім, сказане мене цілком влаштовує. І як доказ цього — ось! — Він укинув до рота таблетки, запив їх склянкою води. Решту акуратно загорнув у папір, заховав у кишеню.

— А тепер беріть журнали й розташовуйтесь де хочете. — Рут тицьнула йому в руки все, що відібрала. — А ми займемося справою.

Рут і Ленау знову схилились над рецептами. Час від часу дівчина просить прочитати якесь нерозбірливе слово і кидає колючі репліки на адресу тих лікарів, які не шкодують ні чужих очей, ні чужого часу. Вона хоче привчити Петерсона до того, що під час роботи вони з Ленау розмовляють, притупити його слух. Інакше їй не сказати того, що вона повинна сказати. І якомога швидше. Немає сил перебувати в товаристві вбивці, виконувати його забаганки, залежати від його настроїв. Петерсон роздивляється журнал з напівголою красунею на обкладинці. Вуха у нього горять, і він час від часу хтиво облизує губи. Може, вона й справді так полонила його, що примусила забути про обережність. Навмання назвавши якісь ліки, Рут підсовує рецептурний бланк ближче до старого.

— Гер Ленау, погляньте-но! — каже вона тихо, косуючи на Петерсона. Той захоплений журналом і не звертає на них найменшої уваги. — Про цього лікаря кажуть, що він одного разу… — Вона схиляється до вуха старого і тихо шепоче: — Накажіть мені витерти ганчіркою підлогу. Я почну від тієї стіни. Коли наближусь до дверей, ви вийдіть у провізорську і впустіть що-небудь на підлогу, наприклад, графин з водою. Почувши шум, він кинеться подивитися, в чому справа, я тим часом, а ви… — Петерсон перегортає сторінку, і Рут, не обірвавши фрази, тільки ледь змінивши тон, голосно запитує: — То відкласти цей рецепт? Вдруге наш вельмишановний гер Ленц помиляється в дозуванні. Якщо й надалі він буде такий неуважний…

— Гаразд, доведеться увечері зайти до нього. Дайте мені чистий бланк, я сам випишу ліки в потрібних дозах.

Рут неквапно стежить за його рукою, на довгому аркушику тільки три слова: «Нам треба поговорити наодинці».

Дівчина ледве не плаче від розчарування. Невже так важко зрозуміти те, що вона не встигла доказати? Якщо двері будуть відчинені, хтось з постійних клієнтів неодмінно намагатиметься ввійти, незважаючи на спущені жалюзі. І кожному впаде у вічі те, що двері не зачинені на засув, а з жалюзі зняті замки. Це викличе тривогу. З одинадцятої до дванадцятої — години пік. Люди йдуть потоком. Хтось смикне за ручку і увійде в зал. Треба, щоб батько Ернста, заховавшись за дверима провізорської, жбурнув під ноги злочинцеві столик або оглушив його ззаду чимось важким. Тоді ті, хто ввійде, накинуться на нього і обеззброять. Втім, важко передбачити, як розгорнуться події далі.

Намилувавшись красунями в журналах, Петерсон відсовує їх, підводиться і ходить по кімнаті, мов загнаний у клітку звір, насторожено прислухаючись до звуків, що долинають з вулиці.

Не в змозі стримати нервове збудження, дівчина теж підхоплюється з місця.

— Може, ви оберете інше місце для прогулянок, — сердито каже вона Петерсону. — Голова й без того болить від писанини, все пливе перед очима.

— Спокійно, Рут! — зупиняє її Себастьян. — Голова болить тому, що ми з тобою ще не снідали. Гер Клуге, сподіваюсь, ви дозволите нам на кілька хвилин вийти, щоб випити гарячої кави і з’їсти по бутерброду? — Не чекаючи відповіді, старий підводиться і спокійно прямує на кухню.