Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 104

— Якщо приєднаєтесь до нас, я можу приготувати і вам кілька бутербродів.

— Ти стала навдивовижу лагідною. З чого б це?

— Бережу нерви. Оскільки вже нам випало терпіти вашу присутність до шостої години, доведеться дотримуватись нейтралітету.

— Он якої заспівала! Ну гаразд, іди, може, після снідання ти зовсім подобрішаєш.

Переступивши поріг кухні, Рут перевела дихання. Петерсон не пішов за ними.

— Гер Себастьян! Нам залишається одне — якнайшвидше відчинити двері,— гарячково зашепотіла дівчина. — Запевняю вас, я зроблю це так спритно, що він нічого не помітить. Нам прийдуть на допомогу. Обов’язково прийдуть. І тоді…

— І тоді скоїться новий злочин, — різко перебиває дівчину Ленау. — Невже ти не розумієш: він вистрелить у першого, хто ввійде до аптеки. Ми не маємо права рятувати себе, підставляючи під кулю інших.

— Отже, скоритися й чекати шостої години?

— Ні! Ти вискочиш на вулицю, накинеш на двері засув ї після цього подзвониш у поліцію. Ми перейдемо в провізорську і готуватимемо ліки, потім я пошлю тебе вниз по гарячу воду, і ти відчиниш двері…

— А ви? Залишити вас одного? Нізащо!

— Рут, ти повинна зробити так, як я сказав. Між одинадцятою і дванадцятою зайде Ернст. Подумай, що саме в нього може влучити куля вбивці. Адже Ернст злякається і намагатиметься проникнути в аптеку.

— Тоді будемо діяти зараз же, негайно! Я не витримаю довгого чекання. До того ж і він, як мені здається, починає нервувати.

Петерсон і досі ходив з кутка в куток, не знаючи, куди себе подіти.

— А тепер дозвольте нам піти в провізорську готувати ліки, — заговорила Рут. — Якщо хочете, ходімо з нами, посидите з нами. Там, до речі, горить камін. Можете сісти біля нього, роззутися й висушити черевики, — дивіться, як забруднили підлогу.

— Дівчина має рацію, гер Клуге. Перед далекою дорогою треба, щоб ноги були сухі. Зараз принесу вам свої домашні капці і підкину в камін брикету…

Спокуса посидіти біля каміна була велика. Погода надворі погана, Петерсон промок і замерз, пробираючись до аптеки крізь руїни. Тим більше, він пересвідчився, що в аптеці, крім старого й дівчини, нема нікого. Він сидітиме поряд з ними, вчинити вони нічого не зможуть: ключ від дверей у нього. До телефону він заборонив підходити. Вони, певно, змирились з тим, що відбувається, і чекають, коли він сам піде звідси.

— Гаразд, працюйте, дідько з вами, — промурмотів Петерсон і рушив у провізорську слідом за Рут і старим.

Ленау відчинив дверцята кахельного каміна, вкинув туди декілька брикетів. Синій вогник полум’я облизав їх.

Петерсон усівся біля вогню, скинув черевики, встромив ноги в капці, до були йому замалі, Ленау підійшов, дістав з шафи всілякі порошочки, пляшки, тюбики. Рут поставила на стіл мініатюрні аптечні терези.

Відтак вони всілися за довгий робочий стіл і почали щось розтирати, важити, міряти, збовтувати.

Незважаючи на фенамін, Петерсона від цієї тиші знемагала дрімота, він героїчно боровся з нею, але час від часу клював носом.

Для більшої впевненості він поклав пістолет на стілець, присунувши його впритул до свого крісла.

— Гер Клуге, — долинув до Петерсона крізь дрімоту голос Ленау, — можна, я пошлю Рут зігріти води? Нам це потрібно для приготування мікстури.

Петерсон навіть полінувався розплющити очі. Куди може подітися це наполохане дівчисько? Ну, піде, зігріє воду і повернеться назад.

— Гаразд, іди, тільки швидше повертайся, — прикрикнув він для остраху.

— Я швидко. — Рут побігла на кухню.

Старий був зайнятий своєю справою — щось змішував, старанно виважував на терезах порошки і знову змішував, розтирав.

Минуло хвилин десять. Ленау підвів голову, покликав:

— Рут, чи не можна швидше, чого ти там вовтузишся?

Відповіді не було. Старий знову повернувся до своїх пробірочок.

Петерсон, який саме трохи задрімав, раптом підвівся, схопив пістолет і з перекошеним від люті обличчям кинувся до дверей, але миттю обернувся і наказав старому іти з ним.

Вони минули зал, заглянули в кухню. Там нікого не було. Двома стрибками Петерсон опинився біля дверей, що вели на вулицю, — вони були замкнені. Вихопив з кишені ключ, вставив його в замкову щілину, швидко повернув, штовхнув двері, але вони не піддавалися. Тоді він обернувся до Ленау, вистрелив у нього і побіг сходами нагору.

Старий упав, обливаючись кров’ю.

Тим часом Рут, тремтячи від страху, вибігла на вулицю, зачинила двері на висячий замок і кинулась до першого ж автомата. їй вдалось швидко з’єднатися з поліцією і розповісти про все, що сталося в аптеці. Її заспокоїли, сказали, що машина негайно виїздить.

Дівчина, знесилівши, притулилась до стіни і так простояла кілька хвилин. Потім здригнулась, поглянула на годинник. Була без чверті одинадцята.

Між одинадцятою і дванадцятою мав прийти Ернст. їй раптом захотілося побачити його, притиснутись до його грудей, це безглузде бажання на мить відтіснило всі інші думки.

— Дівчино, що з вами? — звернувся до неї американський офіцер, який проходив мимо. — Така красуня і в такому відчаї. Може, я вам чимось допоможу?..

— Так, так, — затинаючись, відповіла Рут. — Я працюю тут, в аптеці. До нас уранці ввірвався Петерсон, той самий вбивця, про якого писали в газетах… Я зачинила його в аптеці, але боюсь, що він може звідти втекти через вікно другого поверху.

Американський офіцер поранив злочинця, коли той видирався по ринві вгору, та Петерсон таки дістався до горища. Поліцаї швидко оточили весь квартал.

Через кілька годин серед руїн одного з будинків вони відшукали Петерсона. Коли двоє накинулись на нього, він, зібравши останні сили, вдарив одного з них ножем. Той, скрикнувши, упав, але другий заломив Петерсону руки за спину і замкнув наручники.

А в цей час карета «швидкої допомоги» везла важкопораненого Себастьяна Ленау. Він був непритомний. Біля нього сиділа, ридаючи, Рут.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

«Маленький слід»

В робочому кабінеті Шульца пролунав телефонний дзвінок. Перехилившись через стіл, Фред зняв трубку.

— Це ви, гер Шульц?

— Так.

— Говорить Зепп. Дзвоню з автомата. Вирвався на декілька днів у Берлін. Якщо не заперечуєте, запрошую вас посидіти в ресторані. Можемо поїхати у «Голубий ангел».

— Цієї вітряної погоди у мене весь час болить голова. В задусі ресторану я буду для вас поганим співбесідником. Якщо не заперечуєте, чекатиму вас у себе о сьомій годині, обіцяю, що ми гарно проведемо час. Я прихопив з Гамбурга кілька пляшок англійського віскі.

— Чудово, Фред. Буду рівно о сьомій.

— З того часу, як Воронов перебіг до росіян, у школі все перемінилось. — П’яна посмішка блукала по обличчю Больмана. — Але про це говорити не можна. Поки що заміни Шлітсену не знайшли, тож керують нами головні начальники — бос і Нунке. Швидше за все школу розформують. Такі чутки витають у повітрі. І те, чим ми зараз займаємось, — спроба боса й Нунке виплисти на поверхню. Задумали грандіозну операцію, а от що з цього вийде?.. Все, годі! — раптом перепинив він сам себе і п’яно опустив голову на стіл. — Знаєш, Фред, — він перейшов на шепіт, — дідько б мене вхопив, я веду щоденник! Хоч нам це… так би мовити… не рекомендується. Базікання може призвести до сумних наслідків. Це ворог нашої професії! Але скажу тобі по секрету, адже я довіряю тобі, старий чортяко, пам’ять уже не така, як раніше. А до того, як мене викинуть на смітник, хочу багато що запам’ятати…

— Хочеш видати мемуари?

— Видати?.. Ні… продаватиму свої записи частинами всіляким особам. Дехто з вдячністю придбає сторінки з власної біографії. А може, продам оптом…

— Думаєш, куплять?

— Хай спробують не купити! Це їм дорого обійдеться!., Тільки ти, Фред, нікому анічичирк. — На хвилину очі Больмана стали осмисленими, в них промайнув переляк: чи не бовкнув чогось зайвого? Та іскорка свідомості одразу ж згасла.