Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 110

Роздуми Нунке перебиває стукіт у двері.

— А, Зікке, заходьте! Сідайте, дуже радий вас бачити.

— Гер Нунке, коли б ви знали, який я радий знов опинитись серед своїх! Мені вдалося багато чого зробити. Не всі німці там продалися більшовикам. Видавши себе за агронома, я об’їздив чимало об’єктів і скрізь налагодив зв’язки. Мені вдалося потрапити на завод, що виготовляє вітамінне борошно для худоби. Там теж є наші люди. Отруту буде засипано майже в усю продукцію заводу, й таким чином вона потрапить у силос.

Скажіть-но, гер Зікке, — обірвав його Нунке, — люди, з якими ви домовились, надійні?

— Гадаю, що не помилився. Кілька днів тому я передав брикети людині, яка засипле їх у борошно. Мені здається, все зроблено чисто. Коли б не та історія з Бауманом, я міг би зіпсувати ще чимало крові радянській адміністрації. Але переляканий тюремщик попросив зустрітися з ним. Я зрозумів, чим це мені загрожує, і, виконуючи ваш наказ, вибув з Карова, щоб більше туди не повертатись. Гер Шульц про всяк випадок забезпечив мене й Інгу документами. Я — щасливий син, який, нарешті, з допомогою «Родинного вогнища» знайшов своїх «стареньких батьків», їду з дружиною до них у гості. Отже, чекаю ваших вказівок.

— Ви — чудовий офіцер, гер Зікке. Я доповім про вас начальству. Повертатись у східний сектор вам не можна, ми підшукаємо вам тут роботу, що відповідатиме вашому досвіду і знанням.

— Дякую, гер Нунке, в Мюнхені проживає моя сестра. Якщо ви дозволите, я з’їжджу до неї.

— Звичайно, звичайно, гер Зікке. Ви заслуговуєте на відпочинок. Подзвоніть мені через тиждень, і я скажу вам щось конкретніше. Ми вміємо цінувати відданих людей.

Стара Зельма накривала на стіл. Виблискували срібло і кришталь, але від цього будинок видавався ще холоднішим, порожнішим.

Нунке був у гарному настрої.

— Отже, з Бауманом покінчено. Тепер він мовчатиме. Але ви розумієте, Фред, — Нунке зробив багатозначну паузу, — не повинно бути ніяких свідків. Ми живемо в світі, де не можна вірити навіть самому собі. Розумієте, про що я кажу?

— Поки що ні, гер Нунке… Тобто ви кажете про Зікке? Я правильно зрозумів вас?

— Так, Фред. Зікке треба прибрати. Це єдина людина, яка знає деталі операції «Лютц».

— Вибачте, гер Нунке, другий — я. Колись ви зволите прибрати й мене? — розсміявся Шульц.

— Гаразд, Фред, мені зараз не до жартів. Я не маю права провалити завдання, яке не встиг завершити Зікке. Вам знову доведеться у справах нашого «Родинного вогнища» побувати в східному секторі, на заводі, який виготовляє вітамінне борошно для худоби, переговорити з нашою людиною і довідатись, як рухається справа. Повірте, Фред, якби я так добре не ставився до вас, то не звертався б з цим проханням. Але, запевняю, це буде ваша остання поїздка в східний сектор. Я розумію, як боляче дивитись на німецькі міста, де з переможним гигиканням ходять азіатські дикуни. Але мине зовсім небагато часу — і ми зметемо з лиця землі цю комуністичну нечисть. Без союзників вони ніщо, а союзники, як вам відомо, вже відвернулись від них. Скоро ми всім доведемо, що таке німецька нація!

— Гер Нунке, вибачте, що перебив вас. Коли мені треба виїхати, щоб завершити завдання?

— Найближчими днями. Це буде чудовий дарунок радянській адміністрації! Доведеться поголодувати їм і тим, хто працює на них, нарешті вони зрозуміють, яке райське життя несуть їм Ради. Ми здійснимо таку ж операцію і з хлібом, але це вже робитимуть інші.

— Я готовий виконати будь-яке завдання, що принесе користь моїй батьківщині. Хотілося б тільки, щоб ви детальніше ввели мене в курс справи.

— Звичайно, Фред. Отже, я підіймаю келих за вас, за те, що є справжні друзі, які виручають нас у тяжку хвилину.

Дзвенять келихи. Нунке підсовує Фредові закуски і, відкинувшись на спинку стільця, пояснює, як і що треба зробити.

Думбрайт жив у розкішному особняку, без будь-яких слідів бомбардувань. Григорій подзвонив. Двері відчинив солдат в американській формі і мовчки провів Григорія на другий поверх, у кімнату, що слугувала господарю кабінетом. Але там було порожньо. Солдат попросив хвилинку зачекати.

Григорій дістав сигарету, закурив. Дуже дивний прийом. Бос запросив його на обід, обіцяв справжню італійську кухню, спагетті й італійські вина, казав, що вони чудово проведуть час за товариською розмовою. Чому ж він не зустрів гостя? Чому так довго не з’являється?

Нарешті двері розчинились і ввійшов Думбрайт.

— Вибачте, гер Шульц, що я затримав вас. Але сталася непередбачена подія. Адже ви знали дівчину, яка була з нами в ресторані?

— Даруйте, містер Думбрайт, чому «знав»?

— Три години тому, коли я вийшов у ванну поголитись, Джованна взяла мій пістолет і вистрелила собі в рот.

Григорій так і закляк. Джованна, чудова, мила дівчина! Вона пішла працювати за копійки, тільки б не потрапити на панель. Та все одно оцей страшний спрут — багатство й розкіш — обхопив її своїми щупальцями, хотів розчавити. Коли Джованна зрозуміла, що поступово перетворилась на продажну дівку, яку передають з рук у руки, вона не витримала…

— Дуже препаршива історія, — провадив далі Думбрайт. — Але що вдієш? Могла жити, купляти ганчір’я, ходити в ресторани і, хто зна, якби зачепила моє серце, рушила б в Америку й там зробила б кар’єру. Мабуть, вона була божевільною. Ще вранці все було гаразд. Я сказав, що запросив вас на обід, попросив приготувати спагетті. Вона зраділа, що ви прийдете, пожвавилась, повеселішала. Обіцяла все приготувати. Навіть вирушила в магазин. І треба ж, викинула такого коника! Що ж, царство їй небесне, як кажуть в Італії, а нам…

— Так, дурна історія. Але як усе це сталося? Вона не залишила листа чи записки?

— Ні. Був якийсь пошматований папірець, можливо, лист, але Джованна сама його знищила. Я не став склеювати і читати. Що там могло бути важливого, у тій записці? Шкода, звичайно, дівчини. Вона була дуже гарна і на диво розумна. Облишимо цю нудну тему, пообідаємо й поговоримо про інше.

Вкотре вже Григорій насилу подолав бажання вихопити пістолет і розрядити його в цю самовпевнену пику. Але треба триматись.

Вони перейшли в їдальню. Подавав і обслуговував той самий американський солдат.

— Отже, гер Шульц, мені знову доведеться вас потурбувати. Справи складаються так, що вам доведеться ще раз виїхати в Гамбург. Домовившись з англійцями, ми тим самим хоч якось компенсуємо страшний провал з Вороновим. Німецькі комуністичні газети погрожують надрукувати відозву Воронова до всіх росіян, які потрапили в полон або перебігли на наш бік. Та головне не в цьому. Воронов спромігся викрасти секретні документи, в яких йшлося про таємні операції, списки агентів, які працюють на місцях. Розумієте, що це означає? — Думбрайт підвівся й забігав по кімнаті. — Це означає, що треба реорганізувати всю школу, починати все спочатку. Чорт знає що! Скільки разів я пропонував відсторонити від роботи цю свиню — Шлітсена, прибрати п’яницю Воронова. — Думбрайт схопив сигару, хотів припалити, але тут же кинув її. — Навіть не уявляю, хто може тепер очолити школу. Вони на місцях за декілька днів виловлять усю пашу агентуру, а ми ж зовсім нещодавно відправили групи в прибалтійські райони і в Закарпаття.

Він бризкав слиною, говорив безперестанку. Григорію ніяк не вдавалося вставити хоч слово у потік цих гнівних викриків і лайки. Нарешті, скориставшись паузою, Григорій проказав:

— Містер Думбрайт, вибачте, але я нічого не розумію. Де зараз Воронов?

— Дідько його знає. Та й яке це має значення — в Берліні чи в Москві? Важливо те, що з сейфа викрадена вся секретна документація. Тепер зрозуміло, звідки просочувалась інформація, — зрадник давно продався росіянам. Ось чому один за одним провалювались наші люди.

Бос знову потягнувся до коробки з сигарами. Акуратно обрізав кінчик, закурив, відкинувшись у кріслі.

Григорій сидів мовчки. Здавалось, він розгублений і пригнічений повідомленням Думбрайта. А серце в нього співало. Отже, його ініціатива, що навіть полковникові здавалась фантастичною, виявилась дійовою. Врятовано від небезпеки Мишка Домантовича, неоціненного друга і товариша, який весь час ходив по лезу ножа. Відтепер, як сказав бос, усі провали приписуватимуть Воронову — інших росіян на якийсь час облишать у спокої. Одне Григорію було не ясно: справді Воронов погосподарював у сейфі Шлітсена чи й тут не обійшлося без Домантовича. Втім, істотного значення це вже не мало…