Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 24

Коли Вайс спустився вниз, шофер уже змінив камеру і, сидячи в машині, жував бутерброд, запиваючи його кока-колою просто з пляшки. Побачивши свого пасажира, він загорнув рештки їжі в газету і впхнув їх у кишеню.

— Поїхали?

Вайс мовчки хитнув головою. Ще з римського досвіду він знав: варт озватися до водія словом — і не матимеш спокою до кінця мандрівки. А йому не хотілося ані говорити, ані слухати. Хотілося зосередитись. Так мовчки вони і їхали далі вузькою дорогою, що тягнулась уздовж озера. Чорна асфальтована її спина була подзьобана ще не вилікованою віспою війни — вибоїнами і ковдобинами. Подекуди асфальту зовсім не було, тоді щебінка, вилітаючи з-під коліс, кулеметними чергами била по споду машини. Дорога звивалася біля самої води, повторюючи всі абриси берега. Іноді скелі відтісняли її, вона гадюкою плазувала вгору і звідти, наче з розгону, знову збігала да озера. Траплялось, громаддя граніту зовсім перетинало шлях, не даючи змоги податись ні праворуч, ні ліворуч, тоді вона вгризалася в камінь, пробивала його тунелем і продовжувала далі свій біг. На дорогу селища нанизувались так часто, що іноді важко було збагнути, де закінчується одне і починається друге. Ось гроно одного містечка звужується, лише окремі будинки розсипано вздовж шосе назустріч їм, немов котяться такі ж будиночки іншого, сусіднього селища, — вони переплелися, і ось уже нове гроно терасами розташованих будинків нависло над дорогою. Окремі будинки скочувались в озеро і стояли в ньому по коліна у воді на високих кам’яних фундаментах. Ще частіше крізь зелений заслон садів і парків, крізь грати огорож ледь визирали білі вілли з клумбами, басейнами і тенісними кортами. Ці вілли не збігали до води й не чіплялися за виступи скель, а привільно розташовувались на рівних зручних ділянках. Зрідка траплялися старовинні каплички. Складені з так-сяк обтесаного каміння, вони навіть не скидались на творіння людських рук і так органічно вписувались у місцевість, що, здавалось, були створені самою природою.

— Зараз Донго, — попередив шофер і почав насвистувати якусь мелодію, радий, що нарешті збудеться похмурого пасажира.

Вайс засовався на сидінні — близькість мети схвилювала його. Синь озера, звивиста дорога, брунатні, майже чорні скелі, все, що недавно викликало інтерес, утратило поетичне забарвлення, відступило, перестало існувати. Враз спітніли долоні, і живчик біля скроні стривожено застукав: «Дон-го… Дон-го… Дон-го…»

Ось і перші будинки. Містечко нічим не відрізняється від бачених дорогою: такі ж розташовані терасами будівлі, такі ж білі в зелені садів вілли, хіба що на менш крутих схилах.

Помітивши на одному з будинків табличку «Умебльовані кімнати», Вайс наказав зупинитись. Ціни перевершували всі найгірші його побоювання. Знітивши серце, довелося скоритися, ще й за тиждень наперед оплатити повний пансіон. Грошей залишилося так мало, що ледве вистачало на зворотну дорогу.

Два дні пішло на спостереження і вивчення підходів до вілли. Вона стояла на околиці Донго самотньо, і лише один будиночок, маленький, обшарпаний, нахабно розташувався поруч іменитої сусідки. Втім, і сама ця іменита сусідка мала вигляд вкрай занедбаний. Та не позабивані дошками хрест-навхрест двері й по відсутність шибок у багатьох вікнах надавали віллі такого нежилого вигляду, а буйна, непритоптана парость трав і бур’янів, що оточили будинок суцільним килимом. Навіть приступки ґанку зеленіли мохом, крізь тріщини на сходинках проросли кущики кульбаби і в’юнкої березки. Здавалося, сама природа рушила на приступ цієї забутої людьми будівлі. Під подихами вітру зелений килим навколо будинку коливався, і тоді крізь його товщу проглядали абриси колись доглянутих алей, нині занедбаних — ними давно ніхто не ступав.

У тутешніх жителів вілла мала недобру славу. Коли Вайс, розпитуючи про ту чи ту споруду, ніби ненароком згадав про самотню віллу на околиці, господарка пансіонату неохоче відповіла:

— А цур їй, пек! Не хочу проти ночі й згадувати. Ми, місцеві люди, не забобонні, та воліємо обминати її стороною. Знаєте… — жінка раптом урвала мову і з похмурою підозрілістю глянула на співрозмовника. — А чому це вас зацікавила ця вілла? Може, й ви з тих, що никають біля неї? Ах, тут ступали ноги дуче, ах, тут вправлялася на роялі і співала бідолашна Петаччі!.. Тьху на них! Клац, клац апаратами, а чого, спитати, клацати? Неприкаяні душі страчених не сфотографуєш.

— Які душі? Щось ви кажете незрозуміле

— Та їхні ж… — Господарка пансіонату нахилилась до Вайса і пошепки вела далі: — Святий хрест, сама бачила, як уночі там блукали якісь вогники! І не одна я, бо таке траплялося не раз і не два. Ну, самі зважте, хто б міг там блукати опівночі? На віллі ж ні цурочки, з якою ж метою хтось туди полізе? Це Він і Вона ходять, гнані власними гріхами…

Вайс недовірливо посміхнувся, та, враз збагнувши, що таке тлумачення подій на віллі йому на руку, глибокодумно зауважив:

— Багато незбагненного є на світі, синьйоро! Тішимо себе думкою, що все осягнули, а насправді… — Вайс покрутив головою і зітхнув.

Зітхання було щиросердим. «А що, коли хтось мене випередив? — майнуло в думці. Та тут-таки він себе заспокоїв: — Якщо шукають у домі, то не знають про огорожу, куди замурували дорогоцінні листи». Проте слід поквапитись. Цієї ж ночі приступити до пошуків. От тільки: як винести з собою знаряддя? Свердло з міцної сталі ніж можна покласти в кишені, невеличкий лом сховати під плащем. А як бути з щупом? Певно, листи сховано в якомусь металевому ящику чи футлярі; щоб їх не пошкодила волога, отже, без щупа не обійтись. Вихід єдиний — винести його в чемодані. Удати, ніби виїхав пароплавом оглянути озеро, а самому з чемоданом причаїтись у гущавині садка, може, в якомусь льосі, напевне, при віллі такий був. Треба зараз-таки піти на розвідку.

Спроквола Вайс пройшовся по головній вулиці містечка, поблукав біля пристані. Зеленкувата біля берега вода билась об причал. Далі озеро було блакитного кольору, а ще далі — насиченого синього. Кілька туристів сиділи з мольбертами вздовж берега. На невеличкому катері, що вже відійшов, увімкнули репродуктор, і полинула мелодія задиристої, веселої пісеньки. Ті туристи, що залишилися на березі, махали від’їжджаючим хусточками, дехто взявся фотографувати катер, причал, легенькі прогулочні яхти з трикутниками вітрил. Проти сонця вони здавалися сліпучо-білими і ефектно вирізнялися на синьому тлі неба й озера. Ця святкова картина дратувала Вайса, чомусь навіть ображала. Ач, вирядились, випендрюються один перед одним, шкірять зуби, сміючись. З кулемета по них! Падлюки, сволота… Потрапили б ви мені до рук трохи раніше, в Заксенхаузені. Через фабрику Маркуса Пельца пройшла не одна сотня такого наброду. Пройшла, та не вийшла. Було на кому відвести душу.

Непереможна сила тягла Вайса до вілли. Однак пити хотілося так, що напівдорозі він мусив зайти в тратторію промочити горло склянкою вина. Тут теж юрмилася купа нероб. Порозсідалися з таким виглядом, ніби навічно прикипіли задами до стільців, ніби нема іншої роботи, ніж жлуктати вино та правити теревені. Особливо злостила трійця молодиків, що сиділа через столик від Вайса. Один з них, високий кремезний парубійко, глузливо глянув на нього, щось сказав своїм товаришам, ті озирнулись і зайшлися реготом. Не відчуваючи смаку вина, Вайс спорожнив кухоль і підвівся. Тамуючи лють, він прямував до виходу з єдиною думкою — якнайскоріше забратися звідси. Та коли він проходив повз столик, за яким сиділи ті троє, кремезний виставив уперед ногу. Перечепившись, Вайс заточився і не впав лише тому, що йому пощастило вхопитися за плечі білявого юнака, який сидів спиною до проходу.

— Ти чого на людей кидаєшся? — прохрипів кремезний, схоплюючись на рівні ноги.

— Ви навмисне мене перечепили. — Вайс силкувався говорити спокійно, бо сили, він бачив, були нерівні, до того ж усі троє добре впились.

— Ти дивись під ноги, а не копиль носа! — вигукнув білявий, теж схоплюючись з місця.

Вайс розумів — йому треба було просто піти, не встрявати в бійку, але роздратування, накопичене в грудях протягом дня, шукало виходу. Добре наметикований у Заксенхаузені, він блискавичним рухом садонув білявого по підборіддю, ребром долоні вдарив кремезного по шиї і кинувся до третього. Той позадкував, спиною навалившись на сусідній столик.