Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 65

— Ну як? — запитала вона заклопотано, коли гість покуштував приготовану нею страву.

— Знаменито! Такого не знайдеш у найкращих ресторанах Рима. Ви чаклунка.

— Пхе, ресторани! До всіх припасів треба вкласти ще й душу. Так принаймні казала моя мама.

— Вона, сподіваюсь, жива й здорова?

— Теж померла, коли я була отакісінькою. Батько вдруге одружився і невдовзі виїхав кудись з своєю дружиною, залишивши мене на тітку. Ех, не хочеться й згадувати!

— Вона була лиха?

— Просто нещасна, а тому дуже дражлива. Невдало вийшла заміж. Дядько Еміліо був не те що поганий, а якийсь недолугий. Відразу обсіли злидні, а тут одне за одним діти. Ще й я на додачу. От і гримала вона цілий день, кляла когось із нас і своє осоружне життя. Коли я підросла, мене охопив страх: невже й мені судилося таке життя? Стати старою, не встигши і розквітнути? І подалася в Рим… Здавалось, там більше шансів. А що вийшло? Раніше бідувала, а тепер стала ще й голодувати, бо в таких, як я, єдиний шанс — панель. Мені ж хотілося лишитися чесною дівчиною. Щасливий випадок звів мене з старою синьйорою, яка мала практику косметички. Служила в неї за самі харчі, зате вона взялася навчити мене професії манікюрниці. В моїй уяві це було вершиною кар’єри, незбагненним зльотом угору. І справді, влаштувавшись у перукарню, я вперше відчула під ногами якийсь ґрунт, а то все здавалося, що ступаю по трясовинню, яке ось-ось мене засмокче… Ой, що це я! Знайшла чим розважити гостя! Краще вип’ємо кави й поговоримо про щось веселіше.

— А мені приємніше було б, аби ви вважали мене не гостем, а другом, з яким не добираєш ні слів, ні тем для розмови.

Джованна звела на свого співрозмовника вдячний погляд:

— Спасибі, Фред! Як дивно: я бачила вас лише двічі, ми майже ні про що не говорили, а таке відчуття, ніби знаю вас давним-давно… Ви з чим питимете каву? З коньяком, лимоном чи, може, з молоком?

— Маленька чашечка чорної кави і, коли ваша ласка, склянка холодної води.

— А може, склянку холодного оранжу? Поставлю вам воду і оранж, переконаєтесь, чим краще запивати. — Джованна витягла з холодильника бляшанку з помаранчевим соком, розлила його в два келихи, збігала на кухню по воду. В її пожвавленні не було нічого штучного, з усього було видно, як тішить її сама можливість щиро поговорити з людиною, хоч якоюсь мірою причетною до її життя на батьківщині.

— Як же ви стали співачкою? — запитав Григорій, коли питання про воду і оранж було остаточно вирішено на користь останнього.

— Ми, італійці, всі кохаємось у співах. Скільки себе пам’ятаю, я завжди муркотіла собі під ніс якусь щойно почуту пісеньку. Я схоплювала її відразу, немов і слова, і мотив уже давно жили в моєму мозкові й серці. Знайомі дивувалися з моєї здібності, і тоді я наважилась на божевільний крок: почала відкладати гроші, щоб брати уроки співу у справжнього спеціаліста. Не знаю, чим я тоді живилася, мабуть, самими мріями. А що вийшло? Я змогла оплатити близько двадцяти уроків, а далі й ноти не могла вивести, так виснажилась від постійного недоїдання… І все ж ці уроки щось мені дали. Я побачила, як треба триматися на сцені, навчилася співати під акомпанемент. Було зухвалістю з таким куцим набутком виступати прилюдно, шукати десь ангажементу. Та я вперто ходила від вар’єте до вар’єте, від кабаре до кабаре, аж поки не влаштувалась у тому ресторані, де ви мене побачили. На той час я вже трохи набралася розуму, знала, що на більше не можу розраховувати, розуміла — то сходинка не до успіху, а до самісінького пекла, і все ж… Адже правда: кожен вважає свою долю зовсім відмінною від долі інших? От і я плекала в серці надію, що, як Едіт Піаф, про яку в нас багато писали, теж виб’юся на поверхню, що мене помітять, що з’явиться якийсь благодійник-меценат… Не смійтеся з цих дурних мрій. Які б не були вони безглузді, але завдяки їм я ще борсалась, силкуючись виплисти на чисту воду. Адже тоді я ще вважала себе артисткою, а не просто дівчиною з кабаре.

— У вечір нашого знайомства ви і співали, як артистка. З непідробною щирістю, яка вплинула на присутніх. А це багато важить, коли публіка така строката.

Обличчя Джованни пояснішало:

— Ви справді так вважаєте?

— А ви хіба не відчули контакту, що встановився між вами і публікою?

— Я вийшла в зал, мов сновида, приголомшена страшною для мене звісткою, і відчувала лише свій біль, розгубленість, страх. Не пам’ятаю, як співала, як реагували на мій виступ. Зустрівшись з вами очима, я машинально підійшла до вашого столика, як іде зранена тварина до того, хто її колись захистив. Мені здавалось, що це було дуже давно, хоч насправді не минуло й години від часу, коли ви провчили того нахабу…

— Ви сказали, що втратили близьку людину. Я не наважився запитати, кого саме, вважав це неделікатним. Тепер шкодую, що так рано пішов, залишивши вас на Хейєндопфа. Але я справді мусив піти в дуже важливій справі. Ви на мене не розсердились?

— Я все озиралася, шукала вас, не розуміючи, куди ви поділися. Мені не подобався Хейєндопф, та він так наполягав, щоб я йому звірилась, обіцяв допомогти, посилався на дуже впливових друзів, через яких може діяти… Коротше, я розповіла йому все про себе і Паоло. Буває іноді так, що ти ладна волати й до стін…

Джованна замовкла, дві тоненькі зморшки сіпнули куточки її уст униз, брови здригнулися і піднялися вгору, зібгавши спокійну гладінь чола над широко розплющеними повіками. Обличчя враз постарішало. З нього дивилися, немов у глиб себе, застиглі в одному виразі очі. Григорій вже шкодував, що викликав дівчину на одвертість. Тепер не можна буде просто піти, заспокоївши її кількома банальними фразами: торкнувшись інтимного світу людини, мимоволі прилучаєшся до вистражданого нею, і бажання допомогти стає першим природним порухом душі.

— Можна ще чашечку кави? — запитав Григорій лише для того, щоб вивести Джованну з задуми.

— О, звичайно! Що це я, зовсім забула про обов’язки господині! — Її рука спритно схопила кавник. Перед Григорієм знову була молода жвава жінка. — До біса всіх, Хейєндопфа, Паоло… Однаково минулого не повернеш, а зробленого не виправиш. Правда ж?

— Не завжди. Обставини можуть штовхнути людину на хибний шлях, і вона йде по ньому по інерції, не наважуючись кудись звернути. Чи не так вийшло і у вас?

— А як дізнатись, що і новий шлях не буде хибним? Коли я познайомилась з Паоло, все ніби складалося гаразд: нам було хороше вдвох, ми планували одружитись. А потім він все частіше почав надовго зникати, повернувшись, приходив до мене п’яний, ставав дедалі дражливішим і брутальнішим. А я, дурепа, хапалась за нього… Вже не за щастя хапалася, а за примару щастя… У той день, коли ми з вами познайомились, я дізналась, що його заарештували як убивцю. Присягаюсь перед мадонною, я й уяви не мала про те його друге життя! Я ладна була здерти з себе шкіру, згадуючи його пестощі й поцілунки… Коханка вбивці! Бр-р, і досі морозом обсипає спину…

— І ви розповіли про це Хейєндопфу?

— Я просила його дізнатись про обставини справи, бо ще сподівалась, що то помилка. Другого дня виявилось — сподівалася даремно: всі газети писали про загадкове вбивство на віллі Петаччі, про затримання трьох причетних до вбивства… Тоді я смертельно перелякалася. Адже за кілька днів до цього Паоло прийшов до мене з двома своїми товаришами. Всі вони мали виїхати кудись на північ. Я не допитувалась, куди саме, бо Паоло не терпів розпитів, та й сама я була заклопотана іншим — готувалась до конкурсу претенденток на місце співачки у відомому вам ресторані.

— І що порадив вам Хейєндопф?

— Він нагнав на мене ще більше страху. Казав, що найкращий для мене вихід — кудись виїхати, поки репортери не докопались до моїх взаємин з Паоло, до того, що він із своїми спільниками переховувався у мене на квартирі. Запропонував свої послуги, якщо я виїду з ним до Німеччини. От і все. Так упала я ще на один щабель нижче.

— Не перебільшуйте, Джованно! Нічого непоправного з вами не сталося.