У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 37

Харків. Будинок Держпромисловости у процесі будівництва. 1929 рік

«Акт українського уряду і ЦК КП(б)У має особливе значення не тільки для самої України, не тільки для СРСР, але також і міжнародне», — писалося натоді в офіційному речнику «Революція та національності». Під ту пору йшлося про поширення радянофільських тенденцій на весь радянофобський світ, задля чого повсюдно застосовувалося активне переміщення чевенґурівської атрибутики: столиць, річок, садків, а також безпосередньо народів.

Що залишалося Харкову? Після столичної евфорії часів Постишевського прокураторства майже нічого. Єгипетська незворушність Держпрому, на диво непосидючі пам’ятники й могили корифеїв слова, науки й театру, окраїнна фантасмагорія Будинку «Слово», а також міщанський псевдоклясицизм центральних вулиць, дві чи три з яких були дбайливо «обагрені» революційною кров’ю.

Одне слово, була у зайчика хатка-луб’янка. У Куліша був собака Джой, у Хвильового — Пом, у Любченка — Дан. «А за Тагайським мостом, де починається робітничий поселок — реальні результати капебеу», — приречено нотував автор спалених «Вальдшнепів».

Позаду у Харкова були зруйновані церкви й розкуркулене селянство, кілька номенклятурних самогубств, низка політичних процесів і ще купа малоцікавих подій, корисних, тим не менш, для кращого розуміння нащадками тієї хрестоматійної епохи.

У наступному десятилітті місто ніби як оклигувало від клінічної смерти. Горіло й відроджувалось, чіпляло на свої фасади тризуби, відозви та червоних аґентів. Словом, активно підтримувало «новий порядок». Подальші часи були вже не такі веселі й героїчні. Зникли куряж, голярні і Свідзінський з незакінченим пасьянсом. Натомість на парканах з’явилися спеціальні скриньки для доносів.

З часом громадянський стиль у зоряній архітектурі Харкова знову повільно трансформувався в імпресіонізм з незмінним домішком сюрреалізму. У 1960-их тут жив Е. Лімонов і помирав В. Єрмілов. У 1970-их збудували метро. У 1980-их відбувся перший в історії Радянського Союзу страйк іноземних студентів і приїхали грузинські «Бітлз». Нарешті, у 1990-их роках у місцевому видавництві видали повного Альбера Камю, висадили на повітря філармонію і відкрили перший «Макдональдс».

Сьогоднішній Харків кочує у своєму власному часі, і нажиті ним скарби — від багатонаціональности до плодів культурної взаємодії — виявляються на цьому шляху непотрібним балястом. У крайньому разі можна поступитися і вмістом кишень, і самим одягом, не згадуючи про культові споруди міста на кшталт Держпрому чи Будинку «Слово», але розпухла торба його душі лишиться непідйомною. Назовні в народ це завжди виходило намацаними у тій торбі прикметниками до субстанціонального ейдосу «Харків»: пролетарський, залізничний, бронетанковий. У міста постійно питалися, яке ж воно насправді. «Харків, Харків, де твоє обличчя?» — розпочинав естетику допитів у далеких 1930-их П. Тичина. «А він гарний, твій Харків?» — продовжує сумніватися у 1990-их М. Єлізаров.

Здається, у всіх історичних зайд не було сили звірити весь список еманаційних імен, які виходили з магічних глибин слобідського ляндшафту до профанічних просторів соціюму. Тому по відношенню до першої столиці УРСР відроблялися чистою рефлексією. «Вийшов я з потягу в Харкові, зробив неспішне коло по місту й побачив, що це справді чудове місто», — писав А. Гайдар. «Я радий, що звідти вирвався — Харків жахливе місто», — сумнівався В. Маяковський. «Хто нахарків?!» — гримає при тому провідник у залізничній пляцкарті. «Я — на Харків», — озивається подорожній. «То давай прибирай!» — наказують споконвічно.

Загалом Харків — це місто постполітики, посткультури, постлітератури. Це вщерть висмоктані новими столицями слобідські «свердловини духовности», а також безперечна кузня кадрів, себто зручна сходинка у велику політику, культуру, бізнес. З неї нещодавно стартували політик О. Дьомін, художник В. Сидоренко, співачка М. Бурмака… Річ у тому, що для столичної, київської інтеліґенції існує проблема обслуговування. Для залишків харківської — такої проблеми немає. Тутешній владі інтеліґенція просто не потрібна, настільки завдання цієї влади далекі від публічної, відкритої політики. Скажімо, виділяють Музею Слобожанщини, який вже понад десять років існує у Харкові лише на папері, відповідне місцеперебування — офіційно, поважно й остаточно — а вже наступного ранку стає відомо, що той будинок продано вночі на аукціоні. Кому? Не питайте, бо й дітей своїх не побачите, як запевнив голова місцевого Управління культури.

Тож у Харкові не існує такої, як у Києві-столиці, продажности, але й немає можливости здійснити який-небудь «культурний проект». Скажімо, знайти гроші на видання принципово нового літературного журналу, який би був поза спілчанством. Набагато легше нищити створюване поза владними структурами. Як то: закривати «незручну» ґалерею «Український Засів» лише через те, що вона представляла сучасне українське мистецтво без «допомоги» Спілки художників; не брати на розповсюдження жадне з україномовних видань — до відродженої по місту мережі «Союздруку».

Вищезгаданий провінціялізм розпочинається з провінціялізму як місцевих можновладців, так і просто багатих людей. Вони наварюють гроші до грошей, і навіть виправдального куряжу в них немає. Таке враження, ніби триває нудна бухгалтерська робота і головне — вирішити свої проблеми з губернатором, а для цього журнали й художники не потрібні. Не кажучи вже про якусь там «Україну».

Поза тим існує також провінціялізм духовний. Скажімо, чи з великого дива свідомі верстви споконвічно міщанського Харкова заповзялися свого часу відроджувати просвітянські символи, пам’ятники та іншу хохломанську сіверянщину? Зрозуміло, що багато створити їм не дали, і все завершилося спорудженням на залізничному вокзалі недорікуватої статуї отця Федора з «Дванадцяти стільців». Але все ж таки, чому? Нещастя, дорогі мої чухраїнці, саме лише нещастя вчить нас читати історію у зворотному напрямі. Ми навчилися вирішувати ґлобальні, прокляті питання, прославляти Харків будуванням танків, метрополітенів і «єврейським питанням», але рівняння звичайного людського життя ми розв’язувати не вміємо.

Тому-то світ ідей у рахманній Слобідщині — у певному сенсі неіснуючий і засоби його оприлюднення відрізняються від загальноприйнятих. Всі патріотичні фантазії цього заповідника ім. Міхновського й Хоткевича виявляються марнотратними, чи пак дармограйними. Хоч розшукану могилу Хвильового таки відновлюють. Щоправда, на території Молодіжного парку, поблизу стадіону. І центральну площу звуть тепер іменем Незалежності. Хоч пам’ятника Леніну з неї не прибирають. І навіть станцію метро «Комсомольська» перейменовують. Але називають наразі іменем маршала Жукова. Того самого, що хотів виселити до Сибіру всіх, хто залишався під час війни 1941—45-их років, на окупованій неприятелем території. Мовляв, нехай в Сибіру будують свою Україну. Себто слобідське дармограйство передбачає називання не якихось ментальних світів далекого комуністичного минулого, де вільно було нахаркати в душу Харкова, а — бажання надати їм топонімічної єдності в межах одного міста. Звідси постає ідіосинкразійна творчість галюциноґенного типу, орієнтована на утримання самограйно утвореної реальности на зручній для творця відстані.

Тож історія рідного Харкова у братів-слобожан своя власна, як, до речі, і гідність. У кока-кольному сьогоденні вона пречудово складається у восьмеро, розгладжується на згинах і з легкістю запихається у внутрішню кишеню кожуха. І вже потім можна звертатися до Сороса по гроші. В такий спосіб, сам того не усвідомлюючи, Хаків бере участь в унікальному експерименті нашої доби, який не має аналогів — у створенні нормативної культури, яка позбавлена духовної ієрархії, культури горизонтальної, такої, що урівнює в правах все від «Макдональдса» до Шевченка.