У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 38

Харків. Цирк Муссурі. Вул. Благовіщенська. 1920-ті роки

І нинішній герой-письменник також бере участь з усім населенням у загальному експерименті країни, в якій відміна совісті узаконена, як 70 років тому відміна релігії. Ось він завертає до місцевого відділку Спілки письменників, а там голова з літфондівським помагайлом пораються із символічно заіржавілим замком: «Петровичу, блін, Петровичу!» Решта з того добровільно-спортивного товариства пенсіонерів гуманітарної орієнтації — спілчанські дідусі й бабусі, які регулярно збираються для вирішення своїх проблем і зворушуються в основному при словах «будинок творчости», «путівка» й «поїздка». Це гідні нащадки всіх тих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів і Вирганів, яко вимерлих мастодонтів соцреалістичної епохи, а також заціпенілих з метафізичного жаху перед системою Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було потаємне передавання з рук в руки «петлюрівської» читанки «Сяйво», укладеної (тсс! тихо!) самим ворогом народу Зеровим.

Але існує в Харкові безперечно паралельне, чи пак богемне, життя. Звичайно, тутешня богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим трибом свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому слобідському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й позаекономічні, можуть раптом стати, нехай навіть для невеличкого гурту людей, предметом украй необхідним. Ця богема, що у відповідному кількісному й якісному складі гуртується у Харкові довкола Літературного музею на чолі з тамтешнім гуру Валером Бондарем (з чийого мистецького підвалу вийшов відомий поетичний гурт «Червона Фіра» на чолі з С. Жаданом), створює різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. Таким чином, харківська субкультура, замикаючись, стає кастою — зі своєю абориґенною вірою у відповідну «внутрішню» Україну і своєю мовою, якої ніхто не розуміє і не потребує. Так національне автсайдерство знаходить своє виправдання в ідеології грошового елітаризму. І чим вишуканіша мова подібного «державного» існування, тим ясніший розподіл на тих-хто-розуміє й усіх інших. Але яка там мова?! Як, наприклад, у випадку із закриттям вже всередині 1990-их років єдиної в місті ґалереї сучасного українського мистецтва. Неслухняним язиком, з поганою малоросійською вимовою, голова місцевого управління культури вирік: «Цей, як його, „Український Засів“ закрити». І цей, як його, «Український Засів» закрився. Наче віко труни над черговим періодом «українізації». І владою знову були відновлені колишні кримінально-культурні структури із своєю братвою і номенклятурою.

Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки

Тож віко закрилося, і хоч відпочатку не було ніякої «першої столиці», а просто у наказному порядку до міста в’їхало півтора десятка більшовиків, хоч і не було ніяких політичних самогубств, а стрілялися здебільшого по-п’яні; хоч і не було ніякого «трудового тилу», а самі лише покинуті напризволяще, а по війні репресовані чухраїнці; хоч і не в українському мистецтві річ, а в конкретному антиукраїнському середовищі… хоч ні столиці, ні самогубств, ні середовища… автор, тим не менш, не розділяє цього ліберального захвату: мовляв, нічого не було. Як же ж не було?! А усе це — що таке?..

З-поміж згаданих подій в пам’яті залишаються якісь окраїнні, водевільні «роки життя», схожі на недоречні влітку ялинкові прикраси чи на всюдисущу вату між віконницями. Тісно пов’язані між собою, ті компостовані страхом привокзальні роки мало чим різняться один від одного, третій від другого, зрештою, кожен з них від самого себе, оберненого на дев’яносто гуральняних градусів і накрученого, наче на трофейному патефоні, із самісінького золотушного початку.

І крім метафізичного жаху і туги, інколи буває вільно відчути невтішну мудрість подібної уніфікованої відповіді на уніфіковану порожнечу вітру, дощу і несходимих кілометрів усієї цієї Слобожанської Швайцарії із Степовою Гелладою включно.

Степова Геллада як Слобожанська Швайцарія

Традиційна система стосунків, що споконвіку існували між державою і суспільством, а також мистецтвом і суспільною ролею окремих його видів, останнім часом, як стає бачити, значно змінилася. У відповідний спосіб змінилися й орієнтири та стратегія теперішніх мистців в Україні, що примусили останніх по-новому глянути на самий сенс сучасного мистецтва. Себто на очі стає проблема актуальної теорії «оновленої» культури, явищем якої нині вільно вважати хіба лише внесення «профанного» елемента в поле традиційного культурного дискурсу, що, у свою чергу, тягне за собою обов’язковий момент переоцінки цінностей.

Так уже виходило, що протягом численних своїх письменницьких мандрів авторові сих рядків завше випадало займатися згаданою «переоцінкою» достотно на марґінесі, себто у найвіддаленіших місцях рідних, і не дуже, міських меґаполісів. Мабуть, не варто було б наразі зупинятися на розгляді містичної мапи тих харківських салтівок і роганей чи московських мар’їних і бібірєвих, якби їхня окраїнна філософія цілком за М. Фуко не перекидалася тихою сапою на центральні райони соціокультурної структури — туди, де, здається, обов’язково мусить відбуватися щось безумно важливе. Натомість уже тут…

Час побіля тих випомпованих усіма столицями світу слобідських «свердловин духовности» тягнеться повільно й ліниво. Зміна царя у першопрестольній і районного депутата чи дільничого міліціонера на місцях обертається лише млявою чехардою крамничок та незначною реорганізацією роботи місцевої пивної. Відстані, розраховані «прорабами перестройки» на недалеке «світле майбутнє», тут пригнічують і приголомшують. Джерелом такої загарбницької архітектури «аванґарду» на колишніх приміських колгоспних полях, без сумніву, було ліве мистецтво. Його основа, як знати, — «на твій безумний світ — один одвіт — відказ». Звичайно, добре, якщо на стіні музею висить картина Пікассо і відмовляється від світу — це її особиста справа. Якщо ж подібним чином поводить себе забутий богом міський мікрорайон, то життя в ньому перетворюється на суцільну пригоду. Свого часу авторові сих рядків довелося саме через це розлучитися з близькою людиною: дівчина не знала, не хотіла й боялась харківської Салтівки свого коханого, куди люди вростають наче в бурштин — безвиїзно. На цих засніжених вулицях краще жити, ніж гостювати. Тут можна спокійно зустріти старість і вмерти, що й зробив авторів дід, довголітній український політв’язень, завсідник численних виселок і пересилок, завітавши до онука на якусь пару-трійку днів з далекої Галичини.

Як правило, тамтешній барліг письменника чи художника знаходиться на найвищому поверсі якого-небудь експериментального хмарочосу, обов’язково поблизу об’їзної траси, куди його занесла нещаслива доля. Загалом же вищезгадана урбаністична архітектура — це життя навпаки. Якщо, скажімо, існує місто, до того ж, всесвітньо знана слобідська столиця — не буде міста, а буде дезурбанізація. Але якщо основою дезурбанізованого пейзажу є приватна хатинка під стріхою, де й місця лише для молитов, — не буде хати. Буде монстр-хмарочос посеред колгоспних полів, відданих владою зубожілим абориґенам під городи, аби на мітинґи не ходили.

З висоти свого поверху, своєї, мовити б, соціяльної ніші, дивиться мистець на свій засніжений край. Здається, що там, біля нього, вже немає Бога, проте повітря бракує також для пекельного смутку: так, з десяток мільйонів молекул озону, зимно, темно й самотньо. Він курить на кухні, підпираючи спиною своє минуле, в якому Светоній, Монтень і обов’язковий Розанов (позаяк Розанову завжди було до тебе діло, а це ж так важливо, адже сьогодні нікому ні до кого нема ніякого діла!). Таке враження, що одного дня він вистрибнув за борт, а корабель Великих Звершень пішов собі далі, причому й досі невідомо, хто з них справді порятувався: люди на кораблі чи мистець на кухні? Трапляється, хтось із тих пасажирів, що, наче коти, — так і залишилися з «незалежницькими» бантами на грудях, добивається, нарешті, до нашого мистця. Мовляв, половина людства на землі живе з надіями на краще! Але мистцеві, виявляється, цілком достатньо тієї половини, і, зачинивши двері за метушливим приходьком, він спішить дослухати до кінця свого нескінченного Сальваторе Адамо і додивитися бійку горобців на підвіконні. Здається, вже сьогодні він свято переконаний у тому, що в сучасної української культури є тільки одне майбутнє: її минуле.