У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 43

Анатолій Луначарський

«Одвертий лист В. Винниченка до М. Ґорького» був надрукований паризькою газетою «Українські вісті» 19-го листопада 1928-го року. «Літературна Україна» передрукувала його лише 10-го травня 1990-го року. «Розуміється, нічого нового і особливого в цьому факті немає, громадянине Ґорькій, — листував В. Винниченко щодо вищезгаданого інциденту. — У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а „нарєчіє“. Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного?

Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

А тим часом, громадянине Ґорькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Ґорькій, що Ви вважаєте українську мову за „нарєчіє“. Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем „нарєчіє“.

В цьому слові, громадянине Ґорькій, — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Ґорькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце „Малоросія“ служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербурґ і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно.

Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Ґорькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком як Ви, формулював його: „Никакого украинского языка не было, нет и быть не может“. А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові яких-будь літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою.

Усім ідеологам цього закону, починаючи з Валуєва, переходячи через союз Русского Народа і кінчаючи Вами, відомо, одначе, що це філологічне „переконання“ Валуєва не помогло».

Олекса Варавва

Міжнародного скандалу з цієї історії, звичайно ж, не вийшло, але в українських радянських колах вона мала «літературне» продовження. «Відмова Ґорького вразила Олексу Андрійовича, — веде далі Ю. Смолич щодо свого приятеля О. Слісаренка, — він порахував її „барською“, вбачаючи в ній нетолерантне ставлення до української мови взагалі. А перекладач — Варавва, — вхопившись за цей лист, пустив поголоску, що Ґорький взагалі вважає українську мову лише діалектом, „наречием“. Це й призвело до скандалу, коли Ґорький, повертаючись з Капрі, заїхав до Харкова і був прийнятий українськими письменниками в Будинку Блакитного. З голосу Варавви спровокований Поліщук закинув Олексію Максимовичу нетерпиме ставлення до української мови. Розмови з приводу цього завдали прикрості і Олексію Максимовичу, і всій письменницькій громаді, що зібралась на вшанування великого російського письменника — щирого друга Михайла Коцюбинського і взагалі, як відомо, прихильного до України та української культури ще з дореволюційних часів».

Окрім факту «нарєчія» у словах відмови М. Ґорького, а не «поголоски» О. Варавви-Кобця, варто пояснити також, що з тривалої еміґрації на Капрі до СРСР повертався зовсім інший Максим Ґорький — вже не ворохобний автор широко друкованих «Несвоєчасних думок», у яких він таврував політику більшовиків, але упокорений майбутній учасник розбудови комунізму в мистецтві. «Ви не можете не знати того, як самі Ви колись инакше ставились до українського питання, — докоряв йому тим самим у згаданому листі В. Винниченко. — Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: „Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!“

З виданням моїх праць під Вашою редакцією справа не вийшла (з відомих Вам і мені не літературних, не політичних і не національних причин). Але Ви видавали переклади праць Коцюбинського. І з Коцюбинським Ви так само декламували своє захоплення „прекрасным, милым язиком“. І з ним Ви так само сміялися й обурювалися з тих „болванов“, які звали українську мову штучною, а весь український визвольний рух — вигадкою німців.

Все це Ви добре пам’ятаєте, знаєте, не можете не знати. Як же могло статися, що Ви, знаючи все це, все ж таки тепер самі себе записуєте до тих людей, яких так влучно самі колись характеризували? Які причини цього надзвичайно цікавого явища? Такої неймовірної зміни в Вас?»

Максим Ґорький. 1920-ті роки

Повертаючись до відвідин української делегації «Тижня української літератури» в Москві 1929-го року, слід згадати, що 12 лютого цього року українських письменників приймав у ЦК ВКП(б) генеральний секретар І. Сталін. Усі вищезгадані «непорозуміння» з приводу перекладів, мовного питання і будь-якої іншої «контрреволюції», звичайно ж, були забуті, адже головніше для української делеґації було вирішити нагальні матеріяльно-побутові проблеми. Наприклад, виклопотати в начальства технічне устаткування для щойно збудованого кооперативного письменницького Будинку «Слово» у Харкові. Тому запобігали перед всесоюзним начальством, як могли.

«Тепер іще запитання: — звертався І. Сталін до українських письменників, — чи погано перекладають російські літературні твори?» Гукали із залі: «Зовсім не перекладають, мало й погано». «Ви, товариші, очевидно, також гpiшите у цьому сенсі, — докоряв генсек. — „Бруски“ не читали, Коробова не читали, „Катя Долґа“ Коробова — не читали». Зала ворохобилась: «Ні, читали». Натомість І. Сталін не вгавав: «А, наприклад, Біль-Білоцерківського у вас, мабуть, через пиху не перекладають українською». Але й аноніми із залі не здавались, відчувши, що бити цього разу не будуть: «Кіршова „Рейки гудуть“ давно вже йдуть. „Розлам“ давно іде». Більше того, на питання І. Сталіна щодо стану справ у Галичині І. Кулик відповідає у тому ж вірнопідданському дусі, наслідуючи горезвісний стиль міністра Валуєва: «Але я хочу на одному моменті наголосити, щодо леґенди про галицьку мову. Це річ, що страшенно заважає працювати. Ніякої галицької мови, крім мови Шевченка, нема». І тому, коли із залі питаються, чому «стало майже за традицію в російській літературі виставляти українців якимись дурнями й бандитами, і в „Штормі“, наприклад, українця виставлено справжнім бандитом», генсек небезпідставно вирік: «Можливо. Але між іншим, це залежить також від вас».

Частина 5

УКРАЇНА Й ЕВРОПА

Візитери-невдахи, або Західні письменники у дзеркалі радянського аґітпропу

Інженери людських душ усіх рівнів і ранґів за всі часи сталінського режиму мали точне уявлення про кількість і якість відданого їм на ідеологічне «форматування» континґенту. Так, в СРСР завжди існували ієрархічні списки власних, себто підконтрольних режимові мистців, а також закордонних, чи пак умовно контрольованих. У 1934-му році А. Фадєєв назвав радянських лідерів людьми, спаяними «виключно новим видом дружби — мужньої, принципової, залізної богатирської». Словом, з таких «дружніх» обіймів годі було вирватися у тому випадку, якщо режим зацікався чиєюсь особою в контексті розбудови соціялізму в літературі.