У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 45

Тож питання про наклади перекладених книжок зарубіжних візитерів до СРСР, гонорари за видану продукцію, а також кишенькові витрати гостей вирішувалося згідно з чітко визначеною ієрархією. Так, за весь 1935 рік у Радянському Союзі було видано сто творів зарубіжних авторів, а в 1936-му році їх число зросло до 138 позицій. З французьких авторів були видані Л. Араґон, А. Барбюс, Ж. Р. Блок, А. Жід, А. Мальро, Р. Ролян; з німецьких — Й. Бехер, Ф. Вольф, Генріх і Томас Манни, Л. Фойхтванґер, A. Франк; з американських — Дос Пасос, Т. Драйзер, С. Аюїс; з англійських — А. Гекслі, Е. Форстер, Б. Шов. Держлітвидав виплачував усі гонорари в радянських грошах після приїзду авторів у СРСР. У валюті допускалася оплата в межах 5—10 відсотків від суми гонорару. Наприклад, за шість томів збірки творів Андре Жіду виплатили 1 500 валютних карбованців. Стільки ж — Генріху Манну. Найбільш оплачуваним автором був Ліон Фойхтванґер.

Таким чином, явне чи приховане служіння деяких західніх письменників радянському режимові відбувалось не за покликом серця, але цілком з меркантильних розрахунків. Зі свого боку, радянське ідеологічне начальство всіляко підтримувало такі стосунки. Крім прямих витрат зарубіжним інтелектуалам на поїздки в СРСР, побутували також виплати готівкою за написані, перекладені російською мовою й видані в СРСР книги, а також за майбутні творчі надбання. Одночасно допускалися непрямі «чайові» у вигляді комісійних виплат за послуги, видача субсидій на усілякі видавничі проекти, оплата рахунків за проведення з’їздів, пленумів тощо.

Так, наприклад, 1-го липня 1936-го року Політбюро дозволяє придбати у Франції архів Маркса — Енґельса за 10 мільйонів франків. Посередникові Анрі Роланові належали комісійні в сумі 10 000 000 французьких франків. Передбачалась навіть оплата похоронно-ритуальних витрат, а також пенсій для найближчих родичів і співробітників покійного автора-попутника. Наприклад, у випадку з А. Барбюсом (автором першої канонічної літературної праці про І. Сталіна) жалобні заходи державного масштабу спочатку передбачалося провести в Москві, тож рішенням Політбюра від 30-го серпня 1935-го року про похорон А. Барбюса поховальні заходи мусили мати «не комінтернівський, а більш широкий суспільний характер». Наступним етапом увічнення пам’яти письменника і друга СРСР була матеріяльна допомога його родині й найближчим соратникам.

Ромен Ролян і Максим Ґорький. 1920-і роки

Також 17-го листопада 1935-го року Політбюро виділяє вдові письменника — Е. Барбюс — за рахунок майбутніх авторських гонорарів 100 тис. франків, з яких 50 тис. франків — на одержання спадщини, 30 тис. франків для оплати боргів і 20 тис. франків на дрібні витрати. Втім, благодійництво Політбюра за рахунок майже безкоштовної праці радянських трударів і зовсім безкоштовної праці «робітників» ГУЛАГу не припиняється. 13-го січня 1936-го року секретар Барбюса Андре Відаль від імені Комітету зі спорудження пам’ятника письменникові звертається в Москву з проханням до уральських робітників надіслати могильну плиту для склепу Барбюса, що на цвинтар Пер-Ляшез. «Мова йде про те, — уточнює А. Відаль, — щоби дістати один з цих прекрасних каменів чи то з Уралу, а чи з іншої області СРСР, обтесати його відповідно до розміру, про який ми Вас повідомимо, і переслати його до нас у такому виді, щоби можна було одразу встановити. Якщо це можливо, то ми просимо на цьому камені ніяких прикрас не робити, а тільки написати прізвище і дати народження й смерти. Немає потреби нагадувати Вам про те, що цю роботу необхідно зробити якомога швидше. І Ви, звичайно, чудово розумієте, яке значення цей жест буде мати у Франції». Звичайно ж, прохання було тут-таки схвалене й затверджене І. Сталіним.

Містер-Твістер у Країні Рад

У 1930-их роках за добру традицію в колах західніх інтелектуалів став помпезний ритуал відвідування Радянського Союзу на запрошення тамтешнього літературного начальства. З одного боку, це було широко рекламоване шоу сталінського режиму. З іншого боку, зарубіжні ґастролери непогано заробляли під час своєї візити до СРСР. У списку запрошених, зокрема, відзначилися: Бернард Шов, Анрі Барбюс, Еміль Людвіґ, Герберт Велз, Ромен Ролян, Андре Жід, Ліон Фойхтванґер, Рафаель Альберті.

Ліон Фойхтванґер

Результатом поїздок більшости з цих візитерів до комуністичного раю зазвичай ставала зустріч і бесіда зі Сталіним. Щоправда, бачився вождь не з усіма вищезгаданими письменниками. Так, Андре Жіда й Андре Мальро І. Сталін не прийняв, і за кілька місяців після повернення Жіда в Париж реакція ображеного візитера не забарилася. Здавалося б, французький письменник, що до середини 1930-их років відігравав провідну ролю в антифашистському русі західньої інтеліґенції, нарешті відвідав у липні—серпні 1936 року Радянський Союз. Натомість написана під враженням цієї поїздки книга «Повернення з СРСР» А. Жіда стала одним з найважливіших свідчень проти сталінського режиму. Інші посланники, проґресивні виразники світової суспільної думки, таких книжок після повернення з Москви не писали. Зокрема, тексти бесід І. Сталіна з Е. Людвіґом і Г. Велзом, які відвідали СРСР на початку 1930-их років, були опубліковані одразу ж після зустрічей з вождем. Л. Фойхтванґер видав книжку «Москва 1937», а в Р. Роляна вийшов друком «Московський щоденник». Щоправда, текст самої бесіди І. Сталіна з Р. Роляном пролежав в архіві п’ятдесят років, будучи опублікованим вже у 1990-их, а про зустріч вождя з Б. Шовом знати лише зі скупих показань свідків, оприлюднених у посмертній книзі письменника.

Зрозуміло, що розмови з вождем СРСР заздалегідь ретельно готувалися, а теми узгоджувались, але іноді зарубіжному гостеві ніби як дозволялося загнати грізного співрозмовника на слизьке, аби він з честю вийшов з підступної ідеологічної пастки. «Я боюсь, що вжите вами слово „демократія!“ не зовсім вдале, — обережно значив Л. Фойхтванґер, прибувши до Москви в грудні 1936-го року на зустріч із І. Сталіним. — На Заході 150 років під словом „демократія“ розуміють лише формальну демократію. Чи не можна було вигадати інше слово?» Усміхнувшись, Сталін зауважив: «У нас не просто демократія, перенесена з буржуазних країн. У нас демократія незвичайна, з додатком „соціялістична“, а це зовсім інше. Без цього додатку плутанина буде. Водночас ми не хочемо відмовлятися від слова „демократія“, адже ми учні европейських демократів, які довели, що для діла не досить самої лише тисячі портретів людини з вусами».

Андре Жід

На зауваження Л. Фойхтванґера щодо несмаку поклоніння вождеві І. Сталін лише знизав плечима. Після підступного вчинку А. Жіда з його критикою сталінізму в книзі «Повернення з СРСР» генсек з недовірою ставився до зарубіжних паломників. Так, обговорюючи в контексті нещодавньої візити А. Жіда ще й приїзд Л. Фойхтванґера, сердито калямбурив: «Як би цей єврей не виявився жидом». Що ж до вищезгаданого питання американського гостя про комплекс вождізму в населення, І. Сталін відповідав, мовляв, вибачає селян і робітників, які були заклопотані іншими справами й не встигли розвинути в собі гарний смак. Коли ж зарубіжний вояжер закинув, що навіть люди з гарним смаком виставляють портрети й бюсти Сталіна не лише у вікнах, але навіть у таких несподіваних місцях, як виставка Рембрандта, радянський вождь спохмурнів і висловив припущення, що це, мабуть, люди, які досить пізно визнали існуючий режим і тепер намагаються довести свою відданість з подвоєною ретельністю. Або це шкідники, що намагаються в такий спосіб дискредитувати вождя пролетаріяту. «Дурень-підлабузник, — уточнив І. Сталін, — іноді гірший за сотню ворогів». З іншого боку, мовляв вождь, весь цей «революційний» рейвах він терпить лише через те, що знає, яку наївну радість приносить святкова метушня її улаштовувачам і що все це стосується його не як приватної особи, але як чільного представника радянського ладу.