У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 55

Інтеліґенція В СРСР, з одного боку, справді була, немов прошарок, що абсолютно протиставлявся владі й у першу чергу народові. Але між самою інтеліґенцією і владою існували також окремі прошарки, особливо значущі у пізніший радянський період. Багато представників влади, починаючи із самого В. Леніна, вийшли з інтеліґенції, і не можна говорити, що вони на сто відсотків відмовилися від її традицій. Наприклад, від традиції служіння будь-якому режиму. Так, наприклад, серед занесених до списку службовців Головного жандармського управління у Нижньому Новгороді значились Лейба Бронштейн-Троцький, а також Анатолій Луначарський, атестовані у тих списках як «літератори».

Портрет поета-футуриста В. В. Каменського. Художник Д. Бурлюк. 1917 рік

Також варто згадати, як 4-го березня 1917-го року Тимчасовий уряд оголосив утворення «Надзвичайної слідчої комісії з розслідування протизаконних посадових дій колишніх міністрів, головних управителів та інших вищих посадовців як громадянських, так і військових та морських відомств». Головою цієї комісії з правами замміністра юстиції був призначений адвокат Н. Муравйов, безпартійний соціяліст. Комісія мала суто юридичний характер. Її мета полягала в тому, щоб викрити злочини вищих представників царської влади щодо порушення низки державних постанов і тим самим додати юридичні підстави до мотивів усунення царського режиму. Слідчі матеріяли передбачалося опублікувати, для чого була потрібна попередня редакторська обробка. Таким чином, з початком травня 1917-го року на роботу до вищезгаданої ЧК на посаду редактора був прийнятий поет А. Блок.

У тому ж 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які бажали б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: той самий поет-символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

«До речі — дуже характерна річ: величезна кількість всіляких невдах від мистецтва на високих постах Радянської Росії, — значив з цього приводу Г. Іванов. — Мабуть, не буде перебільшенням згадка про те, що вікопомний саботаж „всієї Росїі“ в 1917 році був перерваний, як вода рве греблю, саме цими людьми, котрі так довго й злісно чекали влади й сили, що „належали їм за правом“». Але не самої лише влади чи слави прагли інтеліґенти-невдахи, тікаючи під захист нової влади. Невтішну діягнозу їхньої попередньої діяльности поставив молодий лікар і майбутній письменник М. Булґаков у листопаді 1919-го року:

«Треба буде платити за минуле тяжкою працею, суворими злиднями життя. Платити як у переносному, так і в буквальному сенсі слова.

Платити за безум березневих ночей, за безум днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за безумне користування верстатом для друкування грошей… за все!

І ми заплатимо.

І лише тоді, коли буде вже надто пізно, ми знову почнемо щось створювати, щоби стати повноправними, щоби нас знову впустили у версальські зали.

Хто побачить ці ясні дні?

Ми?

О ні! Наші діти, може, а може бути, й онуки, оскільки розмах в історії широкий і десятиліття вона „читає“ так само легко, як окремі роки.

Тож ми, представники нещасливого покоління, помираючи жалюгідними банкротами, змушені будемо сказати своїм дітям:

— Платіть, платіть чесно і завжди пам’ятайте про соціяльну революцію!»

Пізніше для багатьох інтеліґентів в СРСР 1920—30-их років питання свідомого вибору стосунків щодо влади просто не стояло, оскільки дуже швидко виявилося, що це була «своя» влада: хамська, колективістська, бюрократична. Звісно, тій більшості протистояла інтеліґенція, що вряди-годи могла змінювати стратегію стосунків влади, як-от, наприклад, М. Хвильовий з його гаслом «Европа чи Просвіта?», висунутим в часі горезвісної «літературної дискусії», але вона завжди являла собою той самий «прошарок», тож історія в цей період аж ніяк не зупинялася.

У перші роки після встановлення радянської влади в СРСР і, зокрема, в Україні інтеліґенція розподілялася на дві категорії: стару й нову. Стара інтеліґенція, що утворилася ще до «революції», спочатку чисельно переважала, складаючи основну частину кваліфікованих кадрів. Її політично активна частина або загинула в роки громадянської війни, подалась або добровільно, а чи вимушено до еміґрації. Ті, хто залишився на батьківщині, в основному були політично пасивні. До більшовицької «революції» вони могли мати різні погляди, від помірковано лівих до правих: одні з них не прийняли її з самого початку, інші навпаки — вітали. Але майже вся стара інтеліґенція до початку 1920-их років неґативно ставилась до нового ладу, не приймаючи нову систему цінностей. «Мене запитали, як я ставлюся до Радянського Союзу, — згадувала шляхетна І. Голіцина своє ув’язнення 1923-го року. — Знати про нього нічого не хочу, доки ваш огидний уряд при владі, — відповіла я. А на питання, чи хотіла б я змінити уряд, відповіла, що взагалі вважаю його не за уряд, а за купку бандитів, які захопили владу. — І що б ви зробили з ними, якби ваша воля? — Повісила би багатьох з них на найближчому стовпі. — Чудово, — мовив слідчий із холодною посмішкою. — Усе це буде записано, і ми продовжимо слідство, як і належить».

Однак політично пасивні інтеліґенти і не мріяли про активну чи будь-яку іншу боротьбу. Меншість пасивно пручалася, йдучи на бойкот, саботаж, а чи на «внутрішню еміґрацію». Так, у статті про вищезгаданого автора «Білої ґвардії» М. Булґакова в «Літературній енциклопедії» 1929-го року зазначалось: «Булґаков увійшов у літературу з усвідомленням загибелі своєї кляси та необхідністю пристосуватися до нового життя… Завдання автора — моральна реабілітація минулого. Весь творчий шлях Булґакова — шлях клясово-ворожої щодо радянської дійсности людини. Булґаков — типовий виразник тенденцій „внутрішньої еміґрацїі“».

Михаїл Булґаков

Проте були й такі, які боляче переживали розрив із старим життям, намагаючись, тим не менш, зрозуміти й навіть виправдати нову епоху, а також за можливости знайти застосування своїм «колишнім» чеснотам, або забути про них. «И до чего хочу я разыграться — / Разговориться — выговорить правду — / Послать хандру к туману, к бесу, к ляду, — / Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой…», — запобігав О. Мандельштам.

Зазвичай вищезгадані пошуки інтеліґенції свого місця у «новому» житті мали вигляд галянтерейно-речового «патріотизму» та «солідарности» з новим клясом «радянських» людей. Адже допіру саме таким був кастовий розподіл на суспільні верстви населення. «Я бачила одну дівчину, стрижену, в шкіряній куртці, від неї відгонило молодістю, вірою, — нотувала в щоденнику 1924-го року пересічна московська обивателька. — Таким, як вона, належить життя, а нам нічого». «Я вчора зустрів гурт червоноармійців, осіб із двадцять, вони чекали на трамвай. У деяких були мандоліни, балалайки, гітара, троє мали автомати, дехто кулемети „Максим“, в одного протитанкова рушниця і ящики з набоями. А в одного мішок з книжками, а під пахвою наш альбом „Червона Армія“. Як зворушливо! Я стояв поруч із ним, а альбом був затяганий, бойовий. Значить, ми потрібні навіть минулим», — бадьорився А. Родченко, листуючи до дружини. «Цей рік — рік нових речей, — тішився К. Чуковський 1925-го року. — Я нову ручку вмочаю в нову чорнильницю. Переді мною цокотить новий годинничок. У шафі я маю новий костюм, а на вішалці нове пальто».

Справді, дехто з інтеліґенції бачив причину своєї відірваности від ритму нового життя саме у побутовій невлаштованості. «І все могло бути інакше, якби взяти себе в руки, — мучився Ю. Олєша. — Якби інша квартира, скажімо, ванна, душ, велике дзеркало, коробочки для запонок, краваток… Гімнастика, раннє прокидання… Або закордонна поїздка… погляд на европейця… Це могло б змінити». До речі, проблему «пролетарської» ґардероби в становленні «нового» світогляду вбачало чимало представників як «старої», так і «нової» інтеліґенції. «Треба придбати проклятого капелюха, оскільки в кепці ходити не можна, тому що в ній жаден француз не ходить, через що на мене всюди дивляться незадоволено, вважаючи, що я німець», — бідкався фотограф-лефовець А. Родченко у паризькому відрядженні 1925-го року. «Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну „ухаживать“ за женщинами», — виголошував український радянський драматург М. Куліш у 1928-му році.