У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 56

Так само великі «інтеліґентські» надії часом покладались на зміну радянського топосу на закордонний. «А можливо, просто потрібне мені технічно багате сяйливе місто, яким манить мене Захід, — мене, що бачить сірий паркан, злидні, російські затхлі літери у світі, де будується соціялізм?» — вагався Ю. Олєша. Натомість А. Родченко значив: «І — мабуть, так, а не інакше, — все через те, що все воно чуже й легковажне, ніби з паперу, і працюють і роблять багато гарних речей, але навіщо? Носи капелюх і комірці, і будеш як усі, а не інакше». Зрештою, не в «кепках» чи «капелюхах» і тим паче не в спокусливому «Заході» або чужорідному для інтеліґенції «соціялізмі» полягала суть декадентсько-різночинської справи, але в природі самої людини, особливостях «національного» характеру тощо. «Приїхавши з гуртом радянських письменників до Парижу на міжнародну виставку, я першого ж дня програв у якомусь кублі всі свої гроші», — згадував Ю. Олєша. Мовляв, «як тяжко живе тридцятилітній інтеліґент в епоху великого будівництва».

Що ж до «тридцяти років», то в цьому випадку так само важила «декадентська» натура будь-якої інтеліґенції, що заходила в стосунки хоч із владою, хоч із самим життям, виказуючи власну «двоюрідність». «Адже ж існують на світі люди, які ніколи не хворіли чимось гіршим за інфлюенцу, і до сучасности пристебнуті якось збоку, на зразок котильйонного значка, — значив О. Мандельштам. — Такі люди ніколи не відчують себе дорослими, і в тридцять років усе ще чогось вимагають. Ніхто й ніколи з ними особливо не панькався, але вони розбещені, ніби завжди отримували академічну пайку із сардинками й шоколядом. Це плутаники, що знають лише одні шахові ходи, але все ж таки пхаються до гри, щоби поглянути, як воно вийде.

Їм би все життя прожити десь на дачі у добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довкола самовару, поставленого шишками, розмовляючи з продавцями раків і листоношею».

«Мабуть, саме таких панів бачив перед собою Чехов — зануджених життям панів, які ще гадають, що вони люблять попоїсти, які ще вважають себе диваками, а насправді…», — підказував Ю. Олєша. «Люди знають про своїх далеких родичів із „різночинного“ далеку, але слабка обізнаність в галузі надбудов штовхає їх в обійми „дворянських“ мерців», — уточнював як було «насправді» Н. Чужак в «Літературі життєбудови». «Їх сприйняття — це точка зору дачників на прогулянці», — і собі значив про «двоюрідний» люд теоретик ЛЕФа С. Третьяков. «Маса радісно й вільно всовується у процес творчости, — підтримував його вищезгаданий колеґа Н. Чужак (Насімович). — Читачу-обивателеві потрібні дві речі: відпочинок і забуття». «Абсолютно зрозуміло, що публіка хоче головним чином смішного, — погоджувався Ю. Олєша. — Вона жадно чекає його й реаґує навіть на його тінь». З цього угодовського приводу Б. Пастернак віршував: «Что мне сказать? Что Брюсова горька / Широко разбежавшаяся участь? / Что ум черствеет в царстве дурака? / Что не безделка — улыбаться, мучась?»

Ситуація з інтеліґентською «роздвоєністю», політичною «короткозорістю» та «недалекоглядністю» була характерна також для УСРСР. «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені і підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається», — вважав В. Підмогильний, автор «симптоматичного» роману «Місто». Одним з таких, як на думку І. Бабеля, був А. Керенський, якого він зобразив в оповіданні «Лінія і колір».

«— Ви короткозорий, Олександре Федоровичу?

— Так, я короткозорий.

— Потрібні окуляри, Олександре Федоровичу.

— Ніколи.

Тоді я мовив з юнацьким захватом:

— Ви не тільки сліпий, ви майже мертвий. Лінія, божественна межа, володарка світу, вислизнула від вас назавжди. Ми ходимо з вами зачарованим садом, неуявним фінським лісом. До останньої хвилини ми не знатимемо нічого кращого. І ось ви не бачите закрижанілих і рожевих країв водоспаду, отам біля річки. Похила верба над водоспадом — ви не бачите її японського різьблення. Червоні стовбури сосон обсипані снігом. Зернистий блиск роїться в снігах. Він починається мертвотною лінією, приліпленою до дерева, і на поверхні, хвилястій, як лінія Леонарда, увінчаний відображенням палаючих хмар. А шовкова панчоха фрекен Кірсті та лінія її дозрілоі ноги? Придбайте окуляри, Олександре Івановичу, заклинаю вас.

— Дитинко, — озвався він, — не витрачайте пороху. Полтинник за окуляри, це — єдиний полтинник, що я збережу. Мені не потрібне ваша лінія, низька, наче дійсність. Ви живете не краще за вчителя тригонометрії, а я охоплений дивами навіть у Клязьмі. Навіщо мені ластовиння на обличчі фрекен Кірсті, коли я, заледве бачачи її, вгадую в цій дівчині все, що хочу вгадати? Навіщо мені хмари на цьому чухонському небі, коли я бачу бурхливий океан над моєю головою? Навіщо мені лінії — коли я маю кольори? Весь світ для мене — гігантський театр, в якому я єдиний глядач без бінокля. Оркестр грає вступ до третього акту, сцена від мене далеко, як уві сні, серце моє пухне від захвату, я бачу пурпурний оксамит на Джульєтті, ліловий шовк на Ромео і жадної фальшивої бороди… І ви хочете осліпить мене окулярами за полтинник…»

Сєрґєй Третьяков. Фото А. Родченка. 1928 рік

Загалом політична «короткозорість» була найбільш «помітна» в літературі 1920—30-их років. «Для психологічного роману головне — це людина не на своєму місці», — значив В. Шкловський у «Злочині епігона». «Він найупертіший хранитель сиґнатурок тих часів, коли роман писався і десять, і двадцять років, і коли поміщики ще каталися в бричках», — підтримував колеґу Н. Чужак в «Досвіді навчання у класиків».

Адже за «нових» часів залишалося чимало Манілових з «двоюрідного» люду Революції. «Існую на світі лише я, і моя тінь, і аркуш зі мною, і кішка, яку я хочу погладити. Решта — видумка письмаків, маніяків і вождів», — переконував Ю. Олєша. Зауважмо, що існували такі настрої за лефівських часів 1920-их, коли дореволюційна «поміщицька» дійсність була «шаблоном» і «болотом», які слід було всіляко «порушувати». У такий спосіб, як гадали теоретики ЛЕФу, буде знищена вікова межа між мистецтвом і дійсністю. Тепер стало можливим принципово нове мистецтво — «мистецтво-життєбудова». «Саме практичне життя мусить бути офарблене мистецтвом», — стверджував С. Третьяков. Розчинившись у «живому» житті, мистецтво мусило скасувати розподіл суспільства на творців і споживачів, як вважали діячі ЛЕФу.

Отже, поки теорія «мистецтво-життєбудова» не була майже забута наприкінці 1920-их, будучи заміненою на теорію «літератури факту», вищезгадані «двоюрідні» мрійники вважалися за неминуче явище перехідної доби. Таким «дозволеним» чином їхнє «радянське» антиміщанство несамохіть приймало форму богеми, будучи насправді вираженням тонкого, рафінованого егоїзму. «Двоюрідним» людям з офіціозу нової влади, так само, як «попутникам», треба було конче довести начальству, що ідеал, якому вони служать, є народним ідеалом. Ба більше того — що він має антиінтеліґентське спрямування. «У нас є спеціяльність — інтеліґент, — виголошував Ю. Олєша. — Це той, хто сумнівається, страждає, роздвоюється, бере на себе провину, розкаюється і точно знає, що таке подвиг, совість і т. п. Моя мрія — кинути бути інтеліґентом».

Отже, такими були намагання інтеліґенції стати на шлях соціялізму, долучитися до нового часу, відчути його ритм, стати корисним у побудові нового суспільства тощо. О. Мандельштам віршував з цього приводу: «Пора вам знать: я тоже современник, / Я человек эпохи Москвошвея, / Смотрите, как на мне топорщится пиджак, / Как я ступать и говорить умею! / Попробуйте меня от века оторвать, / Ручаюсь вам — себе свернете шею!»