У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 63
Для поліпшення свого матеріяльного становища і рішення соціяльних проблем новоявлені літератори-спілчани намагалися використовувати способи, що з’явилися в дореволюційну епоху й у період НЕПу, — організацію літературних вечорів, поїздки з виступами, проведення неформальних літературних вечорів.
Межа між старим (ринковим) і новим (державно-замовленим) літературним побутом була досить чітка. Так, стара «попутниця» X. Алчевська хапалась за неоковирний переклад мемуарів Люїзи Мішель про Паризьку комуну в надії, що нова влада зарахує її дореволюційні письменницькі заслуги. В. Свідзінський перекладає для пролетарів комедії Аристофана. «Ось призначення наше, поетів усіх. / Розбери, подивися уважно, / Чим корисними стали найкращі співці, / Починаючи з давнього давна», — сумував при цьому харківський «попутник».
Виховання колективом: пиятика
Крім решти специфічних умінь, важливою особливістю письменника з «нових панів» було уміння правильно будувати неформальні відносини з колеґами. І отут, звичайно, мова про ту важливу ролю, що в радянському літературному житті грав алькоголь. При цьому також слід зазначити, що наразі йшлося лише про запровадження не дуже нової «радянської» моралі з соціяльної галузі до суто духовної. Адже агіографія радянських вождів, чи пак літопис партійного більшовицького бомонду, свідчить про те, що смаки перших радянських лідерів були не лише літературними.
Так, В. Ленін не був особливим гурманом, але, за свідченням очевидців, не відмовляв в еміґрації в маленьких задоволеннях, доступних місцевим жителям. У Франції він віддавав перевагу білому вину. У Швайцарії був не проти пропустити пару кухлів пива. «Приземкуватий голомозий чоловік за кухлем пива, з лукавими очиськами на червоному обличчі, схожий на добродушного бюрґера, виголошував промову, — згадував вождя пролетаріяту І. Еренбурґ. — Сорок понурих еміґрантів, з виразом нудьги, злиднів, неробства на обличчі, слухали його, дбайливо відсьорбуючи гренадин». А як згадував Г. Знов’єв, будучи в 1914 році в польському селищі Поронін (тоді це була частина Австро-Угорщини), заради того, щоб добути пляшку вина, Ленін порушив заборону місцевої поліції залишати місце й гайнув через гори до найближчого містечка.
Винна карта Л. Троцького-Бронштейна була більш розмаїтою. У західноевропейській еміґрації він смакував італійські і французькі вина, віддаючи перевагу червоним напівсухим, які завжди мав удосталь у своєму потязі «предреввоенсовета». Натомість особливою «відвагою», як В. Ленін, не вирізнявся, тож від сербської ракії та сливовиці, якими допіру підтримував «революційний» запал, згодом відмовився, не наважуючись під час баталій відправляти посильних за місцевими винами.
Іосиф Сталін-Джуґашвілі, як справжній грузин, любив і непогано розумівся на винах своєї батьківщини. Зрідка він дозволяв собі також коньяк, але зазвичай пригощав ним гостей. Як знати, віддавав перевагу напівсолодким винам — «Хванчкарі», «Кіндзмараулі» і «Мукузані». Утім, не відмовлявся також від інших вин. «Дуже прошу послати Сталіну чотири пляшки кращого портвейну. Сталіна треба підживити», — листував В. Ленін у січні 1921-го року до лікаря Обуха, який лікував І. Сталіна.
Корчма. Художник М. Котляревська. 1927 рік
Адже ніколи пияцтво не сприяло кар’єрі так, як це було в письменницькому середовищі 1920—30-их років. Тяжкі алькоголіки Фадєєв і Саянов займали керівні посади в Спілці письменників, п’яницями були майже всі офіціозні романісти і драматурги пізньої сталінської епохи (Суворий, Бубьоннов, Бабаєвський). Життя в письменницькому середовищі майже обов’язково передбачало участь у застіллях. «Ми із Заболоцьким пішли до Б. Л. Пастернака, — згадує літературознавець Н. Степанов. — У нього ми зустріли К. А. Федіна, й вони потягли нас на дачу Н. ф. Погодіна. Коли ми туди прийшли, там уже був накритий стіл для вечері. Дружин не було — вони ще не переїхали на дачі. На жаль, я не пригадую, про що була мова. Здається, про якусь п’єсу Погодіна. Мене лише дещо здивувала кількість напоїв і здатність до пиття такої високої компанії… Пастернак був веселий, сміявся добродушно й заразливо…» «У мене інколи збиралися грати в „очко“: Хвильовий, Досвітній, Яловий, Христовий», — і собі свідчить А. Любченко про номенклятурні розваги українських радянських письменників.
«Треба ж було такому статися, що саме з середини 30-х років Спілка завихрилась у п’яних бенкетах. Бенкети влаштовувалися за всякої нагоди. Організатори не скупилися на продукти, які невідомо звідки бралися, бо Україна після подій 33-го року лежала непритомна, голодним, вимореним кістяком. Згадувався „Пир во время чумы“. Я пам’ятаю не менше десяти таких диких бенкетів. Паралельно з бенкетами творці нашого життя ухопилися за актуальну справу: навчити танцям членів Спілки письменників! При обласному клубі відкрився танцклас. Танцклас при Спілці!», — згадував І. Сенченко. Таким чином, заглибленість у загальний побут і загальне бенкетування створювала найсильнішу систему кругової поруки: боги літературного Олімпу сходили до представників нижчих письменницьких чинів. Адаптація в цю нову систему літературного побуту й була одним з головних механізмів «перековування». «А я тут дістав для горілки — „калгану“ та „звіробою“. Харашо?» — запобігав молодший Ю. Яновський перед М. Хвильовим. Письменницьку пиятику 1920—30-их описує також А. Любченко, згадуючи то «випивку ваплітовцев, технічно організовану Гарбузом», то «виступи у Лохвиці: Хвильовий, Вишня, Ірчан, я, Галушко. Багато тоді в готелі, де жили всі в одній кімнаті, пили горілки», то «виїзд на Донбас бригадою: Хвильовий, Вишня, Яновський, я, ще сексот, що бігав нам по горілку», то «приїзд Рильського після поеми „Крізь бурю й сніг“ і гостювання у Хвильового з випивкою». Найчастіше ж письменницьке товариство збиралося в М. Хвильового. «Як у „Слові“ подзвонив, покликав у важливій справі, — так зазвичай починалася пиятика, описувана А. Любченком. — А потім пили аж до другого дня (і Ковтун — Вухналь Іван був, по горілку й кислу капусту бігав). Увечері пішли до Вишні. Знову пили».
Те саме, до речі, відбувалося в російських колеґ. Так, редактор «Нового мира» В. Полонський значив у 1927-му році: «А загалом — нудно. П’яні письменники — пласкі жарти, п’яний сміх. О 1 год. прийшов Качалов. Читав уривки — Прометей — Альоша Карамазов — Єсенін — все з тими ж інтонаціями, жестами, завчене, мертве. Власних слів не має, дві хвилини не мовить, — може тільки завчене, затерте, чуже. Допитливий Бабель, що завжди приглядається й нишпорить. Одразу сп’янілий розхристаний Леонов, дженджикуватий Лідін. Гармоніст. Воронський, який похмуро пив. Нудно.
П’яний Євдокімов ліз і запевняв, що він „без підлих лестощів“ редактор, що всі брешуть, підлещуються, а він один каже правду і т. д. Потім Орєшин звірявся в коханні і навіть, вловивши момент, поцілував мені руку. Гидота.
У сусідній кімнаті Радімов Павел танцював навприсядки, стрибав кудись. Євдокімов, умовивши якусь брюнетку, — крутився з нею кімнатою. Лисиця Бабель уважно принюхувався.
— Це все російські письменники? — спитався він у мене. — Це вся російська література?»
Словом, чимало літературного люду з 1920—30-их років цілком відповідало ідеологічному образові радянського письменника, на якого не поширювалися загальні норми громадської моралі. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі», «частенько Дніпровський напивався до того, що падав і його доводилось виносити», «не раз виходив Володя Сосюра з підбитим оком», — ці та інші свідчення колеґ-очевидців з номенклятурного цеху української радянської літератури неабияк тішили літературне начальство, адже це означало, що «творчий» процес буяє повним ходом, а п’ють з неабияких радощів. Ба більше того, письменницька пиятика негласно підтримувалась владою, натомість спантеличеним нащадкам залишалося вірити, нібито пили через тугу за втраченими ідеалами: загубленою Україною, недобудованим комунізмом у мистецтві, небаченою Загірною комуною тощо.