У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 65
«Справа в тому, що О. І. Микитенко був у мене в Парижі близько двох років тому й просив прислати до редакції „Всесвіту“ мою книгу („Мистецтво України“. — І. Б.-Т.) щойно вона вийде друком — задля написання рецензії на неї, що я й зробила. Поки її (рецензію) писала мадам Асєєва, поки її, нарешті, надрукували (у 10-му числі „Всесвіту“ за 1991-ий рік), минуло чимало часу. Отже, спробую коротко пояснити, у чому річ, і про що я зокрема хотіла би Вас просити.
У своїй книзі я насамперед зверталась до чужоземців, що й гадки не мають про історію, мистецтво, а також про масштаби зросійщення України. Отже, як мені бачиться, сенс моєї праці полягає у тому, аби показати читачеві найважливіші моменти історії України; при цьому я свідомо зупинялася лише на тих її мистцях-новаторах, які випередили за своїм внеском у загальносвітове мистецтво навіть визнаних майстрів Західної Европи».
Харківський художник. Картина Б. Косарєва. 1931 рік
Варто пояснити, що державним апаратом радянського рецензування, зразком якого виявилась, як на думку В. Маркаде, рецензія Н. Асєєвої (співробітниці Інституту літератури ім. Т. Шевченка) право на «камерну» (українську) значимість таких монографій зазвичай відкидалось. При цьому акцентувалося на вже написаній історії «нашого» мистецтва сучасними його дослідниками. «Тим паче, що маємо прекрасно видану в Києві „Історію українського мистецтва“, — підтверджувала в листі В. Маркаде, — яку протягом року складав цілий штат спеціалістів! Нащо ж мені було пхатися у відчинені двері? Натомість у своїй книзі я свідомо обмежилась лише показом самобутньої творчості кращих (підкреслення В. Маркаде. — І. Б.-Т.) представників української культури: Архипенка, Богомазова, М. Бойчука, В. Бурлюка, Єрмілова, Курбаса, Малевича, Екстер, а також багатьох інших… Наприклад, мені закидають, що я обійшла мовчанкою творчість Серебрякової. Моя відповідь така: я свідомо відмовилась від насвітлення творчого доробку цієї мисткині саме тому, що завжди за мірило своєї оцінки в мистецтві мала той злам творчості мистця, який впливав на подальший розвиток колишніх естетичних настанов.
Через це рецензія мадам Асєєвої, як на мене, позбавлена будь-якого сенсу. І тому я була би вельми Вам вдячна, якби Ви особисто взяли на себе клопіт написання критичного розбору моєї книги, наразі вже ґрунтовний, не заради бажання відробитися трафаретними міркуваннями. Надзвичайно важливо дати читачеві можливість самому зрозуміти причини злетів і падінь в історичнім проґресі України, які зазвичай свідомо замовчували, викривляли, або й просто оббріхували як тоді, так і тепер».
Без будь яких застережень можна сказати, що частенько оббріхують та замовчують і досі, оскільки робити це на «державному» рівні дуже легко. Варто лише не допускати до широкого друку вищезгадані «антиросійські» твердження. Саме так сталося у випадку з харківською рецензією на монографію В. Маркаде з-під пера автора сих рядків, адже під описувану пору монополію на висвітлення мистецьких процесів в Україні ще міцно утримувала Система.
Картина-об'єкт № 3: Харківсько-український Йов
«Его не мучили, не карали, / но без всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску, — уточнював Б. Слуцький перебіг подій у житті В. Єрмілова в передвоєнний період. — Потом пришла война. Большая. / Город обстреливали и бомбили. / Взрывы росли, себя возвышая. / Фрески — все до одной — погибли».
Сьогодні, до речі, вже знати, що великих боїв у Харкові на початку «Великої вітчизняної війни» не було. Насправді місто було знищене більшовиками, які, тікаючи геть, у примусовому порядку евакуювали частину населення, висадили на повітря безліч промислових об’єктів та просто добрих житлових будівель, зруйнували шляхи сполучення. Також були зіпсовані міська електростанція і водогін, які, будучи полагоджені за німців, регулярно нищилися залишеними в місті аґентами. «Виловлюйте бандитів! Більш за все вони шкодять вам самим!» — закликали харків’ян до пильности численні плакати, розвішані вулицями міста.
Більшовики й далі не залишали в спокої населення, постійно обстрілюючи та бомбардуючи Харків. Так, згадуючи повітряні атаки тих часів, відомий харківський письменник А. Любченко писав у своєму «Щоденнику» 1942-го року: «Гуде, наближаючись, ворожий літак. Чутно вибухи на віддалі. Годину тому теж пролетів — один чи кілька — бомбив і його обстрілювали. Вибухи були дуже близько. І перед вечором був наліт. І вчора зночі. Сидиш, чуєш, як ворог наближається, ждеш, що він може скинути бомбу впрост і на твою хату — і нічогісінько не можеш вдіяти. Прикре становище. Набридло аж до краю. А більшовики тепер кидають бомби саме так — куди доведеться, аби лише наробити шелесту, психологічно тиснути на населення. В Харкові за ці усі дні вже чимало зруйновано жител і чимало є жертв».
«Непосредственно, самолично / рассмотрел Ермилов отлично, / как все расписанные стены, / все его фрески до последней / превратились в руины, в тени, / в слухи, воспоминания, сплетни», — значив Б. Слуцький про цей період у житті харківського художника.
Проте не з численних чуток і поголосів, а з цілком поважних спогадів сучасників знати, що під час німецького панування в Харкові художник В. Єрмілов плідно працював у культурній ділянці, інакше мовлячи, підтримував «новий порядок». Відомий радянський оббріхувач дійсности, письменник Ю. Смолич писав у своїй книзі спогадів «Розповідь про неспокій триває» про те, як, повернувшись до «визволеного» Харкова, він одразу ж заходився «відроджувати» місцеве культурне життя, себто вишукувати тих, хто служив ворогові під час окупації. «З відновленням мистецького життя поталанило не дуже, — значив Ю. Смолич. — Правда, тут віднайшли пташку крупнішого калібру — художника Єрмілова, найпершого колишнього поплічника Валеріана Поліщука в „Аванґарді“. В. Єрмілов не залишав своєї праці і, здається, тільки прибуло до Харкова видавництво, відновив свою діяльність графіка-оформлювача книжок».
Хай там як, але «виявили», мабуть, точно, що автором знаного плакату «Жиди — вороги твого народу!», що за німців був розвішаний Харковом, як про те дейкували, В. Єрмілов не був. Також малоймовірно, що ним був Михайло Майський — замолоду художник-маляр, а згодом член «Гарту» і ВУСППу, під час окупації, як згадує Смолич, він «знову повернувся до своєї професії маляра-альфрейника: роботи було до біса — малювати та перемальовувати офіцерські казино та квартири есесівців». Насправді ж аґітаційна друкована продукція завозилась, зокрема в Україну, з Німеччини.
Про цю «мистецьку» крамолу тут згадується для того, аби ще раз виявити, яким чином відбувалися пізніші розправи над літературними та мистецькими «залишенцями» на окупованих територіях, що відбувались за активної участи «спогадувачів» типу Ю. Смолича. Втім, єдиного натяку з вуст сусіди, залишеного аґента, пересічного обивателя тощо, для яких НКВД навіть розвісило Харковом спеціальні скриньки для доносів, вистачало для того, щоби людина отримала свої десять років радянської каторги. І часом лише за те, що залишалась під німцями не з власної вини, адже евакуаційні талони перед війною передбачались лише для номенклятурних співробітників. Але навіть декого з них, як-от «залишенця» А. Любченка, який не схотів евакуюватися, вишукували спеціальні загони енкаведистів і вивозили силоміць.
Тому-то творчий доробок В. Єрмілова воєнних часів (здебільшого його друковані зразки), який донині зберігається в архівах правонаступників НКВД-КГБ у теках з грифом «Хранить вечно!» — надзвичайно важливий для відтворення бодай загальної картини мистецького відродження України 1930—40-их років.
«Глядя, Ермилов думал: лучше, / лучше бы мне ослепнуть, оглохнуть, — нагадує Б. Слуцький про часи репресій проти мистця, а також пізнішу його реакцію: — Но не ослеп тогда Ермилов, / и не оглох тогда Ермилов. / Богу, кулачища вскинув, / он угрожал, украинский Иов».