У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 69

Мелянхолійно-розпачливі імпресії М. Хвильового з романтично-розхитаним ритмом оповіді, суржиковою мовою та антихудожнім, себто не вигаданим, а скопійованим натуралізмом зараховують до «формалістичного» ґатунку безсюжетної прози. «Безсюжетність» творів М. Хвильового довгий час залишається складною теоретичною та історико-літературною проблемою. Його «одноразові» новелі називають то «лірико-імпресіоністичними», то «фрагментарними», то «орнаментальними». «Тепер про форму, — визначався сам автор. — Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят)».

Портрет В. Блакитного. Художник М. Жук. 1926 рік

Мабуть, через те, що від часу «вольтер’янської» антимоди минуло менше, ніж сто п’ятдесят ювілейних років, відсутність відповідної назви щодо писань М. Хвильового не надто бентежить наше літературознавство. Брак визначення тих писань у клясичній системі жанрово-періодичних елементів радянського літературознавчого лексикону змушує дослідників змиритися з розхристаністю «безсюжетного» доробку М. Хвильового, пояснюючи це тим, що «ліричний, імпресіоністичний стиль був пов’язаний із самою атмосферою часу, потребою знайти небувалі барви для відтворення подій, свідками яких вони лише кілька років тому були» (В. Агєєва). У принципі, «безсюжетність» як свідома позиція, а не безпросвітна «революційна» стихійність пояснюється іншими «конструктивними» чинниками канцелярського кшталту. «Прикладами безсюжетних текстів можуть бути календар, телефонна книга чи ліричний безсюжетний вірш», — значить Ю. Лотман. Мовляв, «саме те, неможливість чого стверджується безсюжетною структурою, складає зміст сюжету». Найкраще цей «жанровий» феномен роз'яснив прагматичний романтик Ю. Олєша. «Розумієш, — учив він В. Катаєва письменницького ремесла, — можна написати будь-яку дурню, але варто завершити її метафорою на зразок: „Він ішов, а в спину йому дивилися сині очі городів“, і текст заграє. Буде справжня література». Про те саме свідчить М. Хвильовий: «Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: „Балачки його нічого собою не уявляли“».

З вищезгаданого «безсюжетного» приводу варто зазначити те, як частина «стихійних» письменників на кшталт того ж М. Хвильового відбула радикальну ідеологічну кризу, переживши розчарування в «революційному» проґресі. Місце колишніх марксистських захоплень надійно посів комплекс хворобливих ідей, пов’язаних із звільненням психіки, зруйнуванням старої моралі, особистими пошуками Бога у вигляді «революційного» месії з поеми «Дванадцять» А. Блока. В Росії цю традицію розпочав Д. Мережковський, сповідуючи культ плоті, що стимулювало еротику, містику, окультизм у тогочасних писаннях декадентів. На сектантські збори хлистів сходилися статусні верхи літератури й філософії: А. Блок, Ф. Сологуб, М. Ремізов, В. Розанов, А. Бєлий. Зокрема Д. Мережковський бачив у сектах «міст до народу», а ранні більшовики навантажили їх «революційним» змістом, виплодивши «чорні трибунали комуни», як у новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового.

Харків. Будинок 3-ї Робітничої поліклініки. 1930-ті роки

Загалом вважалося особливим «творчим» подвигом — піддатися на саморуйнування як у пиятиці, руйнуванні родинного життя, так і в соціяльному утопізмі. Виплеснувши «безсюжетний» жах від скоєного, від здійснення власного невмотивовано-сюжетного вчинку, як-от вбивство героєм власної матері у згаданій новелі М. Хвильового. Певний час у новонародженій «українській» радянській літературі існував хвилюючий контраст між атмосферою партійно-кабінетних інтриг і ворохобними авторами на кшталт М. Хвильового, котрий розказував начальству про «запах слова», «Загірню комуну», «голубу Савойю», себто про те, що начальство могло тільки уявити, керуючи побудовою зовсім іншого, номенклятурно-бюрократичного ладу.

Хвилювання без романтики

…Іноді варто буває озирнутися на ще не перейдений «червоний» шлях нашого письменства, надто ж на той його відтинок, коли загарбницькі пляни Москви ще вільно, хоч і опосередковано, висвітлювалося по всіх «українських» друкованих речниках у вигляді численних «плятформ» та «наших універсалів». Революційна психологія нового хама (а невдовзі й нового пана) неминуче породжувала натоді ще цілком природній відрух аж надто безоглядного ставлення до колишніх ворогів, аби приховувати від них безумні проекти побудови Нового Майбуття. Тому-то з високостей свого пролетарського «я», що безумовно мало «революційне» минуле, тодішні будівничі Загірньої комуни ще не зважали на «буржуазну» творчість т. зв. «попутників», дозволяючи на з’яву численних «білоґвардійських» спогадів у тодішньому друкованому потоці красного письменства. На противагу цьому вони ставили бойовий епос «червоного» партизанства, що подавав романтику махновщини з позицій ортодоксального більшовізму. Цілком чудовим взірцем такого письма залишається новеля «Я (Романтика)» М. Хвильового, в якій автор підносить «чорний трибунал комуни», славлячи людей «з холодним розумом і каменем замість серця».

Згодом, відповідно до завершення будівництва знаного в Харкові письменницького Будинку «Слово», що місця в його панському солярії, на останньому поверсі будови, могло на всіх не стати, на думку пролетарським мистцям, нарешті, приходить те, що така творчість любого усіма Миколи Хвильового, «здібного недоучки з романтичним складом натури є нічим іншим, як тільки злою карикатурою на події нашої недалекої минувшини, яку використовують наші вороги». «Оповідання „Я“ — величезна психологічна помилка, не кажучи вже про його велику суспільну шкідливість», — писав В. Юринець у журналі «Червоний шлях» 1927-го року.

Відтак, через п’ять років по тому, себто по скасуванню ВАПЛІТЕ, закриттю «Літературного ярмарку» і завершенню т. зв. «літературної дискусії», себто на початку лиховісного десятиліття після «великого перелому», року 1932-го М. Хвильовий знову дозволяє собі друк «назадницького» оповідання назвою «Подяка приватного лікаря», де згадує своє недалеке чекістське минуле.

Те, що новеля «Я (Романтика)» — безперечно, автобіографічна річ, сумніву не улягає. Тему цього прокомуністичного твору М. Хвильового дослідник його життя й творчости О. Гай пов’язував з тим, що довелося пережити Хвильовому (натоді ще Фітільову-чекісту) в 1919-му році, коли під час наступу денікінців була утворена більшовицька «рада п’ятьох». При тому біограф зазначає, що хоч матері своєї Хвильовий насправді не вбивав (як це відбувається з героєм новелі), але під час революції таки вбив якогось нещасного в імя «великої ідеї», про що пізніше натякав у біографічних «Вальдшнепах». Цей випадок (як колись, у часи громадянської війни, alter ego М. Хвильового в романі, а саме Дмитрій Карамазов, розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря), інший дослідник, колишній «гартівець» В. Чапленко згадує у зв’язку із цілком реальним зізнанням Хвильового 1922-го року, зробленим у статті, що з’явилася на сторінках журналу «Арка». «Не маючи змоги ні добути це видання, ні згадати навіть її заголовка, я, проте, добре пам'ятаю, — значить В. Чапленко, — що Хвильовий, полемізуючи з Коряком і протиставляючи йому свої „заслуги“ (якби, мовляв, він, Коряк, мав таку біографію!), згадує, як він (Хвильовий) власноручно застрелив на вулиці Полтави (а може, й не Полтави — не пригадую виразно) фельдшера-петлюрівця».