У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 67

З приходом у міську культуру 1920—30-их років «селянський елемент» активно споживає будь-які форми з радянської індустрії розваг зазвичай суроґатного, аґітпропівського ґатунку. «Оновити її треба Україну, — визначається М. Куліш в „Народному Малахії“. — Старчихою бо стояла при шляхах битих, задріпана, струпом укрита, з торбиною. Що з того, що в торбині Тарас і Грінченків словник — вся її культура. Така даль голубая сьогодні, а вона соняшник луска… Ненавиджу рабу. Оновити або вбити». Але якщо у ХІХ-му столітті розважальна індустрія була продуктом міської нудьги й не мала політичного підґрунтя, то за радянських часів вона набула неабиякого ідеологічного значення в процесі виховання непролетарських мас. У свою чергу, знеособлена маса вчорашніх селян, опинившись у місті, створювала культуру за тим самим зразком, за яким їхні предки-козаки творили власну «вульґарну» культуру. Ця культура зазвичай виникала як реакція на «знебарвлення» і «знеособлення» селянина в чужорідній міській масі пролетаріяту.

Шопен і балалайка

В одному зі своїх есеїв Т. С. Еліот писав, що коли бути культурною людиною означає не мати особистих симпатій і антипатій, утримуючись при цьому від розрізнення між добрим і поганим, то він волів би не бути культурним. Погодьмося, під теперішню пору, ознаменовану засиллям політкоректности, це не дуже зручна позиція для людини, яка виставляє себе за культурника. Такого зазвичай «не беруть у космонавти», позаяк справжній член суспільства мусить бути особою з передбачуваною поведінкою, характером і стилем буття, а також підпорядковуватись загальноприйнятим правилам, нехай навіть смішним і підлим.

Як знати, такі критерії споконвіку вироблялися т. зв. суспільною думкою, себто були за «глас народу». І коли «народ», скажімо, вважав, що автор сих рядків — будучи «кабінетним» на означення того народу «вченим» — не має права описувати його життя, то це був вирок, який не передбачав ніякого обговорення. Воно й не дивно, якщо згадати, що сам автор ніколи не любив свій народ. Тож коли йому говорили, що в селі зосереджена духовність, він наївно вважав, що в селі завжди було зосереджене хамство. Також коли йому втовкмачували, що робітник — це уособлення добропорядности і всіляких чеснот, він все одно гадав, що робітник — це, як правило, типовий невдаха з напівкримінальною психологією. Нарешті, коли йому вказували на те, що таку думку можуть мати лише «вороги народу», він натомість був свято переконаний у ворожому ставленні до народу якраз тих «тлумачів», адже самі робітники з селянами про себе давно вже усе знають.

Усе це відбувається, мабуть, через те, що автор за своєю життєвою позицією і походженням не належить ані до кляси «друзів», ні до кляси «ворогів» народу, натомість — до кляси його господарів. Причому не самозваних чи підробних, а справжніх, автентичних і єдино можливих за кастовим розподілом світу речей і понять. Тому розводитись про свою любов чи лояльність до народу йому абсолютно непотрібно. Наразі це виглядало б так само дурнувато, як звіряння в любові й ненависти до самого себе. Адже цей народ — його, того самого «кабінетного вченого», який наразі наражається на небезпеку бути обвинуваченим у черговій фобії.

Але про жадну «фобію» при цьому не ходить. Просто існує нормальне відчуття самоповаги на рівні стосунків між індивідуумом і спільнотою, для якої він нібито живе і творить. Причому стосунки можуть бути різні, а відчуття залишається незмінне. Недаремно А. Марієнґоф, як уже згадувалось, завжди повторював, що готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би у різних ресторанах. Здається, це звучить наразі так само не дуже образливо для «народу», як не були образливі «народні» усмішки для бабусі автора сих рядків, шляхетної панянки, що волею долі була закинута з репресованою родиною до глухого села. В її поминальній книжечці поміж численними Іванами та Миколами, що прагли свічечки за упокій душі, значився, бачте, такий собі Фридерик. «Хто це?» — спитався якось у бабусі дільничний міліціонер, знічев’я гортаючи цю книжку. «Як хто? — була на те здивована відповідь. — Ясна річ, Шопен!»

Обкладинка журналу «Искусство в массы». 1930 рік

Отож мова наразі лишень про якийсь десяток людей, у чиїх паперах можна надибати незрозумілі імена, та про декілька десятків мільйонів людей, для яких ці імена завжди були підозрілими, а зовсім не про якусь там «фобію». Таке розмежування за всі часи існувало у нашому суспільстві, нагадуючи про споконвічну різницю між літом і зимою, темрявою і світлом, Шопеном і балалайкою.

Кого хвилював Хвильовий

Будучи, на відміну від якої-небудь Христі Алчевської, чи то з роду конторських службовців (по матері), чи з куркульської родини, а чи сином чиновника Фітільова, котрий звабив гувернантку, кинувши покриткою, М. Хвильовий довгий час не міг виборсатись з образу неприкаяного байстрюка у своїх оповіданнях. Озлоблена «неприкаяність» згодом взяла гору, тож навчаючись після сільської школи в Охтирській гімназії, він був вигнаний звідти за «бунтарські» розмови з 4-ої кляси, атестат зрілости отримавши заочно. По тому, наче кумир Ґорький, подався у мандри, себто на Донбас, де працював чорноробом. «З Дружківки я рушив на південь, до моря, „босяцькими етапами“’, — значив М. Хвильовий про цей час. — Ідейну сутність цього періоду мого життя я можу характеризувати, як швидкий занепад до інтуїтивного анархізму». Воно й не дивно, якщо згадати, що під ту пору на Донбасі вирувало криміногенне життя-буття, а самого Хвильового, за його словами, завжди «тягнуло до босяцької вольниці». Будучи мобілізованим на фронт у 1915-му році, зійшовся з пітерськими більшовиками, вступив до ради солдатських депутатів, але, звичайно ж, до українських самостійників не пристав. Через семітську зовнішність мав численні проблеми на тодішніх патріотичних мітингах.

До речі, до більш-менш організованого загону приятеля-боротьбиста Андрія Заливчого наш герой, повернувшись додому наприкінці 1917-го року, також не вступив. Будь-що українське було йому чуже, тож за Центральної Ради «експропріював» заможних селян, створивши власний «анархістський» загін, за гетьманату працював двірником, санітаром та канцеляристом на пункті «реабілітації» німецьких полонених, за Петлюри знову грабував, але потрапив до рук влади й ледве уникнув розстрілу. Як, спитаймося, прибився до літератури? Знову ж таки, через «анархію», чи пак «політику».

Змагаючи з військами УНР та Денікіним, згуртував сільський большевицький загін, який боровся проти петлюрівців. Але попався Петлюрі в руки і ледве втік з-під розстрілу. У боротьбі проти військ УНР та Денікіна нещасливий Фітільов, уже вирісши на політробітника, знову потрапив в буцегарню, але наразі чекістську, оскільки втік разом із штабом з поля бою. Врятувала його під ту пору секретарка комосередку, та сама «товариш Жучок», що згодом витворилась на героїню оповідання М. Хвильового. Їздив в обозі війська, будучи відряджений до політвідділу Південного фронту, писав аґітаційні листівки, на вранґелівському фронті працював у редакції армійської газети.