Нічого особистого - Байдаченко Настя. Страница 5

Добре, хоч не показує чергове хоум-відео з життя своїх улюблених карликових хом'ячків, напоєних чаєм із звіробоєм по самі вінця, зображеннями яких було прикрашено всі стіни кабінету.

Людмила Трохимівна Борисенко була прискіпливою, відгодованою тіткою передклімактеричного віку. Однією з тих, які весь час кажуть, що їм завжди тридцять дев'ять та вишукують в інеті всілякі дієти, неодмінно жуючи шоколадний торт зі збитими вершками. Запивають все це діло чаєм із звіробоєм. Ну і вдягаються та поводяться відповідно до свого удаваного віку. Треба додати, на дух не переносять, коли когось до тридцяти років називають директором. Людмила Трохимівна доводилася головному троюрідною сестрою й трималася дуже цукрово в його присутності. А зважаючи на те, що їй належало 7 % акцій консорціуму, із рештою співробітників вона поводилася набагато жорсткіше.

— І що ж у нас сталося? — Новицька ефектно клацнула підборами та натякнула, що вже час згадати про мету зустрічі.

Люда загадково та водночас отруйно посміхнулася. Ще раз. Дві посмішки від Борисенко за такий короткий проміжок часу мали б насторожити.

Людмила Трохимівна була людиною геть позбавленою грації. В неї посмішка як у білої акули.

— Ми змінюємо рекламне агентство. — резюмувала Борисенко.

— За якою категорією препаратів? — запитала Новицька, ще не підозрюючи всієї глибини провалля і навіть не відчуваючи його усіма своїми феллінівськими черевичками із 12-сантиметровими підборами.

— За всіма, — ще ширше посміхнулася Борисенко і стала схожа на крокодила. — Із наступного місяця.

— Тобто? — від шоку матюки застрягли у горлянці Новицької. — А нічого, що нам вже спланували до кінця року всю рекламну активність та зробили букинг [17] на свій страх і ризик.

— А хто їх просив? — Борисенко посміхнулась отруйніше вже точно нема куди.

— Я їх просила, інакше втратили б найкращі місця.

— Ну нічого страшного, ми ж додаткової угоди не підписали? Нє? Грошей не платили? Нє? Посилай їх подалі. Бюджет піде через наших друзів: агенцію «БрейкВей». [18]

— А нічого, що люди вже зробили половину роботи? І хороші ціни.

— Нічого. Щось у тебе з ними якийсь особистий інтерес? Вони тобі відкатали? — Борисенко із натяком втупилася у черевички за 2700.

— Якщо я ще раз почую це припущення — я тут працюю останні два тижні. — Новицька різко всадила підбор у підлогу, очевидно уявляючи ногу Борисенко на тому місці.

— Дивна в тебе реакція. Я б сказала — ненормальна. — спокійніше додала зам головного, напевно чай із звіробоєм вимикав агресію. — Та байдуже. Тобі зателефонує директор «БрейкВей» Петро Гальмо та домовиться про зустріч. А ти вже будь ласкава тримайся люб'язно — це давні друзі Сергія Сергійовича, у нас з ними такі спільні справи, що тобі навіть не снилося.

— У мене лише одне питання: якого xЂ(R)a?

— У нас нова програма з внутрішньої безпеки. Кожні три місяці будемо змінювати постачальників послуг, аби директори не підсіли на відкати…

На роботі ми всі як тваринки в лісі — є чітка ієрархія. Слабкі коряться сильнішим, або старшим. Формально у Борисенко більші шарики, і послати її вголос не можна. Хоча влізла вона не в свої повноваження. Тобто прилюдно тицьнула Новицьку личком у гній. І рішення тут два — або вийти з цього природного ареалу та послати зам директора вголос, або залишитись і удати, що все як треба. Тільки тебе зсунули на сходинку нижче. Навіть штурхнули. І всі це помітили. І запам'ятали.

Не всотала — обтікай. Обтікай. Обтікай. І дихай глибше. Як у пологах. І так само не треба верещати, як малохольна. Якщо у когось мізки відсутні, це надовго. Це вроджено та невиліковно. А ти обтікай, обтікай… А потім, коли гнів перегорить та гарячковий мозок почне видавати якісь більш реалістичні пропозиції, ніж підсипати миш'яку в трав'яний чай, вийти на балкон, ковтнути бейліз з чийогось новорічного подарунка та тверезо оцінити ситуацію.

Тобто ця коза просто забрала у Новицької шматок її повноважень, тупо noxЂ(R)іла її попередні домовленості, що могло як мінімум поховати ділову репутацію маркетинг-директора. А як максимум… Про це думати не хотілося… А треба.

І як вона пропрацювала у цій божевільні стільки років? Хоча раніше було інше керівництво, всіма рулили управляючі директори, дуже комфортна прошаровка між маркетинг-відділом та СС. Коли звільнили останнього, СС сам взявся до безпосереднього контролю та управління, які скоріше нагадували контроль батьками ледачих та недолугих школярів.

Попередні п'ять років у компанії Анна Новицька згадувала із солодким щемом. Вона прийшла до «Фармацеї» junior brand manager у категорію седативних препаратів і відчувала, що попереду неоране поле, а орати їй в кайф. Навіть згадка про те, як вся седативна команда два тижні жерла усі заспокійливі ринку, аби зробити «животрєпєщущий» SWOT [19]-аналіз та на власній шкірі усвідомити конкурентні переваги своїх препаратів, викликала у неї ностальгійну посмішку. І робили вони це добровільно. Зараз усе стало інакшим. Чи то мотивація зникла, чи переоране поле набридло, як пережована гірка м'ятна гумка. Якби-то не було, за останні півроку Новицька вісім разів друкувала свою чергову заяву про звільнення за власним бажанням. А це ні про що хороше не свідчило. Мабуть, вона чекала лише на привід. Причин в неї було більш ніж достатньо.

Директор «БрейкВей», або як було вказано на візитівці General Director (!), Петро Гальмо виявився самозакоханим та самозануреним метросексуалом. Чи-то через поганий зір, чи-то від природної соціопатії Гальмо дивився весь час убік на середину столу, не піднімаючи очей на співрозмовника. Більш говіркий колега Гальма розпинався про марсіанські обрії крутіше, ніж мер Києва на прес-конференціях про метро на Троєщину. Новицька почала відчувати п'ятою точкою, що «діло — глина». Вона попросила надіслати їй систему знижок за медіа-носіями та й потому закінчила зустріч, пообіцявши перевірити їхні ціни. Повернувшися до свого компа, вона зазирнула на сайт «БрейкВей». Як повідомляв розділ «news», 90 % новин агенції було присвячено якимсь голосним заявам пана Гальма у ЗМІ та їм подібним. Досвід та передчуття підказували Новицькій, що працювати на поприщі реклами агенція із назвою «БрейкВей» буде погано. Від того їй легше не стало, бо за два тижні мала вийти в Інтернет-ефір чималенька рекламна компанія снодійного для офісного планктону.

У середу на Новицьку посипалися відповіді рекламних агенцій, посередників, офіційних представників та просто власників медіа. Виявилося, що ціни в «БрейкВей» усе ж таки гірші, знижки вони дають такі високі, яких і самі не мають, на що заступник директора закрила очі і знову відправила на спілкування до Гальма. Будь-яка надія на справедливість розтанула, як перший сніг біля пивного кіоску. Та й сама ситуація, коли Новицька, як зелена дівчинка-асистент, мала весь час бігати до Борисенко, узгоджувати, перепитувати дозвіл та знову узгоджувати, напружувала її капітально.

— А якщо вони мене кинуть? — озирнулася Новицька, вже полишаючи кабінет заступниці головного.

— А ти там все повирішуй, це ж твоя зона відповідальності. Щоб усе пучком було.

Грандіозно! Підсунула їй свого підрядника, а всі проблеми вирішуй сама! Сама, люба, сама. Твоя відповідальність збирати вершки та обирати постачальників, а Новицькій бути асенізатором. Цікаво, чи є в них трохи в голові? Якщо Новицька зараз піде… Бо ж так хочеться. Просто зараз, із початком сезону продажів та максимальної промо-активності, як вони розрулять без маркетинг-директора? Звичайно почнуть казати, що вона злякалася важких економічних умов, безсоромно кинула контору у кризові часи. Не впоралася, одним словом. True loser.

— Щось ти сумна, Новицька, — наче турботливо зауважив СС, стикнувшись із нею в коридорі.

— Ну знаєте, я з донецьких. У нас «порожняк не гонять» і «за базар отвєчают». А ви тупо зневажили моє слово моїм підрядникам. Я їм обіцяла контракт до кінця року.