У лісничівці - Парфанович Софія. Страница 24

Не відомо, чи Дідочок думав собі те саме, бо він не боронився й спокійно лежав у плахті, якою бабуся його завинула. Не відповів він нічого, бо це не в звичаю їжаків. Бабуся понесла його додому і примістила в стайні, під жолобом. Мабуть Дідочок добре розумів бабусю, бо він не лякався й не збирався втікати. Випорпав собі ямку під жолобом, прикрив її сіном, і там заховався.

Перші дні його й зовсім не видно було. Мабуть звірок він розсудливий, і спочатку розглядає житло та його мешканців. Він ще потроху лякався та ховався між голками. Але згодом перестав боятись, вилазив із своєї хатки та ходив собі по стайні. Тепер уже його боялись. Власне, боялась його Красуля. Коли він бігав по стайні, Красуля їжила шерсть і дивилась неспокійно своїми баньчастими очима. Навіть копала копитом одним та другим, наче обороняючись від чогось немилого й страшного. Бабуся заспокоювала її:

— Не бійся, маленька, він тобі нічого злого не зробить. То наш господар, повиганяє мишей і всяку нечистоту. А те, що він трошки негарний, а, може, й страшний, не біда. На тобі свіжої травички, поїж собі!

Бабуся заклала за драбину скошену траву, що пахла м’ятою, чебрецем, та свіжою зелениною, і була пересипана гарними польовими квітками. Красуля стала їсти, час від часу оглядаючись позад себе. Бабуся приставила стільця, сіла на ньому, та, взявши між коліна дійницю, почала доїти Красулю. Молоко дзюркотіло тонесеньким струмочком та біліло в дерев’яному відерці.

— Чемна бабусина коровка дбає про свою господиню. Коди б не твоє молочко, бабусі, певне, вже й на світі не було б. А так бабуся зробить собі сирку, маслечка, та ще й продати щось знайдеться. Годуєш ти бабусю й дбаєш про неї, але й бабуся доглядає тебе, як свою доню.

Коровка повертала голову до бабусі, дивилась на неї великими вогкими очима, й здавалося, хотіла щось відповісти. За неї говорили її очі. О, Красуля розуміла свою господиню!

— Хоч ти й не дуже шануєш отого нашого Дідочка, але молочка йому даси, правда? Він любить молочко й ми зараз його погодуємо.

Закінчивши доїти Красулю, бабуся налила в мисочку свіжого молочка та поставила її біля нірки Дідочка. Спершу він не вилазив, а далі набрав відваги та радо приймав харчі. Їв молочко, мляскаючи голосно язиком.

— Добре молочко, правда? Наша Бурка теж його любить. Де ж вона сьогодні?

Ого, Бурки б не було! Як тільки вона чула скрип дверей від стайні, зараз же прибігала, хоч би як далеко була. Тепер вона також моталася біля бабусиних ніг. Вигинала спину, лащилася та ласково муркотіла.

— Ага, ти тут? Не подаруєш свого молока? Ну, на тобі!

Киця хлептала молоко, помуркуючи від задоволення.

— Молишся? Молись, молись! Треба Бога хвалити за те, що дає нам здоров’я: мені, Красулі й тобі, Бурочко. Ну, та й нашому Дідочкові.

Щоправда, Бурку Дідочок аж ніяк не цікавив. Не від сьогодні вона знала їжаків. На них не можна полювати, тож не варто навіть звертати уваги. А потім киця була чистенька, дбайливо вилизана та зачесана й з таким брудасом вона не могла дружити. Отже, Бурка хлептала своє молоко, Дідочок своє, а коровка жувала жвачку. Бабуся пішла в хату. Тільки чутно було, як порається з мисками та горщиками.

Якщо йде про Дідочка, то він любив не лише молоко. Він був невибагливий і їв усе, що йому давали. Так само голосно мляскав язиком, поїдаючи картоплю, буряки та інше, що приносила бабуся. Не був він і лінивцем, що їсть тільки готове. Обізнавшись з новим житлом, він випорпав собі хідник із стайні в садок. Ходив ним тепер на прогулянки й лови. Часто можна було його бачити в садку, як біг осяяними сонцем стежками. Завжди кудись поспішав, і на обличчі в нього буди наче журба, чи заклопотання. Може й справді у Дідочка була якась своя журба? Може, де занапастились йому жінка й діти? Бабуся не раз пильно слідкувала за ним та не могла дізнатись, куди він біжить і чим займається. Вона б і дізналась, але в неї було мало вільного часу, бо вона мусіла сама вести ціле господарство. Поле, город, корова., курчата, свинка. Тож коли вона могла ходити за Дідочком?

Отже, жив собі Дідочок у стайні. Вже й Красуля звикла до нього, і всі вважали його за свого.

Прийшла осінь. Погідна українська осінь, що палає золотом і червінню листя та капає ними на ситу зелень отав. У садку зажовтіли й забагряніли яблука. В тиші тільки й чутно було: гуп! гуп! Це падали стиглі яблука, налиті соком. Чудова осінь, і благословенні її дари!

Одного дня побачила бабуся в стайні, біля жолобу, червоне яблуко. Хто міг занести його туди? — дивувалась. Бабуся підняла яблуко й подала Красулі. О! Красуля була ласунка, яких мало! Коли паслася в садку, то хоч яка вона велика та тяжка, старалась завжди підстрибнути, чи хоч витягнути шию й поласувати яблуками. Тільки й чутно було, що: хруп, хруп, хруп! При тому текла їй з рота слина — це знак, як дуже їй смакувало яблуко. Бувало й таке, що вона ловила гілку губами, і не задовольняючись одним яблуком, смикала її, як збиточний хлопець. Це, очевидно, як бабуся не бачила. А то воркотіла б та ще й дубця б показала. Красуля ж над усе любить спокій. Вже краще крадькома яблучко погризти.

Отже, Красуля дістала яблуко. Видоївши її, бабуся хотіла побалакати з Дідочком. Відхилила сіно, зирк у його хатку, а там… що таке?! Яблук з двадцятеро, поскладених одне біля одного, рівненько, по господарському. Зверху прикриті сіном. Аж сплеснула долонями бабуся. Так це Дідочок заніс? А ви скажіть мені, яким чудом він це робить?

Тут уже бабуся не мала спокою, аж доки не довідалась. Увечорі вона вийшла потихеньку в садок і стала під яблуньку, що з неї були яблука в їжаковій хатці. І от побачила: Дідочок крутиться, вертиться, вовтузиться. Біля нього велике, червоне яблуко. Котить його носом, аж доки не припер до яблуньки. Тоді кидається спиною на яблуко, і — гляньте, ще діється! Надів яблуко на голки, швидко повертається і йде гордовито стежкою. На спині несе яблуко й зникає з ним у тайному ході до стайні. А там — шусть до своєї ямки! Так дбайливий господар забезпечує себе на голодний час.

Ну й скажіть тепер: дурний він? Ви знаєте, війна вибухла в тому роді. Прийшли голодні часи, сталося навіть таке, що бабусю примусили покинути село. Але Дідочок залишився на господарстві й не боявся голоду. Хто знає, може й далі там живе і господарить.

Вислухавши де Фількове оповідання, Роман, завжди недовірливий, дивиться на Ганну й питає: чи то правда, бо наш Філько любить часом підбріхувати.

4. ДАЛЬША ІСТОРІЯ ІЧКА

Ічок жив у кухні. Вдень він більше спав, згорнувшись клубком, десь у кутку. Був тоді схожий на неживу річ, якусь іграшку. Коли прокидався, простував до мисочки й їв усе, що там приготовили, не розбираючи. Був дуже скромний, на харчі зовсім не вибагливий, не так, як Роман, що його не можна було допроситися, щоб їв.

Наївшись, бігав швидко, наче був чимсь заклопотаний, і тупав ногами. Його копитці стукотіли. Носом він фукав голосно, найголосніше тоді, коли хвилювався. Так і чути: шкряб, шкряб, шкряб! — це ногами, і фу, фу, фу! — рильцем. Треба сказати, що в таку пору він залишав позад себе щось, що не пахнуло приємно…

Найбільше оживлювався під вечір, і тоді бігав і шукав чогось по кутках. Вночі він найрадше полював на тарганів, і жив собі своїм нічним життям. І все було б гаразд, якби можна було його привчити до порядку. Та він з погордою ставився до всіх спроб примусити його ходити до скриньочки з піском, як це робила Мая.

Зоська спершу мовчала, а далі каже:

— Не можу я вже довше терпіти! З Маїної скриньки теж не фіялками пахне, а від цього смердюха хоч гинь! Не можу! Або я, або він! — Так сказала Зоська, що прибирала хату й готовила їжу. А що вже смачні варенички робила! Як же ж без неї? Ічок не відзначався жодними геройськими вчинками, не зробив ніяких винаходів. От такий собі звичайний громадянин.

Тож довелось Ганні вирішувати, що з ним зробити.