У лісничівці - Парфанович Софія. Страница 25

— Бачиш? — говорила вона до Ічка, — скільки ти промандрував, доки сюди дістався, а тепер тебе хочуть викинути. Чи не ліпше б тобі було ходити до скриньки з піском та жити собі в нас спокійно, їсти борщ, картопельку та м’ясо? Тільки одного від тебе вимагають: щоб ти ходив у пісочок.

Ічок мабуть слухав цю промову, але так, як і всі ми, не любив докорів. Одним чорним очком він дивився з-під кожуха, а врешті й його заплющив та й задрімав. От і договоришся з таким! Тож не було іншого способу, як викинути його. Самі знаєте, це не страшна кара: Ічок повернеться на поле. Не буде це Розлуч і гори, тільки Стрийський парк у Львові. Але ж і там можна жити, ми його відвідаємо та ще принесемо чогось доброго поїсти. В парку ж живе і Павло Слимак.

Отже, поклали його до коробки, причому він не боронився й мовчав, та винесли до парку. Зажив там Ічок над ставком, і живе досі, здоровий і цілий. Навіть жінку придбав і двоє малих — Іченят. Не вірите? Підемо зі мною відвідати його!

* * *

В хаті у Ганни тим часом прибрали та добре вивітрили, а потім Роман пішов до ставка й приніс щось у склянці. До великої скляної бутлі налляв води та висипав те, що приніс. Це було нове життя, новий світ під водою. Наверху була ряска, потім три малюсенькі рибки, водяний павук Ткач, а на дні трохи водяних рослин. На одній з них проживав водяний павук Ткач. Він сидів на гілці й мав над собою срібну кульку повітря, завинену в павутиння. Інколи ця кулька була більша, інколи менша. Потребував її, щоб дихати. Дуже розсудливе сотворіння. Вміє навіть у воді жити, чого не вміємо ми, люди. Вже не казати про котів; Мая взагалі води не зносить.

Так оце замість смердюха Ічка був підводний світ. Рибки їли ряску, павук Ткач сидів собі на гілці, Зоська робила добрі вареники, і в хаті панував порядок та спокій. Для таких громадян, як Павло Слимак і їжак Ічок у хаті немає місця. Краще хай собі живуть на дворі.

ПІСЛЯСЛОВО

Нема другої України,

Немає другого Дніпра.

Тарас Шевченко

Велика буря розігнала нас по світі. Промандрували ми майже через цілу Европу, дехто побував і в Азії чи Африці, тепер же доля загнала нас у Новий Світ — Америку. Бачили ми красу різних країн і вміли її оцінити; ми навіть захоплювалися нею. Альпи — чудові, альпійські квітчасті луки — одна радість. Озера альпійські сині, прозорі чи молочно-зеленаві — гарні. Океан — незміряний, потужний. Моря сині, глибокі, визолочені сонцем — чарівні, Ніягарський водоспад — могутній. Оцінювати їхню красу — ми навчилися, але не навчилися любити їх. їхня краса залишила нас холодними і не зворушувала нас глибоко. Вона була, як скарби чужої людини, чи її розкішні палати. Ми оглядаємо їх і — йдемо далі. І що далі йдемо, то кращою, чарівнішою й дорожчою видається нам Україна, батьківщина наша. Ми любимо її, ми тужимо за нею.

Оце ліси наші, там, у Болехівщині, де стоїть лісничівка. Які потужні дерева, як вони шумлять — моляться при вітрі, і як грізно ревуть у бурю! Яка таємно-чарівна лісова гущавина, і як пахне живицею і сухими шпильками чатина!

Оце наші луки. Ви пригадуєте їх? Які вони розквітлі, які запашні! Це одна велика радісна китиця різнокольорового квіття. А коси тільки — шмаг! шмаг! Лежать свіжі покоси, а ви йдете і вибираєте відтіля незабудьки, ромен, дзвоники, зозулинець, і всі оці жовті й білі, червоні й рожеві квітки, як кольори веселки. Ви складаєте їх у китицю, і на них ще сяє роса. Ні, немає таких луків ніде!

В тих лісах, на тих луках — наші села, там і наша лісничівка з її людьми й звірями. Оце біля стін горбка — село, а там і церківця з старим цвинтарем, і стежечка до неї серед піль. Іде нею старий ловець Рибак, і його губи шепочуть благословення всьому, що живе. А там знову пан лісничий і його сім’я. По той бік річки стоїть Сільва, що забула стежку до хати, де виросла, і Цапуньо готовий кожної хвилини забігти туди й наробити шкоди.

Але що це?! Буря розігнала всіх. Помер старий Рибак, кудись на захід помандрували Вірстюки, а Славко, що вже є лісним інженером, заїхав з дружиною й донею до Америки, до Дітройту. Оце одного дня я захворіла, і він прийшов та розказав мені деякі історії про звірів. Інші я й сама знала. Потім прийшла його дружина, сіла біля мого старого друга Ремінгтона, — і я диктувала їй про всіх звірів — їхніх і моїх знайомих. їм обом — вони тепер називаються панство Ярослав і Ірина Вариводи — я й ми всі дякуємо за те, що причинилися до появи цієї книжки.

Що діється в селі, де стояла лісничівка, і в лісах, що ними Славко ходив з батьком, вивчаючи життя лісу й його мешканців?

Може, нам пощастить колись вернутися туди, знову дихнути рідним повітрям наших луків і лісів та зустрінути хоч дітей людей отих, що там залишилися. І дітей Сільви, Двох Матерів, малих ластовеняток, борсучаток, лисеняток, і синів гарного дятеля Стукача. Вони і ми знаємо: яке б не було гарне життя в неволі — воля найцінніша. Тому й з лісничівки відходять усі звірі — на волю. Тому пішли й ми, хоч і як любимо наш край!