Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген. Страница 20

Умови спартанські, проте я заощадив купу грошей. У середньому я витрачав по 2 дол. на добу на проживання і максимум 5 дол. — на їжу (я харчувався 2 рази на день, вранці і ввечері, в обід обходився чаєм або кавою з апельсинами чи бананами). Плюс транспортні витрати, тобто максимум 10 дол. на день для забезпечення себе всім потрібним у Сирії — дуже пристойний результат, батько був би задоволений. Нічого не можу сказати з приводу комах — у березні їх майже немає. Маю дякувати самодисципліні за брак проблем із травленням; я не вживав сирої води, єдиний виняток — фонтан, з якого ми пили з Іко. Але, я так розумію, закоханим отруєння не загрожує апріорі: вони й так під кайфом. Під час подорожі — як на війні — організм мобілізується і не дає тобі спуску, він готовий до всього.

Латакія — найбільший сирійський порт, а порти всього світу існують за власними законами. Там завжди трохи вільніша атмосфера, бо кожну добу через них проходять сотні незнайомих людей, які сходять на берег після кількамісячного плавання, тож їм потрібні розваги. Так, мені здається, і виник у Латакії християнський квартал із ганделиками. Якби його не було, кораблі просто відмовлялися б сюди заходити. Я йшов навмання, та з того, що назустріч усе частіше траплялися матроси, розумів, що напрямок правильний. Матроси гуляли, перевдягнуті в цивільне, але вони відрізнялися від місцевих не лише кольором шкіри, а й виразом обличчя — вони шукали пригод.

На вечерю я купив бананів — вони тут невеличкі й зелені, не такі, як продаються в нас — великі й жовті. Один торговець пояснив, що різниця між цими різновидами полягає в тому, що зелені — це, так би мовити, природні банани, їх вирощують у садибах для себе і на дрібний продаж, а жовті великі — на плантаціях на гуртовий продаж та експорт, використовуючи спеціальні добавки, — тут їх майже ніхто не купує. Така сама історія з лимонами — тут вони маленькі, зелені і такі їдкі, що достатньо вичавити 2—3 краплі, щоб отримати смак половини нашого великого й жовтого. Натомість із картоплею — все навпаки. На Близькому Сході вона велика, як із Чорнобильської зони, природним шляхом майже не вирощується, а агрокультура № 1, як майже і в усій Азії, — це рис.

Я зупинився на черговому розі чергової вулиці та уважно обдивився навколо — за останнім поворотом мав бути християнський квартал. «Ну, скільки вже можна чекати на тебе?! — раптом почув я радісно-невдоволений голос. — Ходімо хуткіше!» Я озирнувся — поруч зі мною стояв араб невеликого зросту, років шістдесяти, одягнений у чорні джинси, чорну шкіряну куртку, з великим смішним капелюхом на голові. «Куди?» — розгублено запитав я. «Туди!» — сказав він, осміхнувшись, і показав на вивіску напроти. На вивісці російською було написано «Магазин Каштан», і намальовано зелений каштановий листок. Точна копія, наче дома, у Києві. Я зрозумів, що прийшов. Моя подорож закінчилася — раптово, несподівано, випадково. Це я так думав, що випадково, а насправді все чітко сплановано. Батько привів мене до себе, як вовк ягня. Виявляється, тепер він — господар магазину, — як усе банально! Ми перейшли на інший бік вулиці і піднялись на другий поверх. Серце чомусь шалено колотилося. «Спокійно, — казав я собі, — спокійно, це всього-на-всього зустріч із батьком!» Ми ввійшли до невеликої зали, де під вікном за полірованим круглим журнальним столиком сиділи три жінки і пили з маленьких чарок коньяк. Поруч гучно працював телевізор, ГРТ, диктор бадьоро розказував про перебіг президентських перегонів у Росії. З усього виходило, що переможе Путін. А чи хто сумнівався?!

— Ну, скільки ж можна! Ми вже вас тут зачекалися! — вигукнула старша жінка, підійшла до мене і потиснула руку. — Як вас звати?

— Остап.

— Дуже приємно. Люба! Вас що, лише тепер відпустили? Давайте хуткіше пакунок!

— Звідки відпустили? — розгублено запитав я. Дві інші жінки щось уже витягували зі спортивної, типово радянської сумки: якусь коробочку, яка, мабуть, повинна зараз перейти в мої руки. Боковим зором я зауважив, що в магазині зовсім мало товару, — тут так не торгують: сорочки і футболки сиротливо висіли в кутку, й сумнівно, що їх торкається рука покупця. Магазин був схожим на секонд-генд після гангстерського нападу, і інтуїція підказувала, що відбувається щось не те.

— З корабля, звідкіля ж іще! Чому вас так довго тримали? — жінка вже протягувала мені коробочку.

— Я не знаю. Я... не з корабля. — В голові промайнули кадри з «Діамантової руки»: Андрій Миронов, Фіш-стріт, Юрій Нікулін, «шьорт подьєрі», пароплав «Михаїл Свєтлов» — «ту-ту», «цигель-цигель, ай-лю-лю!!!» Звідкіля і чому, але я знав — до того пакунка не варто навіть торкатися. Я демонстративно заховав руки за спину. — Я не з корабля, — ще раз сказав я, але значно вже впевненіше.

— А звідки ж ти? Мустафа, ти кого нам привів?! — жінка майже закричала. Старий знітився.

— Я стояв, я чекав, як домовилися, на розі, цілих дві години чекав, — виправдовувався він досить пристойною російською, — а тут він... Підійшов, зупинився, я запитав, він пішов... — Араб розвів руками. — Я звідки знаю кого, так?!

Мене врятувала, мабуть, звичка брати ініціативу в таких ситуаціях у власні руки.

— Налийте мені коньяку, будь ласка, я вам усе поясню, — сказав я і рішуче рушив до столу.

Ситуація складалася кепсько, і це був, мабуть, єдиний вихід — усе нормально пояснити. Я не знав, що вони мали передати тому російському матросу з литовського корабля, який прибув ще вчора вдень, — діаманти, золото, наркотики, — і не хочу знати й тепер. Я не знав, скільки їх, що це за люди і на що мені можна розраховувати. Я йшов до столу, як на трон або як на плаху, ні на йоту не сумніваючись у правильності дій. Сівши в крісло, я закинув ногу на ногу і твердо подивився на них. Очевидно, це справило враження, і жінки мовчки сіли поруч, а араб гукнув когось із коридору. За півхвилини з’явилося ще двоє вусатих арабів, у таких же чорних шкіряних куртках і феноменально ідіотських великих капелюхах, схожих на грузинські «аеродроми». Публіка недоброзичливо витріщилася, чекаючи пояснень. Я, не поспішаючи, детально виклав свою історію, але без батька, Іко, масонів і т. д.: я лише подорожую Сирією і шукаю християнський квартал у Латакії. Усе. І мені не цікаво, що тут у вас відбувається. Я мандрівник, мені цікавий Близький Схід, Сирія — неперевершена країна, давнина — це круто. Я казав це настільки впевнено, що, здавалося, ще хвилина, і я сам переконаюсь. Як казав папановський Льолік: «У цій справі головне знаєш що? Цей, як його, реалізм, о! Бу-га-га!» Проте я майже не збрехав їм.

Як не дивно, вони повірили. Ми навіть випили коньяку, до того ж, як з’ясувалося, всі три жінки — українки. Вони в різні часи вийшли заміж за сирійців, які навчалися в СРСР. Старша, Люба, з Києва, з Подолу, живе тут майже 30 років. Старий Мустафа — її чоловік, а «Каштан» — їхній магазин. От така історія. Я розповів про Україну і Київ, вони давно там не бували, та послухав про Сирію і їхні долі. На арабське життя жінки не скаржилися, навпаки, знаходили тут багато переваг для себе. Цигель-цигель, ай-лю-лю. Мене відпустили з миром. Чи то я сам із миром пішов, я вже не пам’ятаю, — такою великою була концентрація, таким великим було відчуття небезпеки.

Похитуючись від перевтоми та нервової напруги, я ледь знайшов дорогу до готелю. В абсолютному розпачі зателефонував Мудару, який одразу запросив у гості, в Джеблу. Я впав на ліжко, наче смертельно поранена людина. Мабуть, за фізичним та психологічним навантаженням це був найскладніший день подорожі: Хомс—Крак-де-Шевальє—Тартус— Арауд—Латакія—«Магазин Каштан» — з п’ятої ранку до одинадцятої вечора на своїх двох. І жодних слідів батька...

Сирія. Околиці Джебли.

Дядечко на ім’я Магомет. 16—17.03.

Я прокинувся об одинадцятій, нечувано пізно. Умився, зібрав речі і вийшов на ресепшн чекати на Мудара. Я мріяв подивитись, як живуть араби, як господарюють, яку їжу вживають і чи справді навіть удома не п’ють алкоголю, навіть з гостями? Це взагалі вражало: за два тижні я не бачив жодної п’яної людини. У мусульман великі родини, тож цікаво побачити, як вони дають собі раду. Зрештою, чудова нагода поговорити про іслам. А якщо підфартить, то й про політику.