Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген. Страница 22

— Поїдь до Алеппо, — порекомендував Мудар. — А далі, якщо забажаєш, можна податися до Туреччини, в Антіохію, там печери першохристиян, якщо цікаво. Візу отримаєш на кордоні — двадцять доларів. А потім можеш рушити в Трабзон чи Стамбул, а там пароплавом до Одеси. Я так колись одного разу повертався додому. Довго, щоправда, але ж ти нікуди не поспішаєш?

«Хто його знає, поспішаю я кудись чи ні, — подумав я, — і де мене перестріне батько, якщо взагалі перестріне». Надії на це залишалося все менше.

— Алеппо — це Халеб? — уточнив я.

— Так, є дві назви.

— Чудово: якщо випаде нагода, обов’язково. Ви б не могли розповісти про те, що відбувається в мусульманському світі? Шиїтів, сунітів і таке інше? Хто такі вахабіти?

— Повернувшись додому, ти зможеш легко про це прочитати у спеціальній літературі, тож я навряд чи повідомлю щось нове. А от про друз розповім залюбки. Друзи — це окрема національно-релігійна спільнота, дуже замкнуте коло людей. Друзом не можна стати, друзом можна тільки народитися. Вони одружуються лише між собою і свято бережуть традиції і таємниці. Певною мірою вони жерці.

— А де вони живуть?

— Переважно в горах. Вони воліють триматись подалі від людського товариства. Погодься, ти навіть не підозрював, що на світі існують люди, які добровільно відокремлюються від цивілізації?

— Так, ви маєте рацію. Їх багато?

— Може, тисяч сорок. Може, п’ятдесят. Ніхто точно не знає.

— Схоже на російських старообрядців. Вони також тікали до Сибіру, в тайгу, подалі від людей, щоб зберегти свою віру.

— Є ще парси, вони вклоняються вогню, землі, повітрю і воді. Вони зороастрійці. «Так казав Заратустра», пам’ятаєш Ніцше?

— Ні, я не читав.

— Вони жили в Персії, а коли почалася ісламізація, частина парсів пішла високо в гори Таджикистану — там і досі є їхні поселення, — а частина виїхала до Індії. Вони також тримаються окремою групою, одружуються лише поміж собою, але, на відміну від друз, інтегровані в суспільство. До речі, як правило, вони успішні бізнесмени, заробляють шалені гроші на торгівлі. Основні капітали нагромадили під час війн на Індостані. По суті, парси відіграють в Індії таку саму роль, як євреї в Європі. Вони ховають своїх мертвих досить оригінально: підвішують мотузками над землею у так званих вежах смерті, щоб не оскверняти мертвим тілом ні землі, ні вогню, ні води. Цю роботу над трупами вони доручають шулікам — ті з часом скльовують м’ясо до кісток. Тепер, щоправда, використовують досконаліший спосіб — трупи розчиняють у кислоті. Розумієш, це дуже важливо — як народи чи релігійні спільноти ховають своїх мертвих. Поклоніння предкам, повага до могил — ключовий момент у розумінні поведінки будь-якого етносу. І друзи, і парси, і євреї, й алавіти — дуже впливові спільноти у своїх країнах і в світі. Вони зберігають свої таємниці ретельніше за власне життя, певною мірою вони — по той бік цього світу. І в прямому, і в переносному значенні цих слів, розумієш?

— Навіть не міг подумати... А масони?

— Можна тисячі разів згадувати масонів і викривати їхні заколоти, особливо там, де їх ніколи не існувало. Сильна та країна, яка зберегла своїх шаманів. У кожного народу мають бути свої шамани. Вони несуть знання і мудрість століть, можуть спілкуватися з потойбіччям, викликати дощ і передбачати землетрус, зазирнути в майбутнє. Тим сильна Америка, тим сильна Росія, тим слабка твоя країна. Тим сильний наш мусульманський світ — медресе і суфійськими орденами. У католиків цю роль відіграє, наприклад, Ватикан. Московська православна церква йде бік у бік із волхвами колишніх народів мері та москелі. Розумієш?

— Якщо чесно, то ні. — Я справді мало що розумів, здавалося, що цей загадковий чоловік просто дурить мені голову. — А що ви можете сказати про іслам? Чи не здається вам, що іслам чудово організує суспільно-політичне життя людей?

— Можливо. На те він й іслам, щоб допомагати людям, іншалла. Мені важко відповісти, бо я не мулла, а простий вірянин. Але мені видається, що недобре розмовляти про Аллаха, сидячи за столом і смакуючи наргіле, просто так про це балакати... Зрозумій мене правильно, синку.

— Я розумію, пробачте.

— Щоб розібратися в цьому непростому механізмі під назвою людство, треба дивитись у саму суть, відкидаючи все зайве — те, що дається масовому споживачу інформації. Той, хто володіє часом, володіє світом. Час — це абсолют. Головна теза володарів світу — треба залишати людям якомога менше вільного часу для того, щоб вони менше задумувалися над найважливішими питаннями буття. Ти знаєш, що це за питання?

— Їжа, родина, діти, дім...

— Це питання другорядні, точніше, це не питання, а наслідки відповідей. Найважливіше питання для людини — що з нею відбуватиметься після того, як вона помре. Чи є душа, і якщо є, чи безсмертна вона? І хто — чи не Бог, часом, — вдихнув її в людину? Відповіді на них моделюють поведінку як окремих людей, так і спільнот. Іде війна за володіння часом, тобто душами людей... Але, кажуть, Бог єдиний для всіх, що ти думаєш із цього приводу?

Чесно кажучи, я нічого не думав. Я отримав так багато незбагненної інформації, що волів осмислити хоча б частину. Це, звісно, дуже цікаво, але рівень моїх знань не давав можливості гідно підтримувати бесіду. Ставало холодно і хотілося спати, але я не наважувався підвестися й піти.

— А що ви мали на увазі, коли сказали, що головне — залишати якомога менше часу людям на те, щоб думати?

— Головне, щоб людина або працювала, або розважалася, щоб вона не мала часу мислити. Працювала, заробляючи на існування родини, щоб не здохнути з голоду. А в заможних країнах, де рівень життя високий, розважалася, щоб не лопнути від переїдання: телевізор, наркотики, алкоголь — неважливо, що саме. Що ж до ісламу... П’ять разів на день ми молимося, стоячи на колінах обличчям на схід. Ми думаємо про вічне. У нас є п’ятниця — святий день, спеціальний святий день для молитви, коли імами вимовляють хутбе в мечетях. Не подумай, я не агітую, я розповідаю... Інколи здається, що Аллах навмисно нам ускладнює завдання: світ стає швидшим, ми долаємо відстані, на які витрачалися роки, за години, легко добуваємо потрібні практичні знання тощо, але Він забирає увесь наш вільний час, наче випробовуючи на міцність...

— То це Бог із нами так грається?

— Певне. Або безсмертні люди. Треба опанувати час, інакше це зробити неможливо.

— Хіба це реально?

— А хіба ні? Скажи мені, ти хоча б інколи думаєш про смерть?

— Ні, я і про життя не встигаю думати. Але іноді мені сниться, що я помер. Я не можу пригадати, що саме сниться, різні ситуації, але нічого конкретного або пов’язаного з фактом смерті. Відчуття таке, наче тебе кілька годин тримали вниз головою за ноги над проваллям, дна якого ти навіть не розгледів. Я усвідомлюю, що не владний щось із цим зробити, мене охоплює паніка, жах... Одним словом, уранці я прокидаюся у поганому настрої...

— Бог — та соломинка, за яку ти можеш схопитися у своєму сні, — Магомет усміхнувся і встав. — Ось що таке Бог. Той, хто не має ніякого Бога, не має і жодних шансів прокидатися в гарному настрої. Приємних снів і доброго ранку, я маю йти, — сказав він і потиснув руку.

Холодна тверда долоня впевненого чоловіка. Мені чомусь здалося, що я його знав усе життя.

Сирія. Угаріт.

Абетка й корова. 18.03.

Ранком ми легко поснідали і випили чаю, після чого Мудар відвіз мене до Латакії. Я все ще перебував під враженням нічної бесіди і майже всю дорогу мовчав. Ми розцілувалися на прощання — в арабів так заведено. Бувай, друже Мударе, дякую тобі за все!

У Рас-Шармі (назва пов’язана з кропом, якого тут справді надзвичайно багато) люди жили ще за епохи неоліту. У минулому сторіччі тут під час археологічних розкопок відкрито клинописну абетку Угаріту, яка, як стверджують деякі вчені, з’явилася на кілька сторіч раніше за фінікійську.

Заходжу всередину. Усі речі зроблені з каменю — навіть стільці, глечики для вина й тазики для миття ніг. Давнє місто поросло високою травою. Тут повно школярів, і просто посеред музею просто неба пасеться корова. Звідки вона тут взялася — чи не марево? Вона йде просто до мене — неприродно біла, — тикає морду в руки. Я виймаю хліб із наплічника і торкаюся рогів. Міцні. Я гладжу її шкіру, вона тепла і пахне молоком. Корова дивиться мені в очі сумними великими очима і йде далі, не озираючись. Я чомусь махаю їй рукою, наче прощаюся з кимось чи чимось. Хвостом вона відганяє дрібних мух.