«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег. Страница 20

— Перевдягнений.

— Понятно. З міліції, як Вася Саприкін.

— Ні, не з міліції. Офіцер запасу. Мікромайор. Одна зірочка і стільки ж смужечок. Вам підходить?

— Обізатєльно. Ви веселий, хоч і без гармошки. Женщини люблять веселих. З такими мужчинами їм не скучно. Розвлікають, так сказать, і опше. — Карапет подарувала йому посмішку: «Я назавжди з тобою». — А я вам, пробачте за нескромність, підходжу?

— Обізатєльно і опше, — процитував Сідалковський і в ту ж мить завоював симпатію Карапет, як фортецю з першого пострілу.

Вони зайшли до кімнати, що мала вигляд чи то спортзали й хімлабораторії, чи то косметичного кабінету при науково-дослідному інституті, який тимчасово перебрався у старе довоєнне приміщення.

На тумбочці, трюмо, етажерці, столику, як розкидані гільзи від різнокаліберного кулемета, виструнчилися пляшечки з парфумами, еліксиром, шампунем, коробочки з кремами, пудрою, рум'янами, клеєними віями. Біля порога, одразу при вході, підпирали стіну хула-хуп, а по-нашому — обручі. Тут же поруч лежали щонайменше трикілограмові гантелі й гордо, як молодий олень, стояв спортивний велосипед марки «Молодість наша».

Поруч із столиком твердо й надійно стояло велике двоспальне ліжко часів Анни — доньки Ярослава Мудрого. На ньому могла легко розміститися команда атомного підводного човна, якби лягла за методом оселедців — упоперек. Над подушками, на стінах з пальмами й опалим листям, висіли нічники у вигляді лілей та бра з хвостиками, схожими на мініатюрні гирі від старих домашніх ходиків, що вічно асоціювалися з дитинством. Трохи вище висіли картини-килими невідомих художників з Житнього ринку. На одній з них красувалися на повний зріст голенькі жіночки, вміло прикриваючи цнотливість вітами райських кущів, і чудова сучасна вежа, яку живописець для чогось переніс сюди з плавального басейну «Динамо». На її вершечку, там, куди тренер забороняє залазити навіть майстрам спорту, сидів з чималеньким колчаном стріл безневинний Амур і запускав їх для чогось у самотніх тіточок. Складалося враження, що тих стріл вистачить на всіх намальованих дамочок і навіть на тих, які за задумом автора тут не вмістилися. На другій картині художник змалював (надзвичайно оригінально) «Народження Венери». Картина була пройнята справжнім почуттям впевненості, бадьорості і сили. Венера стояла скорботна і дивилася на Сідалковського такими очима, що йому захотілося плакати.

— Бідний Боттічелі-Філіпепі, — промовив Сідалковський.

— Що ви сказали? — повернулася Карапет.

— Я сказав: «Господи, як ти схожа на господарку цього дому», але по-італійськи.

Карапет вдячно йому посміхнулася, і рум'яна пройшли крізь пудру, як проходить полум'я крізь білий папір.

— Ви знаєте італійську мову?

— Служив у Венеції. А згодом перевели у Геную.

Карапет зробила пів-оберта і завмерла в позі спартанки з диском.

— Мені здається, ви прийшли не за адресою, — мовила вона.

— Я вас не розумію? — красиво заломив брови Сідалковський.

— Бачите, я женщина пряма і все кажу відверто. У мене одне ліжко. Розумієте? Одне на двох…

— Гм, — скривився Сідалковський. Такого раптового повороту він не чекав. Якусь мить він не міг оволодіти собою, незважаючи на те, що тільки вчора, на пероні, так блискуче справився з роллю члена польської делегації. — Гм, — повторив він і додав: — Бачите, я на жінок дивлюсь, як на книги. Перед тим, як починати читати їх, знайомлюся спершу із вступом або із змістом. А так — без вступу, одразу — я ніколи не читаю книжок, а тим більше не купую. На цьому можна погоріти…

З усього монологу Карапет зрозуміла, здається, тільки два останніх слова і тому відповіла:

— На мені не погорите. Не хвилюйтесь. Хоча, правда, був у мене один барабанщик з артучилища, то казав, що я тьоплая, як пєчка з духовкою. Але не згорів. Страшно мене любив…

Матуся Карапет, як прозвав її про себе Сідалковський і як інколи надалі називатимемо її й ми, розправила плечі.

— Розмовляв він просто і понятно. Так, щоб я не задумувалася. Ви ж, мені здається, дуже грамотний.

— Це розуміти як комплімент чи докір?

— Як хочете, — Карапет трохи розчарувалася в своєму майбутньому квартирантові.

Сідалковський у душі відповів їй взаємністю, але все ж сів. На щастя, вдало. На табуретці залишилася тільки що викручена білизна: фіранки, наволочки, простирадла, махрові рушники, — тазик з крохмалевим киселем стояв на підлозі. Карапет засміялася. Сідалковський посміхнувся теж — атмосфера розрядилася.

— У мене справді одне ліжко, — повернулася до попередньої теми Карапет. — Я ж не можу вас покласти на підлозі. Сама я теж рідко лягаю. Тільки в ісключітєльних випадках. Ви мене поняли?! А ви такий франт, що на підлозі вас не покладеш! — Матуся Карапет різко відсунула тазик з крохмалем до плити. — Пробачте, Сідалковський, але коли я дивлюсь на вас, мені здається, що ви все життя кохалися тільки на добре збитих перинах.

— І на морських хвилях в районі Полінезії, — відповів Сідалковський, подумавши: «Гарний одяг, як і медаль, теж має дві сторони. Приносить не тільки користь, а й шкодить…»

З кухні запахло смаленим. Сідалковський хотів було нагадати про це Карапет, але вставити слово, як клепку в діжку іншого розміру, він не зумів. Карапет говорила швидко й напористо:

— Так що дивіться. І опше: вам, може, у мене не подобається, то глядіть. Для вас потрібна квартира з ванною, туалетною. У мене цього нема. Наш дім іде під знос. Його навіть не ремонтують. Ми ходимо в комунальну баню, а туалет у нас он там, — вона показала у вікно, що виходило у двір. — За парканом, під бузиною.

Сідалковський підвівся. Карапет насторожилася і злякалася. Він поліз до кишені і раптом викинув білий прапор. У вигляді носовичка. Прочистив труби верхніх дихальних шляхів і капітулював. Мовчки, без будь-яких умов. Тилів не було — армія голодувала. Він був згодний на все.

Залишимо поки що наших героїв. Тим більше, що їх двоє в одній квартирі, і можемо сподіватися, вони не сумували. Принаймні цього не допускала Карапет, твердо пам'ятаючи, що сміх — це здоров'я. А те й те треба завжди підтримувати. Такої ж думки був і Сідалковський. Мері того дня мала вихідний…

А ось у «Фіндіпоші» саме починався робочий день. Починався, як завжди, з годинника Арія Федоровича Нещадима. Арій Федорович стояв на стику двох коридорів, що нагадували літеру «г», і, демонстративно тримаючи в руках швейцарську «цибулину», яку нібито знайшов у Франкфурті-на-Майні, чекав своїх колег, що незмінно запізнювалися.

Першим припливав у «Фіндіпош» Карло Іванович Бубон, по якому Арій Федорович перевіряв не тільки свій позолочений годинник, а й ранкову процентність відвідудування, що зводилась до нуль цілих і двох десятих. Карло Іванович, або Тато Карло, як прозвали його поміж себе фіндіпошівці, чимось скидався на престарілого янгола з невидимими крильцями в ембріональному стані. Він не ходив, а плавав, як японська танцівниця, але значно більших розмірів. У «Фіндіпоші» коридори були такі вузькі, що коли Бубон виходив і несподівано зустрічався з Ковбиком, то не міг розминутися, щоб не торкнути Стратона Стратоновича животом.

— Економісти! — казав, ніби лаявся, Ковбик. — Економлять! На всьому економлять! Навіть на коридорах!..

— Вузькі. Дуже вузькі, — погоджувався з ним Карло Іванович і ніяковів.

Коли Бубон роздягався або гуляв пляжем, він скидався на величезну картоплину на двох сірничках: тулуб товстелезний, а ноги тонкі.