«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег. Страница 21

У дні, коли фіндіпошівці одержували преміальні і ставали добрішими, Карло Іванович упадав в одкровення і, дивлячись на свою фігуру, питав:

— І що воно таке: спина наростає, живіт збільшується, а ноги ті ж самі — тоненькі?

— Будинок на сваях, — відповідали у таких випадках фіндіпошівці.

На голові у Бубона завжди стирчав фетровий капелюх, в якому, здавалося, квочка тричі на літо висиджувала курчат. Шкіра на обличчі була схожа на туго натянутий папір. Судячи з виразу кругловидої фізіономії, Карло Іванович належав до тих милих добряків, які поступаються місцем у трамваї чи тролейбусі навіть молодшим за себе. Говорив тихо, зовсім нітився й ніяковів, коли потрапляв до незнайомих людей. Панічно боявся хімчисток, пральних комбінатів і запрошень на іменини до високопоставлених осіб.

Коли Карло Іванович скидав капелюха, можна було сказати, що він лисий, а якщо інтелігентно — то недостатньо кучерявий. Варто лише уважно глянути, на голові в нього й справді росло ріденьке, трохи кучеряве волоссячко кольору добре вибіленого полотна. Зачісував він його ззаду наперед у вигляді лаврового вінка, посеред якого виблискувало тім'я, що скидалося на мідну таріль на барабані.

Окрім фетрового капелюха та свідоцтва про закінчення бухгалтерського технікуму, Бубон мав ще маленькі живі очі, чорні плюшеві нарукавники, портмоне зі скріпками й брунатні вельветові штани, які, здається, не скидав з часів громадянської війни.

— Їх ніколи не треба прасувати, шановний, — казав він. — Наводити усяких стрілок-спілок. Для нашої праці вельветові штани — це уніформа, якщо хочете, шановний, це бухгалтерські аксельбанти.

На одному місці «бухгалтерські аксельбанти» були так сильно відшліфовані часом і довгорічною роботою, що коли в ясний день Бубон плив коридором, то сонячне проміння переламувалося на них і блискітки типу «зайчиків» почергово падали то на одну стіну, то на другу.

Бубон був забобонний і, на відміну від Сідалковського, цього не приховував: у понеділок Карло Іванович нічого не починав, у середу не сміявся, щоб не плакати в п'ятницю, не їздив у тринадцятому вагоні і не брав квитків на це число. Не літав поголений на літаках і не сідав у свіжовипраних підштаниках у човен чи на пароплав. Удома забороняв дружині підмітати на ніч кімнати, донечці — дивитися у дзеркало перед сном, а синові свистіти в туалетній. Коротше кажучи, Карло Іванович був настільки забобонний, що навіть не мився перед тим, як іти в лазню. Він вірив не лише в прикмети, а й у сни. До Бубона зверталися, як до неопублікованого досі сонника.

Коли Бубон лягав спати і сон довго не приходив до нього, він заплющував очі і уявляв себе спочатку завідуючим районним фінансовим відділом, потім — обласним, а засинав уже міністром фінансів. Йому снилося, що він сидить у міністерському кріслі, накладає короткі, як постріли, резолюції — «видати», «відмовити» — і ставить неймовірно красивий підпис: «Карл Бубон». Лежачи з блаженною, одухотворено-щасливою посмішкою, Карло Іванович уявляв себе в чорному костюмі, білосніжній сорочці з золотими запонками, до яких так пасував чорний, з відкритим верхом лімузин. Він підкочувався до особняка, що потопав у кущах жасмину (Карло Іванович дуже любив запах жасмину), і йому, Бубону, віддавав честь молодий міліціонер, що стояв біля свіжопофарбованої у зелений колір брами.

Назустріч Карлу Івановичу йшли модні дами у рожевих і голубих довгих сукнях, час від часу їх легенько підтримуючи трьома пальчиками, а Карло Іванович, вітаючи їх, ледь торкався свого картуза-циліндра з темно-блискучою батистовою стрічкою по околу. Дами зупинялися і, повертаючи голівки, прикрашені чудовими зачісками, питали одна в одної: «Це хто?» — «А ви що, не знаєте? Це ж новий міністр фінансів: Карл Іванович Бубон…» Дами ще довго проводжали його заздрісними поглядами — аж до самого особняка…

Мав Бубон двоє діток і одну дружину. Сина звали Дем'яном, дочку — Музою, дружину — Мацестою Єлізарівною. Муза вчилась грати на віолончелі зі скрипкою, а Дем'яна Карло Іванович готував до великого майбутнього: вечорами той опановував ораторське мистецтво й літературну мову. Бубон-старший мріяв, щоб Дем'ян став великою людиною — міністром, членом уряду, — а для цього (так Карло Іванович вважав) треба бути неабияким оратором. Тому перед сном Дем'ян уголос виголошував промови Юлія Цезаря та Гая Валерія Катулла, уранці — староримські промови Ціцерона, що спрямовувалися проти консула Марка Антонія.

— Діти, шановний, завжди повинні бути розумніші за своїх батьків, — казав Карло Іванович.

На роботі Бубон усім говорив офіційно: «шановний», «шановна». Удома вживав інші звертання: «моя рибонька» (це до Музи), «моє сонечко» (це Дем'ян), «моє серденько» (Мацеста Єлізарівна), а також — мій рибчик, мій капчик, дорогульчик, манульчик, мацюпульчик і козюльчик. Якщо Карло Іванович сердився, хоча такого сімейною історією майже не зафіксовано, то казав: «Ух, ти мій собачульчик!» Або: «Ти не дорогульчик, а гіпопотамчик!» Дем'яна це дуже ображало, і він, заливаючись слізьми, того дня не визнавав ні Ціцерона, ні Демосфена…

Арій Федорович перевів стрілку годинника ближче до дев'ятої і подумав: «А хто ж, цікаво, сьогодні прийде другим після вас, вельмишановний Карле Івановичу, і звідки з'явиться — з лівого чи з правого крила?»

Оскільки ще ніхто не з'являється і Нещадим стоїть у коридорі «Фіндіпошу» сам, як маяк на стику двох фарватерів (так би сказав Сідалковський) і жде, чи почнемо змальовувати його портрет, поки нам ніхто не заважає.

Арій Федорович Нещадим завжди ходив підтягнутий, як хорт. Коли він проходив коридором, батареї парового опалення несподівано вкривалися інеєм. Нещадим ніколи не сміявся, а з підлеглими розмовляв здебільшого питальними реченнями: «А що ви можете сказати на це, дорогий товаришу?» Або: «Як ви дивитеся на таку річ, мій любий?» Найчастіше у нього речення починалися з «А» і кінчалися звертаннями: «мій дорогий», «мій любий», «вельмиповажний товаришу», «милий друже» чи ім'ям та по батькові.

Сухий, неприступний, педантичний і натертий до блиску, як паркет німецьким дзеркальним лаком. Надмірна обережність, надмірна чемність, надмірна інтелігентність і надмірна порядність — все це теж Арій Федорович Нещадим.

Він був економний і акуратний. Коли позичав три копійки на трамвай, не забував при вас занотувати у записничок і наступного дня повернути борг. Займався спортом: любив йогів і біг заради життя. Лягав о десятій вечора і прокидався — без будильника — рівно о сьомій.

Усією своєю зовнішністю нагадував портрет з холодною красою, котрими розмальовують вікна перукарень і салони фотовітрин. Крижаний погляд неморгаючих очей, густі й кошлаті брови, як у Ховрашкевича, настовбурчено звисали над позолоченою оправою окулярів. Арія Федоровича десь у душі побоювався сам Стратон Стратонович Ковбик, який робив вигляд, що він не боїться нікого. Втім, Нещадим і сам боявся Ковбика. Коротше кажучи, вони взаємно напускали один на одного страху і взаємно боялися один одного. Знаючи слабинку Стратона Стратоновича — той любив маленьку чарочку більше, ніж свою жінку, — Арій Федорович частенько десь діставав спирт, щодня намагався підпоїти ним Стратона Стратоновича і з нетерпінням ждав того дня, коли Ковбик зіп'ється, а Нещадим займе його місце й посаду. У Нещадима була каністра спирту, але Ковбика можна було споїти тільки цистерною. На це у Нещадима не вистачало ні грошей, ні духу, ні можливостей.

Арій Федорович, як і Ховрашкевич, намагався теж постійно освідчуватися в коханні, але в цій любові Стратон Стратонович не відчував тепла й щирості і тому тримався насторожено, як англійський сетер на полюванні. Ковбик про все здогадувався, однак не виявляв цього. Пив завжди, але, на зло Нещадимові, не більше п'ятдесяти грамів чистого і ста грамів розведеного. Решту запасів намагався влити присутнім, насамперед — Арію Федоровичу. Це завжди давало зворотну реакцію — Нещадим швидко п'янів (бо їв мало: фігуру-статуру зберігав, за визначенням Ковбика), і його після цього, як вугра, що йде на клич предків у бік Саргасового моря, тягло на повітря, і він виходив на Житомирський тракт.