«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег. Страница 45

Кімната Сідалковського мала п'ятнадцять квадратних метрів. Насамперед він обладнав її величезним ажурним дзеркалом у стилі Людовіка XIV. Дзеркало займало всю стіну і дев'ять квадратних метрів площі. Сідалковський тепер годинами міг просиджувати біля нього й розмовляти із собою, як рівний з рівним. Він позував, виробляв підходящу міміку, чистив і підточував свої лаковані нігті. Правда, дещо псувало настрій те, що він хотів побачити себе на всі сто вісімдесят два сантиметри, а це ніяк не вдавалося. Коли він бачив свою зачіску, то не бачив черевиків, коли бачив черевики — не бачив зачіски.

Перед дзеркалом Сідалковський і їв, тримаючи в правій руці ножа, у лівій — виделку, час від часу заглядаючи в «Правила хорошого тону», які заміняли йому няню-гувернантку французького чи, скажімо, англійського походження.

Усе, здається, у Сідалковського виходило: добре різалося м'ясо (він смажив найчастіше відбивні — на них легше було тренуватися їсти виделкою за допомогою ножа), набиралася непогано картопля. Особливо пюре. Гірше виходило зі смаженою «в соломку» і з зеленим горошком. Виделка трималася тоді непевно й трохи набік, горошок розсипався й котився по столу. Сідалковський ловив його пальцями і здалеку цілився в рот. Це його злило, але й забавляло.

— Як гра на баяні, — пояснював Сідалковський своєму двійнику, який постійно, але по-дружньому, не дуже докірливо похитував головою. — Що вдієш? — виправдовувався Сідалковський перед ним. — Цілковита відсутність координації рухів: на клавіатурі можу, а на басах — ніяк. Нема одночасної гри двома руками.

Сідалковському найбільше подобався його двійник у дзеркалі. Він завжди його розумів і ділив з ним усі радощі. Горя у Сідалковського не було. По життю він йшов з усмішкою на устах, як спортсмен товариства «Буревісник» попереду колони з гордо піднятою головою. Двійник йому подобався тим, що ніколи йому ні в чому не перечив. Єдине протиріччя, яке існувало між Сідалковським і двійником, полягало лише в тому, що Сідалковський тримав виделку в лівій руці, а двійник — у правій.

Інколи Сідалковський намагався поглянути на себе збоку, очима стороннього. Він довго придивлявся, як Євграф їсть, і не міг зрозуміти, чим той займається: їсть, бо голодний, чи практикується, бо хоче навчитися гарно їсти?

Потім підводився, йшов, не поспішаючи, на кухню, заварював каву і пив її. Пив без цукру, бо того року так пила каву Європа, в яку виходило і його вікно з кухні. Коли до нього приходила Ія, він ніжно обіймав її і під стереофонічні звуки платівки Джанні Моранді йшов на кухню.

— Подивися, куди вікно виходить, — казав їй Сідалковський. Ія підходила і дивилася. У дворі, за високим, тісно збитим парканом із дощок, марширували по плацу курсанти пожежного училища імені Мініна та Пожарського. Кожен бачив своє: Ія — курсантів на чолі з офіцерами, Сідалковський — Європу.

Після цього вони поверталися назад. Сідалковський діставав із тумбочки-бара пляшку шотландського віскі, яку йому приносила з ресторану Ія, робив у кімнаті з дня ніч і запалював свічки. Тоді розливав віскі по фужерах, і вони пили під звуки «лайки» зі світловим супроводом.

Готував каву Сідалковський по-своєму: з мінеральною водою, морозивом і окропом.

— Кава по-сідалковськи, — хвалився.

Ія пила її невеличкими ковтками, хвалила і постійно допитувалася рецепту, але все це він тримав у таємниці.

— Секрет фірми, — відповідав Євграф і посміхався. Найчастіше він пив каву по-європейськи. Це кава була гаряча. Він підносив її на таці, перед цим вимикаючи світло, і вона горіла синім полум'ям на спиртові, взятому із лабораторії «Фіндіпошу». Сідалковський теж пив каву маленькими ковтками, і важко було зрозуміти, хто кого наслідував: він Ію чи Ія його.

Після появи достроково народженого сина у Сідалковського Ія, здається, більше не претендувала на пост своєї сестри Тамари і не мріяла про це навіть у далекій перспективі, хоч Євграф постійно запевняв її, що вона в його життя вторглася, як теплий Гольфстрім до берегів холодної Скандінавії. Але згодом він привчив її не заглядати у завтрашній день, коли ще не минув сьогоднішній.

— Це сушить голову, псує серце і в'ялить вроду, — казав він. — А на смак тільки тараня приємна, та й то з пивом.

У хвилини самотності він пив каву так, як опіум. Обличчя його ставало блаженним, і він тоді називав дзеркало «свічадом». Вимовляв це слово у два подихи: першу його частину просто і голосно, а другу — «чадо» — говорив пошепки, бо це наводило його на спогади про передчасно народженого нащадка і викликало не зовсім приємні асоціації, пов'язані з професією Бубона.

Перед дзеркалом Сідалковський найбільше любив дискутувати з собою, бо завжди був певний: у такій дискусії він переможе навіть Сідалковського-першого, тобто свого двійника. На самоті не розмовляв з собою (так йому здавалося), а ніби постійно цитував свій внутрішній голос. Взагалі ж, говорив Євграф, як і їв, гарно й натхненно навіть тоді, коли натхнення його залишало. Стратон Стратонович Ковбик, котрий, здавалося, як ніхто відчував музику слова, і той заздрив Сідалковському, бо виглядав порівняно з ним грубим, неотесаним, хоч і не таким штучним.

У неділю, після сніданку, Сідалковський любив почитати і виписати одну-дві цитати у свій записник.

— Час підвищення інтелекту настав, — казав він своєму двійникові, підходив до чеських поличок і брався до фоліантів (як полюбляв називати навіть звичайні брошури).

У Сідалковського бібліотека була своєрідна. З книгами, як і з людьми, він дружив не з усякими. З тими і з тими він знайомився швидко. У тих і в тих так само швидко розчаровувався. Біля нього лишалися тільки ті, хто йому найбільше припадав до душі. Здавалося б, він повинен був захоплюватися Кафкою, Хемінгуеєм, Дюрренматтом, Жоржем Сіменоном чи Агатою Крісті, але, як не дивно, Сідалковський до сучасних інтелектуалів не належав і віддавав перевагу не Хемінгуеєві чи Кафці. У його маленькій кімнаті ночували тільки великі мудреці: Сенека, Спіноза, Сааді, Жан-Жак Руссо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело. Він вибирав собі друзів, які мали не лише мудрі думки, а й красиві, як на його погляд, імена.

— Даламбер, — викидаючи артистично руку, декламував він сам собі, — Бекон, Карр, Ларошфуко, Бюффон, Шопен, Квінт Горацій Флакк, Альфонс Доде!

Всі ці імена він вимовляв якось особливо: гордо, з пафосом. Не міг Сідалковський обійтися без легендарного Бернарда Шоу, якого вважав своїм кумиром тільки за те, що той уже при житті став легендарною постаттю. На його поличках ви могли зустрітися з Гаєм Юлієм Цезарем, Демокрітом чи Ювеналом. Яких тільки грошей не платив він за постійну прописку в своїй квартирі Кальдерона, Дідро, Теккерея, Аврелія, Паскаля, Плінія… Сідалковський підходив до них, як до ікон, і важко сказати, чого в його поставі було більше: гри чи справжньої любові. Як би там не було, він розумів, що, завдячуючи саме цим іноземцям, набув ув очах своїх знайомих звання високоосвіченої людини, яка мала незакінчену вищу…

А потім, заклавши руки за голову (це була його улюблена поза, хоч він чомусь вважав її жіночою), Сідалковський лягав на згадану нами тахту і мріяв. Так мало трапитися й цього разу. Аж раптом — дзвінок. У Сідалковського електродзвінок, треба зауважити, був набагато мелодійніший, ніж сходи у старому приміщенні «Фіндіпошу», але він цього не знав. При кожному натиску електродзвінок ніби благав його словами з «Червоної рути»: «Ти признайся мені…»

— Кого це чорти так рано принесли? — запитував він у свого двійника.

До Сідалковського уранці дзвонили, часто. Особливо у перші дні, коли він сюди переселився. Питання було одне й те ж:

— Скажіть, ви двірник?

— Я адвокат, — сердився Сідалковський і замахувався на відвідувача дверима з такою силою, що той заплющував очі, як кіноглядач у першому ряду, коли на нього раптом вилітав із-за бруствера танк. Траплялися відвідувачі й нахабніші, які, очевидно, ні на йоту не сумнівалися, що Сідалковський — молодий двірник або принаймні його син (і це — незважаючи на халат, які носили хіба тільки турецькі султани, коли входили в гарем чи сідали пити натуральну каву по-турецьки).