«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег. Страница 46

— Чому не прибрано, товаришу, у під'їзді? — запитували у нього нахаби (так йому здавалося), на що Сідалковський спокійно відповідав:

— Нехай пильнують консули і двірники!

Після цих слів він щезав на мить в кімнаті, звідти виносив віник, наче то був не віник, а шабля з дарчим написом від фельдмаршала, і казав:

— Ваше право на вістрі віника. Цей коридор варто мести!

— Ти бач, до чого дійшли! Яке нахабство! І за що цим двірникам гроші платять? А який халат надягнув! Пан-барон!

Після таких діалогів збігалися, звичайно, сусіди, кидали репліки на адресу халата Сідалковського, а потім цікавилися, чи є у Сідалковського совість.

— Совість? — перепитував він. — Це моє прокляте минуле.

— Де вона у нього? Він її давно прикрив імпортним халатом.

Сідалковський зачиняв двері, але на електродзвінок тисли з новою силою.

— Вам що: хліба і видовищ?

— Чому в під'їзді не прибрано?

— Ви помилились номером. Двірник навпроти. Я ж нещасний соціолог, — посміхався великодушно Сідалковський і більше на дзвінки не реагував.

Цього разу дзвінок видзвонював якось не так: спокійно, урівноважено, благально. Сідалковський неохоче піднявся з тахти, накинув на себе свій східний халат, куплений на товчку в Одесі. Халат у нього був настільки екзотичний, що в добрі старі часи до винайдення компаса й карти по його зорях над мінаретами можна було легко орієнтуватися усім мореплавцям. У цьому халаті Сідалковський теж подобався сам собі, але перед тим, як вийти, він ще й натягав свої імпортні шкарпетки, бо за натурою був делікатновимогливий і босим виходити соромився. Ноги всував у яскраві, як балдахін, індійські капці з вітчизняною підошвою, підбитою на Подолі, ще раз крадькома кидав погляд у дзеркало, ніби питаючи двійника: «Ну, як?» Той ствердно кивав головою. Це робилося майстерно і швидко. Принаймні швидше, ніж ми цей момент описали…

На порозі стояла Ія. Сідалковський, як він казав, позитивно розчарувався і в ту ж мить немов переродився, входячи в свою роль, над якою нібито працював усе своє життя: розпростер обійми, підхопив Ію на руки і закружляв з нею по кімнаті.

— Тисяча й одна ніч! Кого я бачу!

— Божевільний! — сміялася щаслива Ія, міцно обіймаючи його за шию.

Він підносив її до єдиного крісла і садовив, але так, щоб не всі жіночі принади потонули у ньому.

— Я тобі придбала німецький гарнітур, — мовила Ія, запалюючи цигарку.

— У людини повинно бути все прекрасним: коханка, одяг, почерк і, звичайно, гарнітур. Але тільки не німецький…

— Чому?

— У людини повинно бути все гарне: одяг, манери, — повторив він. — Але я від гарнітуру відмовляюсь. Я не прихильник модерну. Я люблю примхливість форм і декоративну пишність. Червоне дерево в стилі ампір за п'ятнадцять карбованців на Бессарабці. Ось мій ідеал…

Ія по-жіночому мовчала, покусуючи губи і злизуючи з них перламутрову помаду.

— А я так хотіла тобі зробити приємність, — високо піднімаючи бюст, нарешті важко зітхнула.

— Найбільша для мене приємність — твоя присутність у моїй квартирі. Моя кімната без тебе — як бібліотека без книг, — походжав з кутка в куток Сідалковський. — Співаючі меридіани, — похитав головою, маючи на увазі паркет під ногами, що час від часу поскрипував і пищав. — Як там матуся Карапет?

— Нічого. Мама тішиться. Записалася у парашутний гурток і вже зробила три пробних стрибки.

— Привітай її з першим успіхом. Вона що, готується до великих змагань?

— Не знаю, хтось їй сказав, що після кожного стрибка можна втратити два з половиною кілограми…

— Розчаруй її. Тільки після першого, — упевнено мовив Сідалковський, хоч сам у цьому певний не був. — Ти краще порадь мамочці… можеш від мого імені, якщо воно ще не стерлося в її вдячній пам'яті, інший спосіб. За допомогою скакалки і кожуха. Кожухи — це тепер модно.

— Як це? — запитала Ія.

— Дуже просто: одягається кожух, береться в руки скакалка, засікається час і — за роботу. Дві години стрибків — два кілограми живої ваги. І не треба забиратися до бога, щоб потім звідти, без усякої гарантії, шугати каменем униз. Тут ризику ніякого. Хіба що штукатурка у сусіда полетить. Але в мамочки знизу, здається, тільки комора і спортінвентар. Хто у неї тепер на квартирі?

— Якийсь музикант із ресторану. Дуже гладкий, а сам любить худих…

— Нічого дивного: у людини сидячо-стояча робота. Він же не з похоронного бюро, де треба час від часу прогулюватися, — Сідалковський підвівся і подав Ії попільничку. — Ох, і жінки! Хто ж вас так розуміє, як я? — запитав Сідалковський, дивлячись на себе в дзеркало так, ніби в кімнаті вже нікого не було.

— А ти вважаєш, що ти розумієш жінок? — запитала Ія.

— Принаймні краще, ніж Бекона Роджерса чи Сенеку Луція, — посміхнувся Сідалковський.

Він прекрасно розумів, куди Ія хилить. Адже Сідалковський став для неї задачкою, і це його тішило чи не найбільше. Після тієї першої зустрічі він поводився так, що молода й красива жінка не могла нічого зрозуміти. Він постійно нагрівав її теплом своїх слів, але після цього раптово охолоджувався і знічев'я лягав на дивані, мружачи від задоволення очі.

— Сідалковський, — цікавилась у такі хвилини Ія, — хто ти такий?

— Мене про це вже питали. Поки що відповіді я не знайшов. — Він ішов на кухню і звідти гукав: — Хочеш гарячої кави? По-європейськи! Цукор скінчився. Чим менше солодощів, тим більше гіркоти.

Він підносив їй у чашці каву, що парувала, як і Ія, і не ховаючи посмішки, запитував:

— А як ти вважаєш? Хто я?

— Мені важко розібратися… Фрукт! — Вона стенала своїми по-жіночому звабливими плечима.

— Не фрукт, а продукт, Іє… — Він не встиг закінчити — його урвав електродзвінок.

Сідалковський відчинив.

— Слухай, ти, — пропитим голосом промовила до нього неголена пика і дихнула горілчаним перегаром. — Чому немає гарячої води? Електробритвою я голитися не можу.

— Батя, — промовив Сідалковський не своїм голосом. — Вам найкраще бороду обсмалювати. Це по-перше, а по-друге — зверніться до двірника. А прокурор вам у цій справі не допоможе. — І, розмахнувшись дверима, додав: — Квартира навпроти…

Ія не стрималась і засміялась.

— Чорт забирай! — вилаявся Євграф. — Негайно одягаюсь і йду замовляти табличку. Іє, ви зі мною?

— А для чого я вам?

— Іє, — Сідалковський зупинився посеред кімнати. — Ви прекрасно знаєте: я не можу без вас. Ви моє натхнення, ви моя любов, але я не поет.

— Не брешіть, Сідалковський, — вона теж перейшла на «ви». — Ви нікого не любите, крім себе. Я не розумію вас, Сідалковський. Чого ви хочете від життя?

— А життя розуміє, чого воно хоче від мене?

— Чому ви думаєте, що ви не такий, як усі?

— А ви думаєте не так?

Вона не сказала ні слова.

— Так ви йдете до гравера чи ні? — гукнув з кухні, переодягаючись, Сідалковський.

— Для чого ви питаєте, Сідалковський? Ви самі чудово знаєте, що я у вас давно як піддослідний кролик. Ви зі мною робите все, що хочете. Але тільки не те, чого хотіла б я. Знаєте, я вас інколи страшенно ненавиджу… Ненавиджу тією чорною ненавистю, на яку здатна лише жінка!

— То від любові, — Сідалковський торжествував і несподівано відчув, що під ним провалюється паркет, а сам він підноситься до небес. На сьоме чи й восьме небо. — Іє, не говоріть так, а то я заплачу.

— Ви не заплачете. Ви жорстокий! Я від вас нічого не вимагаю. Але я жінка, Сідалковський, і ви не маєте права проводити на мені якісь незрозумілі психологічні експерименти. Ви що, дисертацію про жінок пишете?

— Надіє, — промовив несподівано він, і від цього імені їй раптом стало добре і затишно. — Надіє, — ніжно обнімаючи її за плечі, повторив. — Ви ж знаєте, все це не так. Ви теж не та, за кого себе видаєте. І я не такий. А візьміть нашу контору. Немає жодної людини, яка б не мала свого запасного, я б сказав, резервного прізвиська: Тихолаз, Кажан, Анахорет, Мадам Баронецький, Королева Марго, Тато Карло, Колістрат…