Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег. Страница 26

— Сер, якби він бачив ваш двохсотфунтовий зад, то залишив би альфонство і…

— Гаррі! — перебив його Френк. — Я, мабуть, поспішив, коли сказав, що ти будеш таким, як Алекс… Ти, може, коли-небудь станеш тільки таким, як Роджерс, бо й досі не розумієш різниці між сержантом і капітаном і гадаєш, що вона вимірюється тільки розмірами задниці…

Капітан Дубль щиро засміявся:

— Я хотів би поговорити з Фло, Френк!

— Ноу проблем. Гаррі, приведи сюди…

— Як казав мій бродвейський знайомий, дурневі досить, наливаючи йому замість сорока грамів — двадцять, — не втримався Гаррі, виходячи з кабінету.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

До Лас-Вегаса летіли приватним літачком. «Індустрія розваг і насолоди» зустріла їх гарним сонячним днем, коли нічне неонове багатство Лас-Вегаса ніби припиняло своє існування. На митному складі, куди зайшли Френк Фебер і капітан Дубль, кипіла робота… Де лежать українські сувеніри, ніхто не знав.

Роджер Люїс, який тимчасово заміняв завідуючого митним складом, витягнув і без того довге обличчя з губами-ниточками, зробив свої великі булькаті очі за лінзами окулярів ще більшими, і запитав: «Як то можна? На сувеніри мені потрібна розписка, що я не привласнив».

— Цікаво, цікаво, — лагідно мовив Френк, закидаючи обидві ноги на стіл начальника митного складу. Капітану Дублю аж подих перехопило: йому здалося, що стіл під вагою цих ніг зараз розколеться навпіл, а коли ці ноги впадуть на підлогу, то розколеться й підлога. — Коли у мене розігрівається електрочайник, ти знаєш, що я роблю? — спитав начальник поліції.

— Ні, — щиросердно зізнався Роджер.

— Я висмикую шнур з розетки. Ти мене зрозумів? Точнісінько так я висмикну з цього складу тебе. І ти ніколи більше сюди не повернешся. У тебе ящики начинені контрабандою, а не сувенірами для якихось виставок у Лас-Вегасі, а ти мені тут півгодини розпатякуєш про розписку, ніби я не маю ні жетона, ні посвідчення поліцейського. Ти, сине тата ховраха і мами лисиці, що хотів сказати, патякаючи про розписку? Якщо я тебе, заячий хвосте, правильно зрозумів, то ти чогось боїшся. Не бійся і принеси нам, і то негайно… Як воно називається, капітане? — звернувся він до Дубля.

— Косівський сюрприз у вигляді дерев’яної крашанки, збільшеної від натурального яйця в кілька разів.

— А від твого у сто… Ти мене зрозумів, Роджер Люїс? Без зв’язків, без батьків і багатої тітоньки…

— Ви й це знаєте…

— Я про тебе знаю навіть те, чого ти сам не знаєш… І як казав мій сержант Гаррі Стреснер, а йому, в свою чергу, його давній знайомий з Бродвею — одна нога там, де треба, а друга щоб трималась де треба і не заважала рухові вперед і назад. Ти мене зрозумів чи я дуже складно, як для тебе, пояснюю?

— Ясніше не скажеш, — огризнувся Роджер і щез по той бік порогу, звідки долинав живий гомін людських голосів. Митниця працювала на швидкому темпі.

Коли завідуючий складом приніс три сувеніри в поганій поліграфічній упаковці і ще з гіршою етикеткою на боці коробочки, Френк запитав:

— Як ти їх вибирав?

— Відповідно до інструкції, сер!

— О’кей! Можеш поки що погуляти.

— Ми тут не гуляємо, а працюємо.

— Поки що попрацюй, — багатозначно дозволив Френк.

Коли за Роджером Люїсом зачинилися двері конторки, притишивши гул роботи в складських приміщеннях, Френк Фебер витяг з нагрудної кишені лупу і почав роздивлятися величезну, незвичайно розписану українську дерев’яну писанку, в якій — якщо вірити інструкції українською і англійською мовами — знаходилося ще чотири менших. Френк вийняв їх усі — одну від одної кращу — і замилувався. Прицмокнувши для чогось язиком, він мовив:

— Суперлюкс! Жаль і розламувати!

— Але що робити! — мовив капітан Дубль.

— Не хотілося б насторожувати наших ділків. — Він спробував зважити в долоні всі п’ять почергово. Здається, різниці не відчув. Пошкодував, що він не агент 007 на ймення Бонд, у якого під рукою і в кишенях завжди все є. Навіть дві стометрові капронові мотузки з чималенькими металевими павуками. А в начальника управління поліції Френка Фебера в кишені не знайшлося навіть простеньких ваг. Він передав писанки в руки капітану Дублю. Алекс по черзі зважив писанки, і одна з них здалася йому трішечки важчою від своїх сестриць. Чи то за рахунок вологи, чи то за рахунок іншої породи дерева.

— Що ж, — витяг ножа Френк. — Оцю й спробуємо.

— Вона складається з двох половинок. Треба їх покрутити в різні боки.

— Цементно склеєна. Боюсь, фарба злущиться…

— Нічого не вдієш. Треба!

— О’кей, Алекс! О’кей, — Френк взявся пальцями за півкулі писанки. Праву половину повернув до себе, ліву від себе. Писанка тріснула. Лак трохи злущився, але фарба збереглась. В долонях опинилось по половинці великої писанки. З середини прямо на могутні стегна Френка упало ще одне, так само пофарбоване дерев’яне яйце, але дещо меншого розміру…

— Як «русская матрешка», — показав на писанку Френк.

— Так, — погодився з ним капітан Дубль. — Принцип той самий. Тільки простіший.

Френк, здається, більше його не слухав, його погляд, вираз його обличчя говорили про те, що крім цієї писанки для нього нічого в світі більше не існує. «Є чи нема? Помилився Алекс Дубль чи не помилився? Чи вартий він того, щоб незабаром стати майором?» — Френк піднатужився, щоб не прикласти зайвої сили. Про всяк випадок під писанку він постелив свій носовичок. Писанка тріснула, і на носовичок висипався білий, як дрібно молота сіль, порошок. Френк послинив палець, підніс його до язика і сказав:

— Ти не помилився, Алекс! Це не цукор!

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Фло виявилася високою на зріст, могутньою дамою на тоненьких ніжках, які ніби аж деформувалися під чималою вагою, і з добродушним довірливим дитячим личком. Якимось дивним чином таке враження ще більше підсилювали її маленькі очі і ніс картоплинкою. З усього відчувалося, що вона наївна й смішна. Принаймні таким було перше враження у капітана Дубля.

— Фло, — сказав Алекс. — Я можу вас так називати?

— О, так, сер… Я уже чула про вас, — озвалась вона досить приємним голосом, а щоб у капітана не склалося враження, ніби вона чула щось погане, поспішила запевнити його в протилежному.

— Я вам дякую, Фло. Ви дуже люб’язні, — капітан глянув на неї і зрозумів, що такий м’який тон може призвести до того, що Фло розплачеться. Мабуть, її не часто тішили теплим словом. Особливо тут, в поліційному відділенні Нью-Йорка.

— Я вам теж дякую, сер… Я хочу сказати, що ви також…

— Скажіть, Фло, — перебив її Дубль. — Ви добре розумієте російську мову?

— Я навчалась у Москві, сер… Я хотіла стати артисткою… Але…

— Ви хотіли сказати, що мова в «Жаблоті», — повернув напрям її думок в інше русло капітан, — різко відрізняється від московської говірки?

— О так, сер!

— Я попросив би вас більш детально розповісти про те, що ви там почули…

— Коли ми зайшли з Гаррі до Аркаші… Його звали Аркаша… Там їх було троє. Чи то греки, чи то молдавани, чи то євреї. Не знаю. Але вони розмовляли не по-єврейськи.

— Ви розмовляєте й по-єврейськи?..

— Трохи, сер… Зовсім трохи… Я жила в єврейському кварталі, сер… Моє дитинство пробігло там, — вона так і сказала: пробігло. Капітан її не перебивав. Слухав мовчки, підійшов до бачка з гарячою кавою і тихо націдив дві склянки. У свою додав молока… Фло від молока відмовилась. — Потім вискочила ця малоприємна касирка. З такими великими короткозорими очима. Відштовхнула мене і крикнула, гадаючи, що я нічого не розумію… Так ведуть себе італійці і євреї… Вони кричать, метушаться… Ні на кого не звертають уваги, ні тобі соррі, ні тобі екск’юз мі… Що вона сказала? Вона сказала, що Аркаша мішігєн… Ви знаєте, що означає це слово, сер?

Капітан ствердно кивнув головою.

— Потім вона сказала, що «развод і дєвіч’я фамілія»… Я зрозуміла, що вона виступає проти якогось бізнесу…