Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег. Страница 27

— А фраза, Фло, фраза!..

— Ай, мені, знаєте, незручно її повторювати… Вона по-англійськи звучить дуже непристойно і водночас смішно…

— Але ми з вами розмовляємо не англійською мовою. І це, Фло, дуже важливо.

— Я розумію, сер. Вона сказала: «Куди я твої яйця, Аркаша, покладу… Навіть якщо вони розфарбовані». Тоді він сказав: «Таня, вони не будуть лежати тут. Пташечка зів’є гніздо в Таймс-Сквері. Воно буде тимчасовим. Три дні на акліматизацію, і яєчка відлетять у Майямі… А пташечка в небо і кінці у воду… Ти мене, Таня, зрозуміла…» Вона сказала, що вона «всьо харашо паніла! І даже слішком харашо і я вазвращаюсь в Адесу». «Ти шукаєш причини, щоб улизнути з Жориком?». «А якщо й так. Я тобі не збираюсь носить сухарі з українського хліба за два долари буханка», хряснула дверима і вибігла в магазин…

— Ти все сказала, Фло?..

— Ця телиця назвала мене коровою… Але чи це вам потрібно?

— Мене цікавить усе, що зв’язано з ТаймсСквером.

— Вона потім ще повернулась і сказала: «Ця корова ще тут. Забирай її звідси або скажи, що гроші їй виплатить синагога. Там тебе чекають землячки. Вони не можуть зайти через цих двох… У них щось термінове… Один переступає з ноги на ногу, ніби в туалет проситься. А другий взагалі кривий. З ким ти зв’язався, Аркаша? Ти про Льову подумав? Про Сару подумав? Про мене подумав?» Аркаша попросив її, щоб вона їм сказала, хай хвилинку почекають. Але помітивши, що з нами надовго, вибіг у магазин сам… Я вийшла за ним і кричала, сер, буквально вчепившись йому в плечі. А Гаррі чіпляв у його кабінеті «жучка». Якщо ту кімнату можна назвати кабінетом… «Сер, хто мені поверне гроші?» «Ісус Христос, — цинічно сказав він і показав пальцем на небо.

— Ти чула ось це радіо?» У цей час гучномовець горланив «Пані і панове! Тримайте свої гаманці на замку, як Радянський Союз»… Далі я не чула нічого. Я схлипувала… — А отим двом, високому і з ним кульгавому, Аркаша сказав: «Пташечка знеслася. „Мрія“ у Лас-Вегасі». Що таке «Мрія», я не знаю. Мабуть, жаргон…

— Ні, Фло, це українське слово. По-російськи «Мечта».

Фло продовжила:

— «Нам потрібний салон, — сказав кульгавий.

— Якщо ти не хочеш їх тут виставити…» «Яйця? Виставити в „Жаблоті“? У мене ще дах не поїхав». Я не все, сер, зрозуміла. Може, й не все точно запам’ятала. Потім Аркаша запитав: «Де гарант?» «Гарант — митниця, — відповів Кульгавий. — Зелене світло… Частина у Лас-Вегасі, частина у нас, частина в Майямі… Щупальці мертві — гірський віск і фарба карпатських квітів убиває собачий нюх… Все о’кей, Аркаша… Бери яйця в руки… Не обпечешся — зігрієшся». «Добре», — погодився Аркаша. В цей час ввійшов Гаррі. Він сказав: «Фло, чого ти досі плачеш… Візьми у них товаром, бо ми просто так звідси не вийдемо». «Дай їм що-небудь, Аркаша, і хай мотають звідси, — порадив Кульгавий. — Ми ж так і не домовились…» «А ми вже домовилися. Гніздечко я зів’ю з фанери. Для вашої пташечки не буде холодно». «Пташечка скоро відлетить у вирій. Ти за пташечку не хвилюйся. Давай салон». «Для чого ця парадність… Не простіше — Лас-Вегас, Майямі?» «Як ти не розумієш, Аркаша… Ми завойовуємо ринок… Виставка-продаж… Дали ж рекламу… Такі сувеніри ви можете сьогодні придбати у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Кентуккі, Айові… Там дерев’яні. А ці з начинкою. Дерев’яні можеш взяти й в „Жаблот“. Хай заспокоїться Таня! Вони підуть і тут. Дай меншу ціну.

Компенсацію матимеш. Ти ж хочеш ранчо». «Я хочу бунгало».

— А я хочу, щоб ви мені вернули гроші,— сказала я. Аркаша поманив мене пальцем, потім вивів на вулицю і сказав: «Оцю дорогу бачила? Колись вона вела нас до комунізму, а тепер до тухес… Іди звідси, щоб я її тобі не розцяцькував синцями… Треба не роззявляти рота, бо „Жаблот“ — це тобі не музей Гухенхайма! І не Метрополітен-опера… Хочеш завивати — йди туди, там співають в оригіналі», — і зачинив за собою двері, які до цього не зачинялись.

— А що ж ваш рицар, Фло?

— Ви маєте на увазі Гаррі Стреснера? Він дуже сміявся і згадував свого бродвейського приятеля, який йому казав: «Якщо щось забудеш, Гаррі, то спробуй згадати, що саме ти забув і, головне, де саме».

Фло замовкла і витерла спітнілі руки. Відчувалося, що підготовка в голлівудські зірки не минула даремно.

Капітан Дубль підвівся і мовив:

— Ви феномен, Фло. Жаль, що такий талант пропадає в поліцейському управлінні. З такою пам’яттю вам би працювати на сцені. Не один імпресаріо зекономив би на суфлері.

— Дякую, капітане Алекс, дякую… Ви дуже люб’язні, — посміхнулася Фло і заплакала.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

По дорозі до готелю капітан Дубль спробував вишикувати факти в один рівний ряд, а не нагромаджувати їх один на один. Вони мали стати так само рівно, як і 42 стріт, по якій він брів під щедро розцяцькованими вітринами і грандіозними за своєю фантастикою і дизайном неоновими рекламами. На розі Третьої авеню і 42-ї стріт маленька дівчинка, схожа на ляльку Барбі, подала йому зелененьку, у вигляді долара, листівку. Капітан взяв, «Барбі» подякувала йому, мило посміхнулася і тут же, як механічна лялька, повторила все це з наступним перехожим.

Капітан у душі навіть образився. Він прочитав рекламу. В ній говорилося, що в кабаре «Дванадцять персиків» ви зустрінете ту даму, про яку мріяли все життя. Закуска безплатна. За випивку перший раз треба платити 50 відсотків. Після нічних і веселих розваг, які нададуть вам сил і оптимізму на цілий наступний день, ви можете вийти через чорний хід, де значно безпечніше, ніж вихід з центрального входу.

Він викинув рекламну листівку в першу ж урну, що стояла біля чорного зав’язаного мішка із сміттям, і пішов далі у бік Іст-Рівер.

«Отже, давай усе спочатку», — сказав він подумки. «З самого початку почнеш — не доберешся й до Емпайр-стейт-білдінгу», — заперечив сам собі. «Давай почнемо з „Жаблоту“». «Краще з Києва!» «Давай з Києва», — погодився капітан. «З Києва на першу всесвітньовідому українську виставку в Лас-Вегас прибула „Мрія“, на борту якої представлено експонати 165 фірм України. Серед цих експонатів є український сувенір — „Косівська писанка“. Це велике еліпсоподібне яйце, гарно розфарбоване у кілька кольорів. Переважає зелений… У п’ятьох ящиках таких писанок понад кілька сот, вони з усіх регіонів України, а також з Російської Федерації і Польщі, де жило чи живе українське населення, яке займається писанкарством. Саме з цього мистецтва й вирішили скористатися Кульгавий — він же колишній працівник комітету державної безпеки майор Марченко, і його колега — афганець Бордоніс за кличкою „Циган“. Пан Ярослав — директор малого косівського підприємства „Едельвейс“ — окрім писанок-сюрпризів привіз гуцульські топірці, шкіряні постоли і знамениті гуцульські ліжники косівських і вижницьких майстрів, а також кілька суконь з блискітками, робленими руками учнів з Вижницького училища прикладного мистецтва. Серед цих гуцульських сувенірів, у більшості писанок, закладено героїн і гашиш, який вибрано з труни, в якій нібито лежало тіло загиблого в Афганістані радянського солдата Миколи Мазура, підібраного моджахедами після того, коли вони побачили, як його розстрілював упритул Циган — він же Бордоніс… У США, куди його, хворого, вивезли представники української діаспори, Миколу госпіталізували і виходили. Потім вивели на майдан під час відкриття 39 сесії Генеральної Асамблеї ООН. Це було десь тут, — зупинився капітан Дубль, дійшовши аж до самісінької набережної. — І він виступив під прізвищем Дмитра Палагнюка, взявши про всяк випадок для конспірації мамине дівоче прізвище і батькове ім’я. Того дня йому агент кадебе і водночас водій заступника міністра закордонних справ, який тоді ще не був заступником, всунув у кишеню записку; „Сука! 'Якщо ти ще хоч раз розтулиш пащеку і виступиш проти афганської війни, ми тобі її закриємо нашою відкритою пресою: „Зрадник на боці нашого ворога“, „Боягуз і перебіжчик“… І потім пам’ятай, у нас залишилася твоя мати… Без тебе, покидька, без батька, без допомоги. До пенсії ще далеко. А на роботі вона потрапить під скорочення штатів. Приватний куркульський дім на Печерську піде під знос. У мами вроджений порок серця“, — цитував капітан Дубль щоденник Дмитра Палагнюка. І все-таки після цього постріл. Підлий. У спину. Чому його вирішили все ж прибрати? Він же дотримувався слова. Українська діаспора, як тоді писали, націоналістична, його зрозуміла… Допомогла вилікуватися… Придбати паспорт на інше ім’я. Зняти квартиру. Допомогли з університетом. І все-таки знайшли і… прибрали… Прибрали сьомого листопада. У середу… У США робочий день. У Союзі велике свято — день Жовтня. Отже, так вони у своїй місії при ООН відзначили день Великого Жовтня. Убивством. Символічно і в стилі Радянської влади… Коли ж прийшло повідомлення про смерть Миколи Мазура в Афганістані?.. 17 листопада. Точно, сімнадцятого. Але чому ж не знесли дім вдови? Чому не скоротили її по штату? Чому не оголосили холодну і голодну блокаду? Залишили на роботі? Чи визріло інше? — голова у капітана йшла обертом. — Інше?! Ну звичайно, інше… Мати після повідомлення про смерть сина захотіла поховати його на Батьківщині, і тоді в когось з’явилась ідея… Ідея Бордоніса — „чорна труна“. Труну переслали… Поховали символічного Мазура з почестями. Тоді ж після закінчення сесії ООН в Україну повернувся майор… Так, уже майор Марченко… Повернувся і… Чому ж тоді вони не переносили труни?.. Чому стільки чекали? А що коли? — думав капітан. — А що коли?.. Але коли? Коли ж увільнили заступника міністра від обов’язків представника в ООН? Точніше, не увільнили, а перевели на іншу посаду. Тоді цей заступник зустрівся з колишнім своїм водієм Кублеєм і сказав: „Перевели, щоб відправити на пенсію. Я ці переводи знаю… Я цього так не залишу. Останнє слово буде за мною“… І тоді я, капітан Дубль, наважився… Я поцікавився… Чи не міг би заступник завербувати Мазура-Палагнюка… Він зрозумів… Чому я прийшов до нього… У міністра он скільки заступників: п’ять чи шість… Але капітан вибрав саме його… В душі сум’яття, в душі переполох… Попіл стукає в груди. І тоді пан заступник зустрічається… не з Кублеєм. Кублей сказав правду… Пан заступник зустрічається з майором Марченком і нагадує йому про випадок 7 листопада 1984 року в Рівердейлі! А якщо йому не потрібно нагадувати?! Просто потрібно змитися і знайти оптовика? Знайти оптовика і реалізувати товар?.. Здається, все просто, як на Манхеттені. Тут ніколи не заблудишся… Але…»