Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег. Страница 8

Кульгавий зайшов у двір свого будинку, відчинив гараж і викотив інвалідський «Запорожець» із боксу. На розі вулиці Кульгавого чекав високий стрункий юнак зі шрамом на щоці. Він сів в авто і почав розповідати Кульгавому, як на вантажівках перевозив в Афганістані не тільки зброю, а й продукти, медикаменти, пальне, живу, як він казав, не навчену молоду силу, яка незабаром ставала гарматним слов’янським м’ясом.

— Найбільше там воювало наших і росіян. Азіатів останніми роками уже не посилали. Усі переходили на бік афганців. Близька релігія. Розмовляли на фарсі…

Коли Кульгавий переступив поріг, сищик Кублей, як завжди, по-собачому спав, поклавши голову на руки. Сищик спочатку побачив пряму, що не згиналася в коліні, ногу відвідувача, потім, трохи підвівши заспане обличчя, глянув на самого власника скаліченої ноги і дерев’яної палиці з набалдашником у вигляді собачої голови.

— Шерше ля фам? — посміхнувся Кублей, показуючи разок жовтих, з чорними дуплами, зубів.

— Я вас не розумію! — відповів Кульгавий.

— Шукаєте жінку?

— Так. Ви вгадали.

— Я не циган, — остаточно підвів голову Кублей з правою червоною від спання щокою. — Я сищик і по очах бачу. Ви шукаєте жінку! По ваших стривожених очах бачу: не ночувала дома.

— Я цього стверджувати не можу! Може, й ночувала, може, й ні!

— Виходить, ви не ночували!

— Бачите, вона мені не дружина. Я так зрозумів, що в слово «жінка» ви вкладаєте саме цей зміст.

— Не обов’язково, — почав викручуватись приватний сищик, спіймавши сам себе на думці, що до цигана йому ще далеко. Той так легко не пошиється в дурні. — У слово «жінка» я вкладаю… Ну, як вам делікатніше сказати, щоб ви не образилися… Приміром, коханка…

— Вона мені й не коханка.

Кублей зрозумів, що зовсім заплутався і далі удавати з себе нового Мессінга йому немає смислу, якщо він не хоче втратити в насторожених очах відвідувача свій рейтинг, що падав немов ртутний стовпчик на морозі. Тому Кублей, начепивши личину суцільної ввічливості, що за ним майже не водилося, лагідно мовив:

— Ви сідайте, будь ласка… Нога — Афганістан?

— Ні. Автомобільна катастрофа.

«Тьху, — подумки лайнувся сищик. — Що це сьогодні зі мною? Ще кілька таких проколів, і відвідувач щезне так само раптово, як і з’явився».

— Давно?!

— Десь два роки тому.

— Слава Богу, що так обійшлося… А могло б скінчитись і по-іншому, — на цьому Кублей хотів був закінчити речення, але чорт смикнув за язика. — А якби, не дай Боже, гірше, то сищик Кублей вам уже й не знадобився б. Не було б кого сьогодні вам розшукувати. Чи не так?

— Не так! — просто відповів Кульгавий. — Ви краще не вгадуйте, а то, я бачу, ви нічого вгадати не можете. Ви початкуючий сищик. Якщо це не ваша професія, для чого ви за неї взялися? Може, вам краще відкрити кооператив чи фірму за спеціальністю?

— Шановний, — підвівся Кублей із свого місця і, наслідуючи комісара Мегре, свого улюбленого літературного героя, взяв для чогось у руки люльку. — Я професіонал. Я тридцять років віддав кадебе. Це вам про щось говорить?

— Ну, кадебе віддавали свої роки різні люди. Одні десятки років сиділи в тюрмах. Інші взагалі втрачали життя, треті служили фіскалами, сексотами, дезінформаторами… По якій лінії ви там проходили, мене не цікавить, — зауважив відвідувач, простягаючи папірець з адресою.

Якби в сищика Кублея під шкірою було хоч трохи зайвої крові, його пергаментне обличчя стало б червоним, як розрізаний столовий буряк. Але воно, зморщене і жовте, не змінилося. Тільки очі, молоді ще в гніві очі, кілька разів спалахнули ненавистю, але на думку, що відвідувач зараз піде й розпочне провадити антирекламу, змінив свій гнів на милість і навіть на певну запобігливість.

— Я вам, шановний, от що скажу, — відказав сищик, ховаючи в шухляду адресу. — Людей треба судити не за їх слова, а за їх діла. Ви краще покладіть, як вам зручно, ногу і спокійнісінько розповідайте. Я ж вам тим часом знайду анкету, яку треба детально заповнити. — Кублей підвівся і підійшов до настінної шафки, праворуч від його столу. Зняв з цвяшка чорний берет, поклав його на стіл прямо перед відвідувачем і знову, повернувшись до нього спиною, заходився нишпорити в паперах. Коли ж нарешті знайшов те, що шукав, обернувся. Відвідувача перед ним не було. Той, як ефір у повітрі, немов випарувався. Здається, навіть двері не скрипнули.

«Кульгавий, а така спритність! Кульгавий!» — задумався Кублей. «Якщо не впораєшся, то чого ж братися!» — чисто механічно повторив він фразу Кульгавого. «Якщо не впораєшся, то чого ж братися!»

«Десь колись я ці слова уже чув», — подумав Кублей. Він витяг шухляду і поглянув, чи є хоча б записка з адресою жінки, яку розшукував Кульгавий. Записка, на щастя, лежала на місці. Кублей схопив її і помчав за тією адресою…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Адреса, зазначена в записці, ні про що Кублеєві не говорила. Тут не було навіть прізвища. Адреса — і все.

Кублей сів у свій «Кадилак», як він жартома називав «Запорожця», і покотив до центру. Потім, проїхавши бульваром Лесі Українки через Печерський міст, спрямував свій «Кадилак» у напрямку Ботанічного саду, до приватних будинків Печерська, які чекали своєї черги на знесення.

У затишній вуличці зупинився. Відчув, як забарахлило серце. «Невже це він? Невже та фраза належить йому, майору Марченку?» Кублей поїхав далі, уже не дивлячись на номери будинків. Де стояв той будинок, знав напам’ять… От тільки номер забув. У дворі під старим осокором і липою з кублами омели уже зібрався народ. Говорили про привид Миколи… Привид Миколи Мазура… Приходив уночі, заглядав до матері у вікно…

Усе стало на своє місце. Кублей усе згадав… Згадав двотижневі курси англійської мови… Запрошення поїхати в ООН у складі української делегації на 39 сесію Генеральної Асамблеї ООН. Возити делегата з України. Тоді Україна називалась «УРСР». «Господи, це ж Марченко — майор служби безпеки Марченко… Це ж він мені тоді сказав ту фразу — „не впораєшся сам, підстрахуємо. Тобі головне поговорити з ним. Затулити йому писок“… Інструктували довго. Сказали тільки пригрозити пістолетом і відійти. Якщо раптом упаде — тікати. Сісти в автобус, таксі і змиватися. Вручили пістолет. З глушником. Прямо там, у підвалі… Майор Марченко вистрілив у мішень, почеплену на оббитій гумою стіні…»

— Усе в порядку. Можеш не сумніватися.

«Але ні за які гроші не стріляти. Тільки пригрозити і піти. Ти мене зрозумів, Кублей?.. Сказати: „Сука, продався“», — згадав сищик ту давню розмову. А тепер! Господи, майор! Хто б міг подумати! Конопатий, як і тоді, тільки тепер з вусиками і кульгавий. Цікаво, хто йому перебив ногу… Отже, тоді вистрелив у Мазура він! Мною просто жертвували! Я тільки погрожував. А прибирав Мазура майор Марченко… Ідіот… Який я ідіот… Я ще тоді думав: «Чого він упав? Злякався? У нього розрив серця? Чи спіткнувся?» Кублей після того спокійно сів у таксі і поїхав у готель «Лайден-Гарден». Яка ж це вулиця? Здається, Третя авеню, 54 стріт… Сказали, трохи побути там у холі… Хвилин двадцять-тридцять… Пістолет викинути в каналізацію… Посидівши в холі, вийти на Другу авеню, взяти квиток у порнотеатр і спокійно сидіти. Якщо ніхто до одинадцятої вечора не підійде, повернутися в місію… Він все так і зробив. Ніхто не підійшов. Ні в готелі, ні в барі, куди він по дорозі зайшов перекусити. Правда, дещо порушивши інструкцію, але не надав тому значення… Сказали чекати в кінотеатрі. Чекав… Разів п’ять передивився одне й те ж. Про трьох волейболісток і трьох волейболістів. Які спочатку грали у м’яч, а коли набридло, поїхали на чиєсь ранчо і там почали займатися скотизмом… Принаймні він так тоді думав. Кублею все це було гидко. Звикав до порнофільму, звикав до темноти. Бачив у залі моряків і старих китайців. Кілька останніх спали… Двоє їли бутерброди і, мабуть, сиділи тут з першого денного сеансу. На задньому сидінні парочка дублювала те, що відбувалося на екрані. Кублей сидів і думав про своє. Його почав проймати страх. Йому здавалось, що хтось зараз зайде і розрядить у нього пістолет… Раптом він зрозумів, що афганець убитий. Ну, звичайно ж убитий! Як він не допетрав одразу… Його просто поставили на роль убивці… Якщо помітять, що Мазур не просто упав, а що в нього вистрелили з якоїсь зброї з глушником…