Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег. Страница 9
Так, у той час ішов дощ. Розривалося небо від блискавок… Сліпучі зигзаги краяли його на шматки. Гриміло… Під час удару грому Мазур і впав. Як підтятий… Господи, тепер зрозуміло, чому майор у підвалі вистрілив у мішень… У випадку затримки Кублея перше, що зробила б поліція, — це перевірила б пістолет — чи з нього стріляли. Стріляли, і зовсім недавно… Стріляли один раз… Отже, в афганця всадили також одну кулю і з такого ж пістолета, як у Кублея… Наволоч. Так підставили… Ось як вони мною дорожать! Моїми інформаціями! А наступного дня, згадував Кублей, у нього була розмова з майором Марченком. Прямо там, у місії. На третьому українському поверсі.
«Вам, Кублей, платитимуть, як і делегатам. 25 доларів за добу. Це вам не 15. І вивезти ви зможете 60 кілограмів барахла. На рівні дипкорпусу».
Він тоді ще й подякував. Щиро подякував. Це була плата за вбивство афганця. Власне, не за вбивство — за імітацію вбивства.
«Виїдете завтра ж. Разом з міністром. Він повертається до Києва. Будете його супроводжувати. Квиток вам уже взяли».
«Але я хотів би ще трохи побути тут».
«Ми це врахували. Вам виплатять авансом за додаткових десять днів. Міністр повертатися сам не може. Долари, які одержите, здасте в касу на першому поверсі. Вам видадуть довідку… У Союзі одержите в чеках… Один до чотирьох… Матимете доступ до чекових' магазинів Києва і Москви. Там усе й купите».
«Але я б хотів дещо тут…»
«Спустіться в підвал. У нашому магазині є все необхідне. Багато не беріть. Не більше 60 кілограмів».
…І от сьогодні він знову переступив поріг Миколиної хати. Тут він був і раніше. В ролі посильного з військкомату… Приносив звістку про смерть сина на полях Афганістану… Загинув при виконанні своїх обов’язків… Не знав, що й сказати… Мовив просто: «Я з військкомату…» Мати зрозуміла одразу… Загинув Микола. Упала на ліжко з кількома подушками-пірамідами і затулила своє молоде і дуже гарне обличчя руками.
Кублей вийшов з місії. Він виконав завдання, яке дав йому майор КДБ Марченко, а наступного дня поміняв долари на чеки.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
До вуйка Василя довелося добиратися пішки. Автомашину залишили біля підніжжя гори, а далі йшли гуцульськими стежками. Представник фірми «Едельвейс» пан Ярослав рекомендував вуйка Василя і вуйну Марію як кращих народних майстрів по розмальовуванню писанок. Що ж до їх поїздки до Києва, то він майже не вірив у таку можливість, хоч запевняв двох високих молодих легінів і художника з Києва, що все зробить, аби вони тільки згодилися.
— Та гуцули вперті. Гуцули, як усі гірські народи, особливі люди. Вони люблять свої полонини, гори і дівчат!
— Дівчат любимо й ми, — сказав молодик зі шрамом на обличчі. — Та все ніколи. Міжнародна виставка на носі.
Пан Ярослав на хвильку зупинився перепочити. Оглянули пройдений шлях…
— Мабуть, кілометрів зо три зробили.
— Мені до гір не звикати, — сказав молодик з густою бородою.
— По вашій фізичній формі бачу: брали участь в афганській війні.
— В афганській авантюрі.
— Тепер так воно називається. Нас колись теж називали бандитами, тепер — героями. Уже й преса так пише. Світ змінюється, змінюється й політика. Петро Перший, — спершись на гуцульський топірець, вів далі пан Ярослав, — вважався великим російським імператором, ледь не батьком усіх народів, як Сталін. А гетьман Мазепа зрадником. А тепер? Чого тільки один Батурин нам коштує… А хто ще вчора про це знав? Може, оці гуцули, які боялися тримати в хаті будь-яку літературу? Діти кидали школи. Батьки казали: нас, гуцулів, не голова, руки годують… То ми є усі майстри.
— Пане Ярославе, — перебив його бородань. — А чи чули ви про книжку «Українська писанка»? Вона вийшла у Києві ще за часів Маланчука.
— Чути чув. Але не бачив. Бігме… А то чого вас тая книжка зацікавила?
— Вона з нами.
— То файно. Доберемося до світла, то я ту книжку побачу…
— Їй за часів Маланчука пришили націоналізм і зняли з продажу…
— А що за Маланчука не називалося націоналістичним, то ж друг Суслова — у них тоді все називалось націоналістичним…
Вони рушили далі. На полонинах де-не-де спалахували тьмяні вогники. Гуцули запалювали свічки, гасові лампи…
— Електрики нема?
— Та де?! Задля одного гуцула, який не хоче перебиратися додолу, та щоб радянська влада провела йому дроти? А гуцул ліпше ноги протягне, ніж полізе вниз.
— А як же вони без світла працюють?
— Їм допомагає Господь Бог! Для цього він і створив сонце. Удень працюють, уночі сплять, а коли не спиться — дітей роблять.
— А у вуйка Василя багато дітей?..
— Та слава Богу… Настругав… Марічка-чічка до себе притягує не лише вуйка Василя, а ще й молодих легінів здатна привабити. Та ви зараз самі побачите…
У дворі завалували пси. У горах відгукнулась луна. Потім поверх потічка загавкало ще кілька собак. У горішній хижі спалахнуло світло.
Вуйко Василь, тримаючи в руках «летючу мишу», вийшов у двір. Крикнув на псів, щоб затихли. Велика чорна німецька вівчарка заскавучала і стала коло господаря, вивчаючи непроханих гостей. Другий пес, напівдворняга, напівкавказька вівчарка, господаря не слухав, продовжуючи гавкати і гарчати.
— Агов, вуйку! — гукнув від воріт пан Ярослав.
— Слава Йсу!
— Навіки слава! Ану, замовкни… Кому сказав, — вуйко нагнувся, щоб узяти якусь палюгу і пожбурити нею в неслухняного пса.
— То я, вуйку Василю…
— Пан Ярослав?
— Так, так!
— То дуже прошу або, як кажуть на великій Україні, ласкаво просимо до господи, — він зачинив у величезній, як погріб, буді — може, й справді погребі — обох собак і накинув поверх клямки величезного замка.
Пан Ярослав ступив першим на подвір’я, подав руку.
— Знайомтесь. Гості з Києва. З київського художнього салону. Спеціально до вас приїхали.
— Чим же ви до нас приїхали?
— А машиною. Машина там, у долині.
— То дуже прошу до хижі! Ми зараз вечеряти зібралися… Свіжий банаш… Бринза, молоко… У нас усе свіже. Узвар тільки з торішніх груш. Та він смачніший і корисніший від того індійського чаю, що ви так на великій Україні любите… То у вас уже від москалів… Перепрошую, серед вас москалів нема?..
— Нема!
— Слава Богу… Шляк би їх трафив… От завойовницький народ! Це тепер через них стільки крові у світі ллється… А скільки ще проллється… їх би поселити поруч з німцями, і хай би все життя воювали один проти одного… Хай би інші народи трохи мали від них спокою…
— Вуйку Василю, тутка київські гості принесли вам книжку.
— То мені нащо книжка… Дякувати Богові, ми тепер маємо свобідну Україну, свобідно читаємо свобідні книжки… То ми уже не ховаємо їх у схронах… Ставимо на полиці. То коли таке у гуцула було, щоб свобідно книжка стояла на полиці?! Щоб могли діти читати, і їх за те ніхто не бив… Слава Україні!
— Героям слава! — відповів за всіх пан Ярослав.
— То книжка не історична.
— Це брошура, — подав голос афганець. — «Українська писанка» називається.
— То та в мене є! Я її за великі гроші купив. То вона ще за того проклятого Маланчука видана. Агов, Марічко! А ходи-но сюди! До нас гості приїхали… Та накривай на стіл. А потім уже книжки роздивлятимемось. Чи то не так?
Через високий поріг увійшла молода і вродлива гуцулка з обличчям Матері Божої. Принаймні усім отак здалося. Бо всі троє спочатку глянули, підхопившись з лави, на вуйну Марічку, а тоді на образ у кутку, що його освітлювала лампадка…
— Яка ви божественна, — мовив київський художник, який весь час мовчав. — Чи не з вас малювали ікону?
— З мене! — посміхнулась вона. — То ще один київський маляр у нас ціле літо жив.
Усі повернули голови до ікони. Вуйко Василь, з того надзвичайно гордий, підніс гасову лампу над головою, освітив діву Марію. В золотавому ореолі на голубому тлі. З шовковою хусткою, вишитою гуцульським червоним і чорним шитвом по берегах, з розчесаними навпіл чорними косами, Марічка дивилась з будь-якого кутка на них великими і чистими очима. Високе чоло аж ніби світилося. Стрічки дугастих брів переходили у лінію продовгуватого носа з тонкими ніздрями, з товстою нижнього губою. Афганець уважно дивився на це трохи видовжене овальне обличчя з такими рівномірними контурами і думав: «Окремо взяти — нічого особливого, але в гармонії — яка ж це краса! Зовсім нетипове обличчя для сьогоднішніх міс Америк і міс Україн».